Жінка-УКРАЇНКА

Молюся, Господи, за рідну Україну,
Що у випробуваннях зараз пробуває
І мужньо б"ється, не схилившись на коліна,
Від рук катів ненависних в цей час страждає.

О Господи, врятуй народ мій від неволі,
В яку так тягне той, хто звався братом,
І паростки свободи та оновленої долі
Так хоче знищити і підло розтоптати.

О Боже милий, відверни воєнне лихо,
Не дай землі моїй тонути в ріках крові.
Бо біль і смерть в обличчя Україні диха,
І плачуть гірко її очі волошкові.

Небесний Батьку, бо лише тобі під силу
Безумців кровожерливих опам"ятати.
Не дай, щоб Україну завела в могилу
Імперія, що хоче в світі царювати.

«Мати! Мама!» – це магічне слово,
Вічне й неповторне, наче світ,
Символ віри, правди і любові.
Йде від Жінки давній  родовід.

Рідна мамо, мамочко, матусю!
Я тебе ціную і люблю!
Я за тебе Господу молюся,
Радість й біль з тобою розділю!

Ти зі мною поруч, моя мамо,
В дні щасливі і у дні важкі.
Ти розрадиш тихими словами,
Пригорнеш до теплої руки.

Він на війні таки не збочив,
Коли юрбився між солдат.
До перемоги йшов крізь ночі,
Щоб зберегти зелений сад.
Так довелося... Сорок перший!
Чотири роки у незвід!
Війною скровлена одежа
Ввібрала дим гіркий і піт.
І недаремно смак горілки
Його від люті зігрівав;
І він хилив лице до гілки,
Про “ Темну ніч...” – співав, співав.

Із циклу "Кохання зрілої пори"

На вечорницях у любові

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.

О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

Мов яблука перед Спасом

Потойбіч тіла і усіх речей

***

Небеса, золоті володіння, які зберегти
не змогла, не зуміла, й нічого собі не лишила,
окрім голосу, що проривається із висоти
отієї, що вища польоту і глибша могили.

За стіною дощу, що ридає лише по живих,
із матерій найтонших, із духу, із атому, миті –
проривається голос, який у мені не затих
і відлунням росте. У цім голосі сиві, як сіті,

це мовчання твоє, і міста і бетонні мости,
всі галактики й сни, що душа мимохіть облетіла,
доки весни суціттями будуть по небу плисти –
крізь тумани, сніги і моє недовершене тіло.