І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.
* * *
Знову гине юний цвіт,
маками вкриває землю,
чи ти мріяв, сину про політ
і так швидко, і так даремно.
Ти хотів ще жити і цвісти
для матусі і свого кохання
полягли, ви хлопці, полягли,
рано, юний цвіте, рано.
Ти молився сину, ти благав,
ти просив про порятунок
ти в окопах тяжко помирав,
відчувавши смерті трунок.
Материні сльози на очах
бачитимеш ти щоночі,
ангелом ти будеш в небесах
і охороняти будеш скільки схочеш
* * *
Не здолати загарбнику східному
Наш в борні загартований дух!
Ми – бандерівці! Чуєш, негіднику?!
Тож до волі наш потяг не вщух!
І якщо навіть хтось мовить зо̀палу,
Що народ український сконав,
Не повірю – воскресне із попелу
Фенікс гордий і стане до лав!
І тоді начувайся, запроданцю!
Голос предків гукне нас у бій!
Згине кривда, натомість народиться
Власна правда у хаті свої̀й!
Ти, моя сльозино,
Не гірчи полинно,
Не збентежуй душу,
Серце не ятри,
А скотись скупою
Краплею-росою,
Хай тебе осушать
Молоді вітри.
Не брини так часто,
Не наклич нещастя,
Я за щастям пі̀ду
Вдалеч навпрошки.
Віднайду дорогу
Від свого порогу,
По осіннім слі̀ду
Прокладу стежки.
І підхопить мрію
Листяна завія,
Понесе на крилах
Буйний листопад
В ті краї, де щастя
Роздає причастя
Із усіх можливих
У житті принад.
Я попрошу стиха,
Щоб не чуло лихо,
Сили і відваги
Людям для добра,
Долю нерутинну
Випрошу для сина,
***
Руки пестять ліси і хмарини,
Як в обіймах усе охопить!..
Притулившись до серця країни,
У поезії тіло тремтить.Відкриває себе, тендітна,
Перед нами уся стоїть.
Як, Вкраїно, тебе не любити!
Цілувати б тебе кожну мить.Тільки б слів у душі вистачало.
Ця любов безневинна, проста.
Щоби слово її звучало,
Відкриває у світ вуста.Де ще є поезія більша –
В поцілунку словами мовчать! –
Як тоді, коли сказані вірші
З вуст країни у пісні звучать!
Жінка
Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.
Загиблому другу в АТО присвячується
Пішов на схід. Та повернутись обіцяв.
Я пам'ятаю, як гуртом ми проводжали
Тебе в АТО. А ти сміявся та не знав,
Що там, на небі, вже для тебе готували.Ти був в боях, ти бачив ворога лице,
Хоче лицем його оскал навряд чи зветься,
Коли попав із побратимами в кільце,
Ти розумів, що битись на смерть доведеться.А мати в ніч ніяк заснути не могла,
Чомусь молилась, довго-довго так молилась,
Неначе сердцем поруч весь цей час була,
Аж поки пташка у вікно її забилась.
Я – українка! І я горда цим званням!
Іду. Пишаюся. Заквітчана барвінком
Моя душа. І прадідів земля
Веде мене в майбутнє. На хвилинку
Я зупинюся, щоб напитися життя
З криниці, щоб набратись сил від сонця,
Відчути серцем пісню солов'я,
Спіймати долю у свої долонці.Я – українка! Це моє ім'я!
Моє покликання! Моя болюча туга…
Ступаю боса… Зорана рілля
Димить у полі під залізним плугом.
Цвіркун скликає гучно на обід,
У пелюстках квіток бджола працює.
Я хочу відродити славний рід,
Де мир, любов і щастя запанують!
«ПРАВЕДНИКИ»
(поема про сьогодення)
Роджаємося, праведні і чисті,
Умившись материнським молоком,
П’ємо життя з криниці вод іскристих,
І віддано крокуємо в Содом.Надії серця небо потрясають,
Криштально чиста віра у душі
Горить вогнем, горить і не згасає,
А дух натхнення ллється у вірші.Ти – праведник! Прокинься, чоловіче,
В тобі від Бога святість, а не гріх!
Прислухайся! Добро у світі кличе
Твої діла на каяття поріг.
Упала зірка, як сльоза,
і вже нащупувалась рима;
сіріла ніч, курилась "Прима",
світанок обрій перезав.
Ми поверталися в бліндаж,
в тепло і сморід, тишу й глину,
ламала втома наші спини,
і сон ішов на абордаж.
Побрязкували калаші,
десь треті півні проспівали,
а ми солоно жартували
і реготали від душі.
Роса сріблилась у траві,
диміло вогнище ранкове,
займався день, була Покрова,
і ми були усі живі.
Роман Семисал
Азіта Кагреман - іранська поетеса. Народилася 3 квітня 1962 року в іранському місті Мешхед. З 2006-го мешкає в Швеції, зараз живе в місті Мальме. Член Спілки письменників Ірану та шведського ПЕН-клубу. Авторка шести книг мовою фарсі й однієї збірки шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат Премії принца Вільгельма від шведського ПЕН-клубу (2013). Лауреат Малої Нобелівської премії – Міжнародної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» (Удмуртія, 2014). Дружина іранського поета Сограба Рагімі. Нині у Швеції підготовлено до друку нову книжку Азіти Кагреман: це ірано-шведсько-український проект – збірка віршів шведською, українською та російською мовами. Перекладачі з перської мови – Надія Вишневська та Сергій Дзюба.