Дзвінок. Гудок. І слухавка піднята.
"Ти що глуха? Чому мовчиш щодня?
Чи відреклась Івана - свого брата,
Бандерівкою стала! Що за маячня?!Останній раз запрошую в Росію.
Мовчиш? Не їдеш? Там і помирай.
А наостанок слухай непокірна:
«В Росію більш не приїжджай»Гудки. Гудки. І слухавка в руці.
Та раптом смик і наче осінило:
"Гей ви, пістряві нові москалі,
Сидіть тихенько у своїй Росії,а я тут раду дам сама собі,
бо в Україні небо й море - сині,
і квіти жовті, жито, й пшениці ….
Навіщо мені ваші чорно-сірі війни?
Любов ДОЛИК. Щастя. – Львів: ВК «АРС», 2013. – 96 с.
Боже наш добрий
З високого неба!
Молитву сьогодні
Підносим до Тебе.
За тих, що боролись
На східних редутах
За нашу Державу
Із ворогом лютим,
Що в битві цій впали
В це літо криваве…
Прийми їх до Себе!
Прийми в Свою славу!
А нам від цих хлопців,
О, Боже, благаєм!
Любові дай вчитись
До рідного Краю!
----------------------------
* Варіація «Молитви» Лесі Храпливої
Котячий сон
Дрімає котик на плотику,
І сниться сон муркотику.
З нірки мишка визирає:
– Доки мацько спочиває,
Шмигну я собі до хати
Щось смачного пошукати!
Кіт спросоння занявчав,
Мало з плотика не впав:
– Няв!
Вороняче письмо
Замело порошею
На потічку лід,
І на нім ворона
Залишила слід.
– Як нам прочитати
Дивні знаки ці? –
Питалися один одного
Синички й горобці.
Кішки-мишки
Мак тремтить на вітру,
Я вчорашнє зітру,
Я біжу - аж пірнаю у день.
Ранок чистий в росі,
А страхи геть усі
Десь поділися. Дихає клен.
Цей світанок - як сон,
Павутинки полон,
І холодна роса по щоці...
Це пробудження, так,
Розпускається мак,
Ніби серце - тримаю в руці.
Небо випило чарку.
До ста рахували вільними…
Доста того караваю
кістками весільними
напханого
по самі дивині…
Диви, – ні?!
Ножі – пере-
чуб лені.
У пошуках раю
Ми живемо у дивовижному світі,
І ображаємся на долю ми дарма.
Чомусь зимою хочемо скоріше літа,
А літом – щоб скоріш прийшла зима.
А ми ж перед природою безсилі,
Адже не вміємо чудес творить.
Давайте хоча б житимемо в мирі,
Адже життя у нас – єдина мить.
Нехай усі слова – скупі дрібниці,
Але ж не можна їх не шанувать,
Вони ж бо совісті світлиця,
Отож, умійте хоча б правду цінувать.
Ми не шануєм навіть те, що маєм,
Що доля нам так щедро віддала,
Хоч так шукаємо і прагнем раю,
А він ось-ось, на відстані тепла.
У чудової письменниці і поетеси Оксани Маковець, яка нині мешкає в США, є вірші й про особливе для неї свято - Трійцю, що зі слів авторки «пахне всіма квітами нашої неньки-України, і святим Зіллям Боґородиці - чебрецем, і материнкою, і буйною оксамитовою зеленню Карпат з мого дитинства...». Пропонуємо їх вашій читацькій увазі.
Трійця
Свято професійне –
Журналістів час!
Віддані і сильні,
З вами кожен з нас.
Там, де найжаркіше –
Зливами слова,
Тільки б не гіркою
Доля вам була,
Тільки б не мішенями
Снайперам були,
Зброя – правди слово,
В ньому – усі ви,
В гідності і честі,
Влучне слово – хист!
СОН
Вітер з Віллі – на негоду.
Місцева поліська прикмета
Цей сон поконами-колами
Навчив мене бути віщою –
Обнесену частоколами,
Заселену городищами…Заграйте, музиченьки, мантри,
Та так, щоби вітром на Віллю,
Допоки народиться завтра
Із лона мого божевілля.
Збирає свіжий мед солодке літо,
В соняшниках цілуються джмелі.
А поруч десь від війн вмирають діти,
І плачуть вбиті горем матері.Страждають люди, проклинають долю,
Юнацькі мрії гинуть у диму.
І я своєму сину не дозволю
Хай навіть просто гратись у війну.
Тетяна Череп-Пероганич
Заговори до мене мовою прабатька,
Заговори із полонини і високих гір,
Ти ж бачиш, я не можу пригадати
Ні одного із тих прекрасних слів.
Візьми до рук важку-важку трембіту,
Затрембітай у душу, щоб за край
Те генетичне давнє диво українське
Підняло вільнодумний бунт за Край.
Ще піднеси до губ слухняну дримбу,
(Бо я не віднайду черговість звуків)
Різких, гірких і навіть трохи грізних,
Що з серцем у один з’єднались стукіт.
06.2007 р.