Жінка-УКРАЇНКА

Осіння тиша… Тиша золота…
В розкішному вбранні стоять дерева…
Вже непомітно день коротшим став
І сонця мідь виблискує на небі.

Дарує осінь щедрий урожай:
Достиглі груші, яблука доспілі;
Натхнення осяйне дає віршам,
Душі – супокій, дивну легкість тілу.

Твори з різних збірок:

РАЙ ПОСТАНЕ

Стрілою-потягом щосили
Летіла я вперед, у даль,
Палкою іскрою горіла,
У пеклі марила про Рай.

Залізний світ з образ, відчужень,
Розгулля зла, добра застій.
Не час для радощів, – як дружно
Кричали “друзі” мені. – Стій!

Стоп, машино! Шалений біг,
Думки скрегочуть об надії-колії,
Головою гальмую і, далебі,
Вчорашні принади змінюють колір. 

Крик заліза – мов плугом по нервах,
Скло розтрощене, віру знищено…
Розбрелися вовки ненажерливі,
По руїнах надій нишпорять.

Сьогодні закінчила свій екскурс у світ поетичної таїни Григорія Панченка із м. Ржищів Київської області. Помер він влітку цього року, і я не зможу ніколи сказати йому своє дякую. Але і промовчати також не можу. Бо зачепило, збентежило, вернуло у світ дитинства, змусило замислитися - заради чого все таки живе людина на цій землі… Тому і висловлюю свою вдячність у цих ось рядках.

П’ять збірок поезій поета в яких він жив, працював, ростив синів, кохав дружину, любив життя, людей... Писав… Але чомусь не давав інтерв’ю, не брав участі в літературному житті, ніби сумнівався в своїх творчих можливостях. Мабуть тому й першу збірку назвав «Чи можна взятись за перо?». І добре, що таки взявся.

Перші вересневі холоди...
Ти зігрій мене ласкавим словом.
Ти мене від смутку розбуди,
Щиру поведи про щось розмову.

Бачиш я розгублена й сумна
І не знаю, що мені робити.
Бо любов твоя – вона земна.
А мені б за хмари полетіти.

Щось зі мною коїться не те,
Та даремно я «штурмую» тебе.
Перші вересневі холоди,
Ах, лукаві, що, скажіть, вам треба.

На подиху одному все кохання!
На подиху одному, крізь життя.
Ти – перше, ти – єдине і останнє
оспіване всім світом почуття.
На погляді одному, через роки,
блукаючи серед чужих обличчь.
До серця твого, чи знайду дороги?
Не слухаючи зайвих протиріччь?
На слові одному – життя прожити,
на слові одному – ім`я твоє.
Не може тебе серце відпустити,
бо в ньому образ твій завжди живе.
На подиху одному все кохання!
На подиху одному, крізь життя.
Кохати, щохвилини, як востаннє…
І в серці тільки ти до небуття!

Оксана Аніщенко, 
23.06.2014. Чернігів