Жінка-УКРАЇНКА

Навіки

***

Спасибі. Боже, за цей новий день,
За щастя бути, бачити й творити,
За сум і радість, за цвітінь пісень,
І за надії, що тотожні «жити».
Зима уже розплакалась. Мороз
Сміється з її сліз. Слизькі дороги.
Але щасливим може бути хтось
Й тоді,
              коли підкошуються ноги.
Любов рятує з хаосу турбот.
Радій чужій, якщо твоя померла.
... Метафізично усміхнеться Бог.
Спасибі, Боже, бо ще бачу день цей!
Нехай розтане зі снігами біль,
Відступлять всі печалі і розпуки!
І знов, на зло чудовиськам усім,
Здіймаю в сонце свої крила-руки.

***

У буйство прибережних трав
 ти прийдеш, Доле,
Заквітчана барвінком синьооким.
Розправить крила наді мною сокіл:
Любов жадана жде тебе відколи!
І засіяє сонце у росинках,
Зірчастих полинів квітки запахнуть.
І ранок усміхнеться:
- Хто чекає,
Любов сяйне раптово, мов світлинка.
... І я тоді повірила, відчула:
Любов землі, небес. А неосяжність,
Неначе рідна мати, пригорнула –
У буйстві трав прошелестіла радіть.

***

Яке це щастя – мама спить.
Хай сняться сни їй теплі й добрі.
Вона у спогадах летить
У потойбіччя, до Миколи.
Синочок сниться у раю.
І сну від цього легше стане.
Моя матусенько, молю,
Змирись, Колюнічка не встане,
Й не побіжить у літній сад
Зривати яблука і груші...
Ніщо не поверта назад.
О, не ятри, рідненька, душу!
Я теж сумую і тужу,
І жаль серденько розриває.
О смерте хижа, я прошу,
Не зачіпай моєї мами!
Нехай, ріднесенька, поспить.
Хай час їй стелеться у долю.
Тривога в двері стукотить,
Блукає привидом по дому.
Матуся спить, матуся спить.
І казка з молодості юна
Зі сну усмішкою тремтить,
Бо ще нічого й не забула:
Ані кохання, ні страждань...
А жовта старість важко диха.
Ще буде радості й світань.
Матуся спить, приспавши лихо.

***

Недарма, моє Слово, б’єшся ти,
Неначе серце, пристрасно й ритмічно,
Бо чують тебе люди на землі,
Сціляєш душі сяєвом магічним.
Недарма, моє Слово, б’єшся ти,
Немов пташина з клітки до просторів.
Тоді вітаю владу самоти,
Яка в полон бере мене з тобою.
І ллється думка у космічні сни,
Прозріннями вертається у душі,
І на порозі ранньої весни
Я приголубить в серці її мушу.
Перестраждати кожну віщу мить,
Благословення попросить у Бога,
Що дав наснагу падать і летіть
У неозорім королівстві Слова.
Недарма,Слово, ти в мені живеш,
Якщо людей хвилюєш чистотою.
Нехай натхнення у тобі живе
Божественною Вселюбов’ю.

***

Вітер, уже весняний,
Змерзлу землю цілує.
І обіймає ніжно
Сонечко променисте.
Земле моя, розквітнеш,
Знову буяти будеш,
Земле моя обпалена
Смерчем війни вогнистим,
Земле моя, просякла
Кров’ю сердець невинних,
Знов у весняні шати
Пишно вберешся ти.
І на зорі згадаєш
Вбитих синів вродливих.
Рання роса червоно
Заблискотить в світи.
О, моя рідна земле,
Люба моя плането,
Скільки в сум’яттях, бідні,
Перенесли біди.
В жорнах кістки ламались,
Крапала кров на землю,
Кетягами калини
Сяє із темноти.
Вили вітри, трощили
Все на шляхах широких.
В соромі час акторськи
Плакав і хихотів.
І виривав з корінням
Свідків – кущі калини.
В кетягах їх сіяла
Кров цілих поколінь.
Йду по землі, по крові,
Пам’яттю йду у часі.
З пам’яті, ледве чутно,
Правда ясна мовчить.
Всі ми, звичайно, люди,
Мрії у всіх прекрасні.
Тільки чому так часто
В серці життя болить?!

***

Шпаки прилетіли. Вітер
Теплом огортає землю.
В чеканні завмерли віти.
Питає: - Чи ви не змерзли?
Та вже відступає холод.
Весна розправляє крила.
Невтішний зимовий морок
Втрачає під сонцем силу.
Шпаки прилетіли. Пісня
Така розлилась весела.
Слова ж які в ній: - Не бійся!
Мінливо бринить миттєвість.
А я на долонях саду
В шумливій Дніпровій казці.
Невже все уже позаду
Й судьба одяглася в ланці?
Прислухаюся до серця,
Прислухаюсь до надії.
Я тільки людина. Де ви,
Мої оптимізм і віра?
Шпаки розправляють крила,
Цілуються із промінням.

***

І батько мій тут жив, і дід, і прадід,
Ходили по землі цій молоді,
І вчилися любити і прощати,
Й хотіли таємниці осягти.
Та час минає, і міліє річка,
І одживає зоряне село.
Оце – епохи золотої зрілість:
Мій рідний край з обламаним крилом.