Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні закінчила свій екскурс у світ поетичної таїни Григорія Панченка із м. Ржищів Київської області. Помер він влітку цього року, і я не зможу ніколи сказати йому своє дякую. Але і промовчати також не можу. Бо зачепило, збентежило, вернуло у світ дитинства, змусило замислитися - заради чого все таки живе людина на цій землі… Тому і висловлюю свою вдячність у цих ось рядках.

П’ять збірок поезій поета в яких він жив, працював, ростив синів, кохав дружину, любив життя, людей... Писав… Але чомусь не давав інтерв’ю, не брав участі в літературному житті, ніби сумнівався в своїх творчих можливостях. Мабуть тому й першу збірку назвав «Чи можна взятись за перо?». І добре, що таки взявся.

Вірш за віршем. Зачаровує душу щирість звичайної людини, яка в своєму серці мала неймовірну любов до отчого краю, української благодатної землі. По-різному ставилася до нього доля. Були, як і в кожного з нас, сумні, нелегкі хвилини, але вони не озлобили, не зруйнували. Інакше б чи було стільки тепла і ніжності у творах цього талановитого чоловіка.

У передмові до книги «Чарівне джерело» письменник Микола Миколаєнко напише: «У віршах Григорія Панченка рясно насіяно квітів – диких маків, хризантем, волошок, безсмертників, насаджено верб, осокорів та ясенів, терну та калини. І – лунає кобза. Сама земля, власне, – мов кобза, співуча й грізна: хто із добром до неї – зігріє, зі злом – зітне. Рясно і ставків та озер, струмків та річок, очеретів, птахів. Та найбільше земляків, друзів, рідних, односельців хліборобів. Усім їм він бажає: не проспімо долю! І благає Всевишнього: порятуй, пожалій «всіх заблуклих» в диявольських хащах, Дай їм щастя розквітнуть, як вишня, Хай живуть в білім світі найкраще!».

Хіба треба після цих слів говорити щось ще?! Додам лише, що як добре, що хороші вірші ніколи не дадуть нам забути про тих, хто їх свого часу написав, навіть, коли поетам приходить час звертати на дорогу, яка веде у Вічність.

Сподіваюся, що й через багато років земляки Григорія Панченка, його рідні, односельці, та й не тільки, захоплюватимуться поезією патріота, сина Ріднокраю, яку він залишив після себе для добрих людей.

Тетяна Череп-Пероганич,
член Національної спілки письменників України

Фото: http://ript.com.ua

До мене Доля строга

Уночі свистіло і ревіло,
Верби нахиляло до землі...
Замело, сховало, забіліло,
Всілося примхливо на гіллі.

Стало тихо, наче й не грозило
Обірвати електродроти.
Виглянув з-за хмар сяйний Ярило,
Всю планету радо освітив.

Чом же в мене на душі тривога,
Не минає спекотна печаль?
То, либонь, до мене доля строга, -
Затуманює і вись, і даль!

Дощі надії

Слів кохання повік не забути,
Бо вони – мовби сонячна флейта.
І не кожен їх може почути 
В гомінкій атмосфері планети.

Хто кохається в росяних ранках,
Бачить як розпустились бутони,
Віддається життю без останку,
Подолає омріяні гони.

У природі буя непогода,
Проливається небо дощами.
А мені – то дзвінка нагорода
І надії солодкої гами.

Вечори

Зажурились явори. Вечори, ой вечори...
Хтось давно чекає втіхи,
А комусь не до пори.
Час вітання. Час прощання.
Час трагедії та сміху.

Довги схили, чорні кручі.
Заюрмились чорні тучі.
Для закоханих – удача,
Для розлучених – журба.
Хтось під тином тихо плаче –
Почуттів тяжка сівба.

Вечорові таємниці
Для порядних і для ницих,
Всі чекають порятунку – 
У палкому поцілунку.
Зажурились явори –
Вечори, ой вечори...

Осокори

Очерет. Три осокори.
А довкола –пшениці.
Їх прорізали ізвори,
Наче шрами на лиці.

У піску струмочок ллється,
По галявині дзвенить.
Де щавель, - жовтяк плететься,
На гіллі гніздо висить.

Ген провулок за хатами,
Кущ калини і терни.
До криниці під тинами
Розкошують полини.

Череду пастух збирає,
Дівчина несе води...
Лебедина лине зграя,
Наче натяк молодим.

«Покохайтесь вірно, щиро!» - 
осокори їм шумлять.
В небі хмарок білі вири,
Так і хочеться співать.

Я – України син!

В яких краях я не буваю,
Зі мною поклики Дніпра,
Сум горлиць, таємниці гаю,
Оселі отчої зоря.

Зі мною завжди батько й мати,
Безмежжя степу й ніжний крин...
Я цим щасливий і багатий,
Бо України вірний син.

Казковий Ріднокрай

Ліси, левада... Наче казка,
Степи безкраї килимом лежать.
І Сонця промені  - мов праска
Теплом прасують степ і сіножать.
Сади обтяжені плодами,
В ставках зелений очерет...
Десь гармоніст дзвенить ладами
І жаба декламує, як поет.
Така краса у Рідно краї,
Де народився мудрий наш Тарас!
Навіщо прагнути до раю,
Коли давно земний Едем у нас.

Григорій Панченко