Поезія

Вірші Тетяни П'янкової

* * * * *

І раптом стане місяць молодим.
І я тебе захочу і окрилю…
На цій дорозі, що, звичайно, в Рим,
Побудь зі мною довше, хоч на милю.

Побудь моїм. Хоч серпень перестиг.
Куди його? В які убогі вірші?
Побудь. Хай встигне щастям прорости
Моя любов, насіяна рясніше

Осінніх страстоцвітів і гербер…
Я все ще хочу спогади – в портрети.
Але зрадливо сіпається нерв
Десь біля серця, що воліє вмерти.

Бо так і не спитало у синиць,
Як від обрубків крил сцілити спини…
А сьоме небо потекло з зіниць
Під ноги… в порохи… аквамарином…

 

* * * * *

З Парижу. Поезія Ореста Катинського

Маніфестація «St.Michele»

В Парижі українців маніфестація —…
За відставку влади демонстрація,
Бо ця влада чужа народу
І душить всяку свободу,
Що порушує конституцію,
Де суд породив проституцію,
Яка є корупційна регіоналка,
Як партія влади — аморалка
В лиці президента
І банди шакалів слова,
Як комуністичної зарази основа …
І досить терпіння тримати
На їхні обдурства і стати
Повинні ми в оборону держави,
Щоб не втратить козацької слави …
Слава Україні !
Героям слава !
Від нас українців залежить
Майбутня наша держава …

Ода українській мові

Рідну мову свою полюбила з дитинства –
Моя подруга вірна, я з нею на «ти»,
Бо корінням своїм я на землях вкраїнських,
Хоч і кличуть-манять мене інші світи.

Я у мові знаходжу п’янку насолоду,
Дасть натхнення звичайне сполучення слів.
Як чарують її звукові переходи
І мелодія з давніх омріяних снів!

Рідна мово моя, досконалості подих,
Ти лікуєш, слабких піднімаєш з колін,
І ховаєш в глибинах всі барви природи,
Мудрість предків і дух молодих поколінь.

Пародія від Ярослава Чорногуза

Український Вавилон

Розкинула ноги по полю дорога, 
Чи з пагорбів збігла в шовкову траву, 
Розсипав волосся відьмак по підлозі… 
Зухвала коза заплелася в покоси… 

Герой цього часу цитує Плутарха 
Чи Будду, чи в буді впадає в ніщо. 
І віником блудним шукає облуди, 
Чи блуду, чи Бога, чи Бог знає що. 

Пейзаж вавилонський придумав Вавилов, 
Чи вичитав може, чи, може, я сам?.. 

Василь Кузан

В коханні мені захотілося стресу,
Дорога розкинула ноги сама…
Своїм я заїхав між них «Мерседесом»,
Під кущ волохатий ввігнавсь до керма.

«Артисти великі й артисти маленькі...»

Артисти ВЕЛИКІ й артисти Маленькі,
Вас теж породила колись рідна ненька,
Вона колискових співала ночами
Живим голосочком і без фонограми.

То звідки ж ви взяли
Порочну манеру
В концетрах співать
Під плюсову ФАНЕРУ?

Це ж стільки артистів
Роти відкриває,
Руками махає,
В слова попадає!
Ну що за хвороба, ну що за химера?
Державний ансамблі – вже й ті - «під ФАНЕРУ»!
Людей у нас, певне, вважають ЛОХАМИ,
Коли всі працюють під ПЛЮС-фонограми?

Гармонія ніжності

Гнучких двох тіл — 
Одна мета,
В злитті безумства...
В нічному світлі
Місяця літа,
По шкірі,
Ніжная 
Рука...
Тремтять, в бажанні,
Стогоном уста
І груди,
В пристрасті,
Як напнута струна...
Ніч дивиною
Пристрасті — 
Хмільнеє п`є
Вино,
Як солодко 
Вдихається
Воно...
Вливається
Із стогоном
Живе — 
В безумстві танцю
Розквіта 
Нове — 
Любові жага...
Мольба струменить
Просьбою,
Як вага,
Наперекір коктейль
У шейкер
Часу добавляє...
Іще хоть раз,
Востаннє,
Разом — 

Поезія Олени Багрянцевої

Ти боїшся дощу. Ціле місто у гумових мештах...

Ти боїшся дощу. Ціле місто у гумових мештах.
У махрову печаль загорнулись будинки старі.
Цей солоний туман нас, напевно, поглине без решти.
Так фальшиво звучить метушливих думок попурі.

Не рятують плащі. І трамваї холодні, як туга.
Ти не віриш дощу у шерензі кривих парасоль.
Всі прогнози мовчать про осяяну сонячну смугу.
Буде довго отак грати жовтень завбачливу роль.

Ти не зміниш цей день. І додому далеку дорогу.
І озера калюж під ногами не зникнуть, атож.
До зими вже, мабуть, ця похмура покірна волога.
Знову – дощ…

5.10.2014

 

«А вже осінь золотиста...»

А вже осінь золотиста
Стежки променем лягла,
Горобинове намисто 
Щедро в коси заплела.

Повінчала день осінній
З перельотами птахів.
Чи від літа мої крила,
Чи з весни у серці спів?

Чом беру з палітри неба
Різнобарвний колір днів
В це життя, де жити треба
Без пояснень і без слів.

Поезія Ольги Зозулі

Морська історія

Я бачу, як на пристані
 Хтось сумно походжає,
 І навіть чую з відстані: 
 Голосить і ридає...

 Вже корабель давно відплив, лишивши тільки хвилі,
 Що скуштувавши сірих злив, холодні й полохливі.

 А той нещасний все не йде додому,
 Немов лишилось в морі ще щось дивне, невідоме,
 Що в буревіях долю ревно повідає,
 Що на таких, як він тихесенько чекає...

 Він то на обрій гляне, то прилине до води,
 Таке колись кохане згубилося в тобі...

Поезія Надії Матвіїв-Таранової

Найдорожче

Сонячне проміння ллється,
Привітавши ранок у селі.
Драганка річка змійкою тут в`ється
І ще дрімає Бір у самоті.

Моє село тут люди працьовиті,
Поля безкраї, що шумлять хлібами,
А трави, трави соковиті,
Пасуться коні і корови табунами.

У вікна заглядає кущ калини,
З садів пташина пісня в даль несеться.
Це часточка моєї Батьківщини –
Усе це Україною зоветься.

 

Маленький козачок

1.Я маленький козачок -
В мене шапка на бочок,
Шаровари, чобітки
Подивіться малюки.

Об'єднати вміст