Головна

Поезія

Поезія Олесі Омельченко

Навіки

***

Спасибі. Боже, за цей новий день,
За щастя бути, бачити й творити,
За сум і радість, за цвітінь пісень,
І за надії, що тотожні «жити».
Зима уже розплакалась. Мороз
Сміється з її сліз. Слизькі дороги.
Але щасливим може бути хтось
Й тоді,
              коли підкошуються ноги.
Любов рятує з хаосу турбот.
Радій чужій, якщо твоя померла.
... Метафізично усміхнеться Бог.
Спасибі, Боже, бо ще бачу день цей!
Нехай розтане зі снігами біль,
Відступлять всі печалі і розпуки!
І знов, на зло чудовиськам усім,
Здіймаю в сонце свої крила-руки.

«Перетнулись і поговорили...

Перетнулись і поговорили...
Той - про це, а цей йому - про те.
Про старе вже, давнє й відболіле,
Про буденне, звичне і просте.
Про сім'ю, онуків... Сивочолі
Тему лиш обходили одну,
Бо не вистачало місця болю
Знову говорити про війну.
Враз замовкли, пауза повисла,
Й смутку в їх очах немає меж...
Руки одне одному потисли,
Думаючи про одне і те ж.
Розійшлись... Старечою ходою
Поплелись, немов у напівсні.
Їх сини ставали десь до бою
В ворогом нав'язаній війні...

Олександр Афонін

Не байдужа (поетична трилогія)

***

Мавко, не спи,
Бо чи зможеш прокинутись? Чи дадуть?
Доле, озвись!
Розкажи всьому світу про мавки журбу.
Сонце, зігрій!
Не дай розстелити одвічну пітьму...
Небо, поглянь,
Глянь – завмерла в німому чеканні Земля.
Небо – не дай,
Щоб дощем пролилася на землю біда.
Люде, не спи!
Хай не згасне ніколи для нас світлий День.
Ніч, відпусти!
Відпусти нас на волю – Вкраїни дітей!

Не пригорнутись...

              Світлій пам’яті Віктора Баранова

Уже ровесники вмирають.
І не від кулі на війні...
Ще вчора був, і вже немає.
І гірко-боляче мені.
А я гасаю все по світу,
Немов до всього справа є.
Елементарно додзвонитись
І то вже часу не стає...
Ще ж наче вчора йшли зі Спілки
Додому Банковою вдвох.
Ще ж… Залишився спогад тільки
Тепер в рядочках у кількох.

Поезія Лариси Петрової

Що тобі судилося

Що тобі судилося
Долею-судьбою,
Те й благословилося
Й лишиться з тобою.
Скільки сліз вже вилилось
На життєвім полі!
Скільки мрій розвіялось
На вітрах юдолі!

Що тобі судилося –
Бог єдиний знає.
Сонце засмутилося,
Літо відцвітає.
Задощить, захмариться
Синє небо ясне.
Осінь не забариться,
Згасне літо красне.

Поезія

Мати

Хіба ж вона думала, знала, 
Що в долю ввірветься війна.
Ростила сина, плекала
Без батька, одним одна.

Високий, стрункий, завзятий
З Майдану – гайда на Схід.
– Матусю, не довго чекати…
Й розмило дощами слід.

А вже через місяць тривога
Постукала жінці в вікно.
– Вас син тепер десь біля Бога,
Убили бандити його.

Сказали, що він загинув,
Та тіла ж нема ніде.
І мати єдину дитину
Картоплю копати жде.

 

Олімпієць

Сьогодні 34 роки, як не стало геніального поета й артиста
Володимира Висоцького. Він пішов із життя в 42 роки під час
 ХХІІ Олімпійських ігор у Москві
 

І століття спливе – не забудуться, певен,
Ані голос його, ні надсадні пісні. 
Як прощалися з ним у ту спеку липневу –
Понад тридцять вже літ! – не забути мені. 

Голгофа України

Хай би навіть не було
Ні загарбання в нас Криму,
Ні на схід не привело
Росіян та іже з ними…      
 
Хай би навіть не згорів
Малайзійський збитий "Боїнг"
Й не понищено бійців
Стільки вже на полі бою…
 
Хай би мирних громадян
Не розстрілювали зайди 
І в кремлівського вождя 
Просвітліли мізки завтра, 
 
Все одно ганьби не змить,
Бо зуміли прихистити
Тих, що мали ми судить:
Втікачів – убивць-бандитів. 
 
Ще й чинили з ними зло. 
Не спростуєш: схід – як доказ.
Як же скажеш не було,
Якщо ллється кров і досі? 

Портрет сепаратиста

Шевелюра кольору кострища –
Попелу, що тихо затухає…
Вітер у кленовім листі свище:
«Широка страна моя родная!..»

Пролетарій Коля – із мітлою,
І совок – ну, як же тут без нього?..
І гарує він без перебою:
Падолистом мощена дорога…

Крепдешин небес – у синю смужку,
У блакитний хмарковий горошок…
Чарка не лікує і не глушить:
Палена горілка, нехороша…

Краса душевної палітри (фото)

Липень 21, 2014 - 08:35 — perohanych

DSC_6422Нещодавно у виставковій залі «Митець» у центрі Києва з великим успіхом пройшла художня виставка родини Деряжних: Федора Івановича, його дружини Танашевої Надії Миколаївни, учнів видатних українських художників Федора Кричевського, Олексія Шовкуненка, Сергія Григор’єва, та їх доньки – Катерини.

Поезія Світлани Костюк

Собі

задихатися  дихати падати  далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти  собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань  не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук  не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі  ліпше жар у долоні згрібати
ліпше  зовсім згоріти лишаючи сонячний слід
я приречена вже в цьому світі де світло як дим
в цьому світі де справжні чуття як безликі примари
де салюти фальшиві  немов похоронні  фанфари
пролетять-продзвенять над розтерзаним небом   моїм
задихаючись дихати дихати до німоти
римувати свій біль що біліє уже від любові
воскресати повільно у кожнім  народженім слові
і в`язати  в`язати комусь рятувальні мости…

Зона відчуження

Зона відчуження. Яблуня

Рукате, порепане дерево,
Яке народилось не в Зоні,
Жило без законів відчуження,
Укупі росло з хлопчаками,
Рипіло у танці під стерео,
Торкало гладке підвіконня,
Як вечір кінчався натруджений –
Дівчат обсипало квітками…

Позиркує сторожко яблуня,
Вона – ще нівроку бабуся:
Модельного, бачите, зросту,
Лиш сиві від часу гілки…
Сумує: господарів забрано,
Хоча й обіцяли вернуться,
Казали: ще крикнемо тости,
І вип’єм сто грам залюбки!..

Об'єднати вміст