Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Поезія
«Перетнулись і поговорили...
Перетнулись і поговорили...
Той - про це, а цей йому - про те.
Про старе вже, давнє й відболіле,
Про буденне, звичне і просте.
Про сім'ю, онуків... Сивочолі
Тему лиш обходили одну,
Бо не вистачало місця болю
Знову говорити про війну.
Враз замовкли, пауза повисла,
Й смутку в їх очах немає меж...
Руки одне одному потисли,
Думаючи про одне і те ж.
Розійшлись... Старечою ходою
Поплелись, немов у напівсні.
Їх сини ставали десь до бою
В ворогом нав'язаній війні...
Не байдужа (поетична трилогія)
***
Мавко, не спи,
Бо чи зможеш прокинутись? Чи дадуть?
Доле, озвись!
Розкажи всьому світу про мавки журбу.
Сонце, зігрій!
Не дай розстелити одвічну пітьму...
Небо, поглянь,
Глянь – завмерла в німому чеканні Земля.
Небо – не дай,
Щоб дощем пролилася на землю біда.
Люде, не спи!
Хай не згасне ніколи для нас світлий День.
Ніч, відпусти!
Відпусти нас на волю – Вкраїни дітей!
Не пригорнутись...
Світлій пам’яті Віктора Баранова
Уже ровесники вмирають.
І не від кулі на війні...
Ще вчора був, і вже немає.
І гірко-боляче мені.
А я гасаю все по світу,
Немов до всього справа є.
Елементарно додзвонитись
І то вже часу не стає...
Ще ж наче вчора йшли зі Спілки
Додому Банковою вдвох.
Ще ж… Залишився спогад тільки
Тепер в рядочках у кількох.
Поезія Лариси Петрової
Що тобі судилося
Що тобі судилося
Долею-судьбою,
Те й благословилося
Й лишиться з тобою.
Скільки сліз вже вилилось
На життєвім полі!
Скільки мрій розвіялось
На вітрах юдолі!Що тобі судилося –
Бог єдиний знає.
Сонце засмутилося,
Літо відцвітає.
Задощить, захмариться
Синє небо ясне.
Осінь не забариться,
Згасне літо красне.
Поезія
.JPG)
Мати
Хіба ж вона думала, знала,
Що в долю ввірветься війна.
Ростила сина, плекала
Без батька, одним одна.Високий, стрункий, завзятий
З Майдану – гайда на Схід.
– Матусю, не довго чекати…
Й розмило дощами слід.А вже через місяць тривога
Постукала жінці в вікно.
– Вас син тепер десь біля Бога,
Убили бандити його.Сказали, що він загинув,
Та тіла ж нема ніде.
І мати єдину дитину
Картоплю копати жде.
Олімпієць
Сьогодні 34 роки, як не стало геніального поета й артиста
Володимира Висоцького. Він пішов із життя в 42 роки під час
ХХІІ Олімпійських ігор у Москві
І століття спливе – не забудуться, певен,
Ані голос його, ні надсадні пісні.
Як прощалися з ним у ту спеку липневу –
Понад тридцять вже літ! – не забути мені.
Голгофа України
Хай би навіть не було
Ні загарбання в нас Криму,
Ні на схід не привело
Росіян та іже з ними…
Хай би навіть не згорів
Малайзійський збитий "Боїнг"
Й не понищено бійців
Стільки вже на полі бою…
Хай би мирних громадян
Не розстрілювали зайди
І в кремлівського вождя
Просвітліли мізки завтра,
Все одно ганьби не змить,
Бо зуміли прихистити
Тих, що мали ми судить:
Втікачів – убивць-бандитів.
Ще й чинили з ними зло.
Не спростуєш: схід – як доказ.
Як же скажеш не було,
Якщо ллється кров і досі?
Портрет сепаратиста
Шевелюра кольору кострища –
Попелу, що тихо затухає…
Вітер у кленовім листі свище:
«Широка страна моя родная!..»Пролетарій Коля – із мітлою,
І совок – ну, як же тут без нього?..
І гарує він без перебою:
Падолистом мощена дорога…Крепдешин небес – у синю смужку,
У блакитний хмарковий горошок…
Чарка не лікує і не глушить:
Палена горілка, нехороша…
Краса душевної палітри (фото)
Липень 21, 2014 - 08:35 — perohanych
Нещодавно у виставковій залі «Митець» у центрі Києва з великим успіхом пройшла художня виставка родини Деряжних: Федора Івановича, його дружини Танашевої Надії Миколаївни, учнів видатних українських художників Федора Кричевського, Олексія Шовкуненка, Сергія Григор’єва, та їх доньки – Катерини.
Поезія Світлани Костюк
Собі
задихатися дихати падати далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі ліпше жар у долоні згрібати
ліпше зовсім згоріти лишаючи сонячний слід
я приречена вже в цьому світі де світло як дим
в цьому світі де справжні чуття як безликі примари
де салюти фальшиві немов похоронні фанфари
пролетять-продзвенять над розтерзаним небом моїм
задихаючись дихати дихати до німоти
римувати свій біль що біліє уже від любові
воскресати повільно у кожнім народженім слові
і в`язати в`язати комусь рятувальні мости…
Зона відчуження
Зона відчуження. Яблуня
Рукате, порепане дерево,
Яке народилось не в Зоні,
Жило без законів відчуження,
Укупі росло з хлопчаками,
Рипіло у танці під стерео,
Торкало гладке підвіконня,
Як вечір кінчався натруджений –
Дівчат обсипало квітками…Позиркує сторожко яблуня,
Вона – ще нівроку бабуся:
Модельного, бачите, зросту,
Лиш сиві від часу гілки…
Сумує: господарів забрано,
Хоча й обіцяли вернуться,
Казали: ще крикнемо тости,
І вип’єм сто грам залюбки!..
Поезія Надії Кучер
Нова осінь
Вечір дихає серпанком прохолоди.
Ніч розгубила зорі на воді.
Казковий сон навшпиньки ходить,
Нашіптуючи сонній щось траві.
Дивись на осінь, відчувай її, торкайся.
Та, чур, не руш! І павутин не рви…
Оце моє теперішніє щастя:
Холодний вечір, осінь, ти…
Даруєш білі троянди
Даруєш білі троянди.
Я люблю їх. А сьогодні не рада.
Невідкритим лишиться вино.
Не зітреться губами помада.
Не торкнеться рукою рука.
Не зустрінеться погляд з зітханням.
Я занадто, коханий, слабка,
Щоб прощати іще раз востаннє.
