Жінка-УКРАЇНКА

Азіта Кагреман - іранська поетеса. Народилася 3 квітня 1962 року в іранському місті Мешхед. З 2006-го мешкає в Швеції, зараз живе в місті Мальме. Член Спілки письменників Ірану та шведського ПЕН-клубу. Авторка шести книг мовою фарсі й однієї збірки шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат Премії принца Вільгельма від шведського ПЕН-клубу (2013). Лауреат Малої Нобелівської премії – Міжнародної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» (Удмуртія, 2014). Дружина іранського поета Сограба Рагімі. Нині у Швеції підготовлено до друку нову книжку Азіти Кагреман: це ірано-шведсько-український проект – збірка віршів шведською, українською та російською мовами. Перекладачі з перської мови – Надія Вишневська та Сергій Дзюба.      

Червоний велосипед

Мені досі сниться
    Червоний велосипед
        На зеленому літньому березі
Розмаялась у воді
    Тінь мого волосся
А жмені
    Повні винограду
Дорослішати
    Рости було складно
        На колючках і камінні
Втрачати по одній барвисті скляні кульки для дитячих ігор
І без друзяки
    Сидіти самій у провулку
А він дзеленчить у амбарі
    Фото зеленої дороги на стіні

Дороги і сни

Ще до того, як дорога досягне кінця,
Ми закінчуємося.
Вціліє захід сонця на старенькій веранді,
Свято біля тюльпанів.
На вечірніх стеблах сплять втомлені вогники.
А ніч обов’язково продовжить красень-місяць,
Нема лише нас.
У пошуках дощі
Тиняються помаранчевими вуличками.
Дороги довші, ніж наші сни.

Єва

Я приходжу з давніх днів землі:
З простих хвилювань серця Єви,
З містичної скорботи Марії,
Із сорокалітнього чекання Рахилі 1,
До болісного прагнення Зулейхи2.

У вигнанні я була супутницею твого доброго обличчя,
Любове!
Поранилась
І не спала цілу ніч,
Співаючи ім’я твоє.
Щодня
Я шукала лише твого голосу.
Це не виправдання,
Та моє тисячолітнє життя – 
то приховані роздуми
У подиху багряника, хвилі, весни.
Все моє життя до хвилини – 
Правдиве тлумачення
Аромату твоєї присутності,
Тіні, коли ти проходиш
І коли ти мене уникаєш.
У пустелі смутків,
Знехтувана,
Спрагла і ще досі в розлуці.

[1] Біблійний сюжет, який також описаний в Корані.

[2] Зулейха – героїня легенди про Йосифа Прекрасного, дружина єгиптянина, вона закохалася в праведника Йосифа і ледь не звела його зі світу за те, що він не відповів взаємністю.

Смерть

Із порожніми руками
(нічого з собою на пам’ять)
Без хустки на плечах
Вмираємо
Голі, як скеля, як камінь,
Обшарпаний вітрами.
Як кілька зерен світла, 
Розвіяних за вітром,
Забудуть інші нас,
Як прийде час.
По крапельці,
По краплі
Ми пили смерть роками,
Торкаючись губами
Покинутих піал
І непрозорих чаш.
Ніби гілля бузку,
Перебрали ми власного запаху,
Ніби вицвіла піна дерев померанців,
У своїй безнадії звиваємося,
Петляємо,
Переплітають нас
Із нитками ткання
Уявні кінчики пальців.
І засинаємо,
І водою вливаємося
До серця землі.

***

Більше ні звуку,
Ні співу,
Ні погляду.
Одним-одне тіло,
Що більше не втне говорити.
Там сплять ті,
Хто був нами колись.
З-за віконець нічних
Ми себе споглядаємо:
Ми лежимо на тахті.
Поступово,
Поволі вмирали ми,
А тепер залишились у натовпі
Сорочки порожні
Поміж подорожніх.

Човен, який мене привіз

На звороті обличчя, що було колись тобою,
Зникають і вицвітають старі імена,
Ніби на якійсь зім’ятій знижці.
І вітер, що його птахи здійняли, був таким пронизливо-мідним,
Ніби пустеля холодна лягла на мої плечі важезним жакетом.

Я не гола,
Часом кашляю словами,
І місяць, запінившись, розчиняється в склянці.
Ця подорож постійно крутиться у мене на язику,
А мої жили нічого б не приховали від смерті,
Щоб ступати і далі врочисто почерком сульс 3.

[3] Почерк сульс – витончений і врочистий стиль арабо-перської каліграфії.

Літо признало мене

Цей зелений чай, зім’ятий льодяними пальцями, 
присмачений молоком і спеціями.
Хвиля гарно вигиналась написом «ЛЮБОВ»
І осідала.

Часом мені тоскно за човном,
Що привіз мене сюди.
А тут мій свідок перед очима зими – 
Те ж старе небо
І чемодан, що половину моєї блакитної туги ховає.

Я не мала дому

Земля стала листочком паперу для дитячих забав,
Розкреслена лініями згину.
Складений кривий трикутник ледве стоїть на одній стороні.
Верхи на неживому коні, куди б я не їхала,
Все була згублена.
Я не мала дому.
Чемодан із високими балконами,
Чотири сорочки і одне дерево,
Коріння, що вилось би аж до полярного кола.
Небо з вузькими блискавками.

Місяць – дірка у небі.
У кожному місці, де я губилась,
Мінялася траєкторія віршів.
І сон навиворіт.
Лише твої очі смерть віддаляють,
Якби не вони, то тваринний страх з’їв би мене вже давно.
І квітневі-травневі ластовинки
Не сприймають мої рани серйозно,
Вісім років скоцюрбилися до розміру сушеного чорносливу
І самотність має манюсінький дзьобик.

Звідки б ти не йшов,
Я вже там була, я звідти вже повернулась.
Часом любов тягнула мене,
Часом я її тягла з усіх сил.

Вона йшла до кімнати із диваками за склом,
Розпливаючись у посмішці.

Влітку я продала книгу в білій палітурці
З очеретяних тростинок,
Стародавню піалу і цукерничку.
Фіалкова сукенка у гардеробі геть втратила цінність.

Я не мала дому
І з ран цього постійного бігу втікала голка, не встигаючи їх зашити.
Ти не йшов услід за хмарами
І вітер не креслив для тебе ромби у цій дитячій забаві з папером.
Все не безнадійно, Бог милосердний,
Мені світліше, ніж голубові, якого я народила,
І від мене він полетів.
Чорні літери, неприборкані дикі слова з жіночих уст
Сиплються з тої гори паперу.
І білі клавіші у звучанні музики трав.
Говорю до себе: Чи зможеш ти, жінко, у цьому багатоманітті
Спогадів і вражень
Вернутися до дому, що у тебе був колись?

Страх

Не йде від нас 
І не підходить ближче
Десь тут неподалік тихо пульсує
Звук його кроків
Відлунює на сходах
Але через двері не йде звідси
І не заходить всередину
Став і стоїть поміж нами і нашим життям
Між переляком і мольбою тієї високої верхівки дерева
Невидимо і нерозлучно з нами приходить
Зі смородом цигарок і запахом його взуття
І спустошує наші серця
Від аромату води
Від обрисів білого вітрила
Від голосу морських птахів позбавляє

Щоби прийшла зима

Коли зима приходить,
Я стаю сама собою.
Книжки навколо тебе вже забрав вогонь.
Жасмин у снах, серна біжить,
Заглядає у гори, подалі від прикрих людей.
Як вона, обіймаю я гору так просто,
У серці тепер нехай буде.
Ти бачила, серна не боїться
Уламків каміння.

Упавши, ми все ж піднімаємось знову.
Море звикає до нас.
Я взяла його на нашийник, як пса.
Потім не рань мене словами
І не муч
Не тягнися за мною по скелях,
Щоб я не ридала криваво при смерті.

Зима, ясний провулок
Вкінці тієї вулиці, з якої ти звернула.
І роки
Налякали того вороного коня,
Яких перелічиш на пальцях.

Коли прийшла зима,
Ми вийшли із протилежних сторін:
Для однієї я втрачена,
З іншою поряд знайшлася.
Та  ти мусила бути відважна
І розповідала,
Чому всадила сама собі в груди ножа?
Щоби люди у дзеркалі геть повтікали нарешті.

Втрачена

Коли ми прокидались зі снів,
Завжди був ясний ранок,
Кожен день, як котяра голодний, крутився
Навколо її ніг.
Запах того, що вариться там десь на кухні, і шурхіт віника.
Світло радості нам переливалось за край
Зі старої дерев’яної рами портрета.

Смерть – випадок надто простий і від того складніший.
Не залишилося нічого, втрачено все:
Пальці, обличчя і голос бабусі.
Без дозволу, зовсім як босонога внучка,
Зненацька.
А пам’ять про неї – ось тут.
Каструля порожня, в лампах засохла олива
І чорна вервечка між книг.

Після всього, що сталось, кружляють вітри
І опадає листя
На сторінку із каменю,
Що її вже ніяк не перегорнути.

Розмірковування багдадської зірки про розлуку

Весна давно пішла, така, як Рабія4 , іракська поетеса восьмого століття.
Сподіваюсь, вона залишила для мене хоч свічку, щоб знати дорогу.

Ридма ридають фінікові пальми і коні.
Під кожним деревом, сказала б ти, ллє дощ і скрегоче вітер.
То була виняткова ніч.

Наче тонула ти в цих голубах, що всі разом злітали увись,
Тілесну подобу втрачала.
Наче білий тюльпан, піднімалася зірка угору,
Записуючи вірш про мене,
Наче могла не брати до серця печаль.

Вигнуті рядки у багряному небі Іраку – це тихенько Бог хмари жене.
Мелодія твоїх очей линула аж до початків землі,
До години цвітіння, коли сніг і сіль були однаково білі на смак,
До небесних вух у краплях дощу.
Як вода, я сама собі шлях торувала,
Як вода, сідала спочити у вежах забутих,
Як вода, поки прагнення загубитися стало вірою і натурою.
Річки, глибиною з людей навпроти тебе.
Чи метелик вмирав від такої краси тисячу раз
На картині, яку намальовано пломенем свічки5 ?

Як же мучаться серце моє і острови Меджнуна6 , закуті ланцюгами.

Гей-гей, підганяємо у безперервній грі слів, гей-я-гей!
Наші речення надто неоковирні, вони нічиї,
Вони розлилися між нами.
Скільки голів полягло, а тобі на війні сниться барбат 7 і руку простягнеш по нього:
«Якби ж то!
Чому ж ні, місяцю, я такий самий дивний, як був – я ще є!
Але сів у грязюці, спостерігаю захід сонця і очерет.
Ви прийдіть з учорашньої ночі і десь цими літерами давніми, сирійськими, блакитними
Знову опишемо човен на згадку про втрачену річку Карун 8».

[4] Рабія аль-Басрі – одна з перших ісламських містиків, аскет і поетеса VIII ст. За легендою, вона відмовлялася їсти навіть фініки, яких було доволі на навколишніх деревах. Запалена свічка – суфійський символ вказівника шляху до Істини.

[5] Метелик, що летить на полум’я свічки і згорає – суфійський символ шукача істини, який знайшов Абсолют і розчинився в ньому, переставши існувати для цього світу.

[6] Острови Меджнуна – географічна локація військової операції «Гайбар» під час Ірано-іракської війни 1980 – 1988 рр. Меджнун в літературній традиції – образ закоханого, який божеволіє від розлуки з коханою Лейлі.

[7] Барбат – іранський струнний музичний інструмент.

[8] Карун – найбільша ріка Ірану, яка впадає в Шатт-аль-Араб на кордоні з Іраком.

З червоною квіткою

Узявши червону квітку,
Скинь чорні свої сорочки
І обшарпані подорожні знамена покинь.
Іншого шляху нема, йди сюди
Із червоною квіткою,
З лівого кутика паперу 
Зійди,
З висоти розчерків літер і строф
Перейди
І поверни у бік моїх спогадів,
На зустріч зі мною
У жовтому домі старому,
Дверцята якого прибрала в’юнком і травами,
А петлі риплять,
Перешіптуються плутано і безкінечно речі під шаром пилу –
Сумною завісою літ.
Без страху
Із червоною квіткою
Ти прийди, прийди до мене.
А якщо інші забули, що спогади – рай,
То скажи їм.

Статуя

Щоби поцілувати твої руки
Тихо обережно
Я продираюсь крізь сон
До статуї-красуні кам’яної
З-за численних рядів вершників без голови
І сідел і закривавлених припасів
Щоби відчути запах твого тіла
І поцілувати твої руки
Жодного сліду місяць не залишив
Та я прийду в оту несправедливість що з тобою сталась
Не стоптавши й сім пар залізних чобіт
Не вирвавши і волосини із борід чаклунів
Із ями смутку я проросту
Корінням скорботи
Із ланцюгами страху
Любове!
Щоб потім струсити сніг
Із твого холодного профілю
І вдихнути лід твоїх губ
З палючим розпачем у голосі
З тісної дороги смерті до тебе прийду

Метаморфоза

– Гляньте, панно,
Насичений синій для мене стає морем
Чи травневою неба блакиттю.
Тут вгорі, оце місяць
Чи гілки торкнувся я.
Тут, де стою
Закоханий у Вас о четвертій годині,
На початку сценарію ще не написаного
Тепер не знаю, на яку ступити?

– Як завжди, любий мій,
Ви ще привабливіший у фіалковому світлі підвечір,
Але ось на шостій сторінці з’явилась оголена жінка
І викрадає Ваш одяг, взуття,
Переходить крізь Ваші сни
Дзеркала
І треті двері зачиняються.
Справді, трохи по четвертій годині
На вулиці без сенсу і потреби дмуть вітри
І жодного відображення не падає на скла.
Всі персонажі постають у десятій сцені вистави
Невпізнаними, без справжнього імені.

Двоїста фарсі 9

Перша

Перська мене привела на світ, гарно мене написала,
Міцно сповила, аж по горло
Золотим розписом і різьбленою рамою,
Ажурно оздобила сканню тричі навколо рота.
Фарсі – квіткова, смугаста, з кишенями чоловічими, жіночими,
Шерстяними, тканими і легкими мережаними.
Цеглини будівель з каналами і зображеннями кипарисів на стінах.
Обриси Джендека10 , художній стиль Тарзі Афшара11, і молодий місяць,
Сонце і шах, лев і аркан.
Перська – алеф у шапці й без шапки12 ,
Врочисті пісні довгих років слави мови дарі13 .
Не пораджу собі з дзижчанням її бджіл.
Фарсі…
Чому перська така багата на квіти?

Друга

Фарсі робить мене породіллю.
Фарсі, візьми і сповий сад квітучий,
Злодія з драбиною на плечі, 
куриво і камінь, скло і втечу.
Перська мова, що любить порозглядати райони ґебрів-зороастрійців14 .

Чари, монотонне повторювання молитов,
Складки знову перетворюються в ганчір’яну ляльку.
Перська – уривчасте дихання на вушко,
Розмова Лейли із Всечуючим Богом у четвертому розділі твору.
Фарсі – туркотання голубів,
Фарсі екзальтована,
Будь відповідальна й не бійся.
Ти та, що чекає, надіється, запальна і схвильована  у вибухових дискусіях.
Перська народила Занде-руд 15.
Не ставай на коліна, не здавайся, дивовижна істото,
Не здавайся, люба фарсі,
Щоб тривав іще світ, перська мово, мене народи.

[9] Мова фарсі, чи перська, поширена на території Ірану, а також в навколишніх областях. Колискою перської мови вважається місто Фарс на північ від Перської затоки. Фарсі належить до індоіранських мов і має більше спільного зі слов’янськими мовами, ніж арабська; їх часто плутають через те, що іранці теж пишуть арабською в’яззю. На Міжнародному конкурсі мов у Парижі в 1934 році перську мову визнали однією з наймилозвучніших, поряд з французькою та українською.

[10] Джендек – містечко неподалік Есфагану, одна з зупинок караванів, що проходили Великим шовковим шляхом. У поселенні також знаходяться більш ніж двотисячолітні руїни фортеці Анушірвана. З містом Джендек також пов’язують життя і творчість видатного каліграфа і поета ХІХ ст. Яґма Джендекі.

[11] Тарзі Афшар – поет і мандрівник XVII ст., прославився особливим витонченим стилем віршування.

[12] Перша літера перського алфавіту – алеф – залежно від тривалості може бути написана з горизонтальною позначкою вгорі, тобто «з шапкою» або без неї. Також гра слів асоціюється з однойменною п’єсою Голямгосейна Саеді (1936 – 1985).

[13] Фарсі-дарі – придворна перська мова, яка використовувалася для написання класичної поезії X – XVI  ст.

[14] Зороастрійці, яких мусульмани іменували ґебрами, є послідовниками давнього іранського вірування в доброго бога Агура Мазду. Кредо зороастрійців можна перекласти як «Добра думка, добре слово, добре діло». Пророком цієї релігії називають Заратустру, а священною книгою – «Авесту».

[15] Занде-руд (Заянде) – дослівно «ріка життя», тече в Есфагані, культурній столиці Ірану.

Знову

Вітер сплів тіні
І осінь сховала твоє обличчя
Але твої руки
Видніються за співами птахів
І колії років кінчики твоїх пальців
Мрії заміщені попелом та сіллю

Не воруши руками
Небо губиться
І літо обсипається в завісах тиші
Не воруши руками
Поки не піде сніг
І пилом стануть його дзеркала
За наказом зелених слів, які мерехтять
У снах кленової насінини

Вітрило пам’яті 

Навіть тоді коли тебе нема
Сидиш навпроти мене
І лампа
Біля тебе горить
То як же
Усі білі вітрила
Стали маленькою хусточкою
На колінах старої жінки
З обличчям печальним
Водяної лілії
І маятник годинника 
Став жовтим термітом
Щоб сточити наші пальці
І палючий запах втрати тебе
І колір тих ягід малини які ми шукали
Червоний-червоний
І книжки
Прочитав вогонь
І вітер гортав
Навіть тоді коли тебе нема
Стоїш навпроти нас
Лампу
В темряві
Взяла з собою
І кличеш нас на ім’я

Півень святого Михайла 16

Я осідлала красивого півня з картини Марка Шагала17 ,
Закохано поцілувала його дзьоб і прокаталась
Дорогою від його голови до тепла жіночих чобітків.
Кукуріку-ку – тоном мудрого радника Асафа Бархії 18
Заспівав про жіночі чудеса.

Я взяла нашийник.
Він пробував на смак кунжут і набат,
Відрізняв щасливих і нещасних жабенят,
З підносом плову провадив філософські бесіди
(Всі жінки – то одна довга змія, спільне кратне чотирьох Даллє Мухталє19 ,
Дрібний пісок, що поспішно стікає між пальців і неймовірно гарні
Галузки деревця мигдалю)
Я штрикнула його під ліве крило,
Ну, скоріше!
Повернула його гребінець, але не ввімкнувся мотор.
Пір’я і пух його дерла дарма,
Півень голову задер,
Ніби крові упився,
А очі його в магазинчик лахмітника зирять.

Я стала відпечатком обох:
Вершник і той, хто під ним, чайна чашка і блюдце, нарандж і торандж 20.
Я закінчила хід у цій грі, після мене нікого не було.
Спритний перший завиток весни. Мушу з півня зійти.

[16] «У святого Михайла був півень» (1971) – екранізація новели Льва Толстого «Божеское и человеческое», яку здійснили італійські режисери брати Тавіані.

[17] Півень вважається одним із найчастіше вживаних символів на картинах Марка Шагала («Півень», «Оголена на півні», «Скрипаль і півень» тощо).

[18] Асаф Бархія – за мусульманськими переказами радник царя Сулеймана (Соломона), що став уособленням мудрості і слушних повчань.

[19] Даллє Мухталє, чи частіше Даліл-е Мухтар, героїня іранських народних гумористичних оповідок про хитру жінку, яка була настільки вправною акторкою, що здобула неабияке багатство і двох одразу чоловіків-розбійників, які тривалий час навіть не знали про існування один одного.

[20] Нарандж і торандж – метафорична гра слів, що асоціюється з казкою про дівчину, яка вийшла з плода цитрусового дерева. Вона була дочкою пері, а після захоплюючих і небезпечних пригод стала дружиною царевича. 

Вже довершився день

Легші ніж повітря ніж світло
Розпростерті крила на балюстраді веранди
Вже довершився день

Пташка співає

 

Дерево принесло у кімнату плоди
Річка спить у складках своєї тканини
І аромат їжі відкриває замки
Які гарні гори стоять вдалині
Літо сіло біля моїх пальців
Моє ім’я все те ж і все навколо те саме
Однак все це повільно все так біло
З яких дверей воно прийшло
Легше ніж повітря ніж світло

 

Містерія Мешгеда 

Над річкою, якої нема, спить істота поранена.
Пісок сиплеться з розсіченого боку,
З тріщини. А навколо
Зусібіч коливаються обриси мінаретів на вітрі.
Хіш-ш-ш-ш-ш сиплеться
І вбирає воду
Це місто, замкнене саме в собі,
Снаряди ковтає, вмирає, читає заупокійну молитву.

Цю касиду  зав’язали стрічкою над могилою святого, щоб бажання здійснилося,
На чисті юродиві дзеркала.
А сто ударів батогом  – потайки
Під час заклику до молитви.
Небо підвішене до гілок заходу сонця, щоб не пролилось.
І літо без пишних дерев
Від надлишку паломників,
Від сили вороння.

Одне тільки добре у місті, ось тут, за завісою він захищає газель .
Піднімається з наспівом в небо і краплями пише на людях,
У стовпотворінні голубів, на мертвому базарі дня скорботи.
Яку судому бачиш ти на фото?
Сни вбрані у чорне,
А все, що я бачу – за ними.
Тополя, акація в кожнім провулку.
Місто, ніби якийсь чоловік, що прийшов під час зливи
З ножем у руці.
Нумо тікати звідсіль.
 

Лист

Тиша побачила видив багато
І нагадався вигин чийогось плеча у небі
Ти стала птахом з раною більшою за власну тінь
Згадались твої пальці настільки сині від холоду
І крила складені в конвертик
Нагадала
Як добре ми воювали
Щоб забути про смерть
Тиша
Стоїть мов дерево
Зеленіє і випускає листочки
Та плоди червоні від крові запалені лампадки
Триваліше ніж
Слова що врізали нас якомога коротше і в тиші вони записані порожніми
Цей кінець
Твого ножа досі гострий
Ніби яму копав впродовж довгих років
Переповнених чорним
Тиша продовжила наше спільне з тобою буття
Втілила нас у поганих снах
У цих хмарах похмурих нагромаджених навколо нас
А ти не мала кишенькового дзеркальця 
Щоб переконатися
Що дощ світліший ніж твої хмари

Українською мовою з перської переклала Надія Вишневська

Вишневська Надія (Україна) – перекладач, аспірант кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Народилася в 1986 році у Львові. У 2003-му вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на філологічний факультет, а в 2008-му захистила диплом магістра філології (перська мова та література). Магістерську роботу писала під керівництвом Романа Гамади. У цьому ж році на запрошення Центру розвитку перської мови та літератури пройшла курси в університеті Алламе Табатабаї (Тегеран, Іран). Продовжує займатися іранською тематикою, зокрема переклала кілька уривків до «Антології перського гумору», укладеної Романом Гамадою. Консультує студентів перших – других курсів іраністики. Бере участь в атрибуції музейних експонатів зі сховищ Львівського історичного музею та Музею історії релігії. У 2014 році стала лауреатом Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за невтомне збагачення української культури літературними скарбами Сходу.      

Азита Кагреман 

Из сборника «Песни Евы» (Мешхед, 1992)

Красный велосипед

Я вижу сон уж столько лет – 
Волшебный сон, незримый:
Изящно проезжает мимо
Мой красный* друг – велосипед.

Прильнёт к ветвям передохнуть
Мой старый, добрый велик;
И вместе мы продолжим путь…
Зелёный летний берег; 

И тень моих волос в воде,
Растрёпанно отрадна…
Ты что там, велик, подглядел?
А гроздьям винограда

В ладонях тесно… Сколько раз
Мы повзрослеть хотели!
Да, тяжело нам было, велик,
Мечтать и верить: Бог подаст.

Теряли что-то, повзрослев, 
Как шарики цветные, – 
По одному, с исходом лет;  
Теряем и поныне:  

Меж серых будней и камней,
В скоплении народа… 
А ты – всё так же старомоден
И любишь, вроде бы, людей.

Я просыпаюсь – твой звонок
Ещё доносится оттуда… 
А у меня – опять простуда,
И путь к тебе, увы, далёк!

Какой мы славной были парой
На фотоснимке той поры…
Я знаю, как ржаветь в амбаре,
Когда вдруг выпал из игры. 

________________________
* Красный и зелёный – цвета иранского флага.

Дороги и сны

Вот завершится этот путь,
И мы закончимся:
Не предскажу – когда-нибудь,
Как тени – в горнице. 

Но старый, сморщенный балкон
Закат согреет;
А на ветвях забрезжит сон, 
И мир – добрее. 

Тюльпанов праздник. Огоньки 
Неспешно гаснут.
Нас нет (иль мы, как будто, спим?),
А в небе – ясно! 

И зазвездит в ночи опять
Луна-красавица,
Лишь нам уже не полетать – 
Такая разница.

Ты что, мой ангел, подожди,
Не надо хмуриться, –
Ещё поищут нас дожди
На тихих улицах.

Пока кому-то мы нужны – 
Сбиваем ноженьки;
Ещё длинней, чем наши сны,
Пути-дороженьки.   

Ева

Я прихожу из древних дней земли
из простых волнений сердца Евы
мистической скорби Марии
сорокалетнего ожидания Рахили*  
к мучительному стремлению Зулейхи** 

Я была спутницей-изгнанницей 
твоего доброго лица
любовь
поранилась 
и не спала всю ночь
произнося имя твоё
как чтецы Корана
а все мои дни
были поиском твоего голоса

Я не оправдываюсь
моя тысячелетняя жизнь   
это скрытые размышления
в дыхании багряника 
и волны и вёсны
все мгновения моей жизни 
откровенные толкования 
аромата твоего присутствия

Твоей тени 
когда проходишь мимо
и когда ты меня избегаешь 
в пустыне страданий
отвергнутая
жаждущая 
и до сих пор
в разлуке  

_____________________
* Библейский сюжет, который тоже есть в Коране.
** Легенда об Иосифе Прекрасном, в которого влюбилась супруга его хозяина-египтянина.

Смерть

Налегке с памятью в руках
без шали на плечах
такими нагими умираем
как утёс и камень
соседи ветров
как зёрнышки света
разбросанные по ветру
нас забывают

Смертушку 
по капле
по капельке
мы пили годами
из позабытых чаш
из тусклых чаш
пахнущих кустами сирени*
и полинялой пеной померанцев**

В своём забвении мы извиваемся
тоненькими волокнами батиста
и мнимыми кончиками пальцев
петляем
сплетаемся 
засыпаем
и вливаемся ручьём
в чашу сердца матушки-земли

Больше ни звука
ни ласкового прикосновения
ни взгляда
одно-одинёшенькое  
тело не умеющее 
говорить
там спит тот
кто когда-то был нами

Из-за двери ночи
себя наблюдаем
спящими на кровати
постепенно
медленно мы умираем
и в толпе путешественников
остаётся только 
пустая рубашка 
_______________________

* Сирень звучит как омофон к слову отчаяние, разочарование.
** Померанец – вечнозелёное дерево. Плоды округлые, оранжево-красные, с кисло-горькой мякотью; созревают они в ноябре-январе. Можно встретить и другие названия этого цитрусового: кислый (горький, севильский) апельсин, бигарадия. Родина этого фрукта – Юго-Восточная Азия. Культивируется он в средиземноморских странах, на Кавказе, в Парагвае и на некоторых островах Вест-Индии.

Лодка, которая меня привезла

На обратной стороне 
моего лица 
Твой облик 

исчезают уничтожаются старые имена
как некая смятая 
фотография

и ветер 
поднятый птицами 
такой пронзительно медный  

будто пустыня холодная 
легла на мои плечи 
жакетом

я не нагая 
иногда кашляю 
словами

и луна 
запенившись как таблетка
в стакане растворяется

это путешествие 
постоянно крутится 
у меня на языке

а мои вены  
ничего от смерти 
не скрыли бы

чтобы торжественно 
ступать дальше 
почерком сульс*

лето меня признало
этот зелёный чай с молоком и специями 
смят ледяными пальцами

волна хорошо изгибалась 
как любовь**
и оседала

порой скучаю по лодке
которая привезла 
меня

и тут мой свидетель 
перед веками зимы   
то самое ветхое небо

и чемодан что половину скорби*** 
моей голубой 
прячет. 
_______________________

* Утончённый, торжественный стиль арабско-персидской каллиграфии, используемый для написания названий сур Корана, изысканных тканных надписей на полотнищах Каабы и др.   
** Изображение слова عشق  («любовь, страсть») в персидской каллиграфии похожее на пенящуюся волну прибоя.
*** Слово, переведённое как «скорбь», в персидском языке является омографом лица.     

У меня не было дома

Земля стала листком 
для детских забав
расчерченная линиями сгиба
похожая на гору бумаги
поди упадёт 

откуда б и куда не ехала 
верхом на неживой лошади 
всё равно потеряешься
не достигнешь цели
у меня не было дома*

чемодан с высокими балконами
четыре рубашки и одно дерево
корни вились бы до полярного дня
небо с узкими 
молниями

города как лестницы-стремянки 
амулеты туч
воспоминания на сильном ветре 
о черных девичьих 
бровях

луна дыра в небе
в каждом месте 
где я терялась
менялась траектория 
стихов

и сон наизнанку  
плохой сон не сбудется
только Твои глаза отдаляют смерть
если б не Ты животный страх 
съел бы меня уже давно 

былые раны 
кажутся 
несерьёзными 
как пятнышки-веснушки 
апреля

восемь лет съёжились 
словно сушеный 
чернослив  
одиночество птичка
с крошечным клювиком  

откуда бы Ты не пришёл
я уже там была и оттуда вернулась
порой любовь тянула меня
порой я её 
изо всех сил 

она шла в комнату 
с чудаками 
за стеклом
расплываясь 
в улыбке

летом переплетённую 
книгу тростинок я продала
древнюю пиалу и сахарницу
и фиолетовое платьице в гардеробе 
потеряло ценность

у меня не было дома
из ран этого 
постоянного бега 
ускользала игла
не успевая их зашить

Ты не следовал за облаками
и ветер не чертил 
для Тебя ромбы 
в этой детской игре 
с бумагой

но Бог во мне
и мне светлее 
чем голубю 
которого я родила
и от меня он полетел

чёрные буквы 
необузданные дикие слова 
из женских уст
сыплются с той горы бумаги
и белые зубцы в звучании музыки трав

сможешь ли ты женщина
в этом многообразии
воспоминаний и впечатлений
вернуться снова в дом 
который у тебя был когда-то?
_______________________

* Это стихотворение – об эмиграции, выезде автора из Ирана.

Страх 

Не удаляется
и не подходит ближе  
где-то около нас 
тихонько пульсирует 
звук его робких 
шагов 

эхом на лестнице 
ведь прямиком в дверь 
не получается 
вот и не заходит внутрь
притаился на цыпочках
выжидает 

стал и стоит 
между нами и жизнью 
между испугом и мольбой 
той высокой 
верхушки дерева 
невидимо и неразлучно 

с нами приходит 
с ароматом сигарет 
и благоуханием 
его обуви 
опустошая наши 
чуткие сердца 

от запаха воды 
от очертаний белого паруса 
от криков морских птиц

Чтобы пришла зима 

Зимой опять я
стаю сама собой
книги вокруг тебя
уже забрал огонь

жасмин в снах
серна бежит
мне бы в горах
жить

умчать как газель
от навязчивых людей
гору просто обнять
примет меня

её душа птицей
во мне
не боится
острых камней

в горе упав
поднимемся вновь
серной ввысь
столько веков 

море к нам 
привыкает как пёс
беру за ошейник
родное до слёз 

в переулке лица
не те обманулась
но где же улица
с которой свернула?

года напугали
того коня
теперь едва ли
найдёт меня

зима – дождались
чай с надеждой всласть
одна я потерялась
а другая нашлась

пронзила б одна
ножичком грудь
чтоб ничья вина
и не как-нибудь

чтобы все удрали
в зазеркалье
только как другой
замолить покой?

Потерянная

Когда мы пробуждались от снов
было ясное утро
каждый день как голодная кошка крутился
вокруг её ног

ароматный запах из кухни 
и шорох веника
свет радости переливался через край
из старой деревянной рамы
смерть из-за невероятной простоты  
случай немного сложный
ничего не осталось всё потеряно
пальцы лицо и голос бабушки

без разрешения пропала как босоногая внучка 
неожиданно а память о ней здесь 
кастрюля пустая подсвечники сухие
и чётки для молитвы между книг

после всего кружат ветра
и опадают листья
на страницу созданную из камня
и её уже никак не перевернуть

Рассуждения багдадской звезды о разлуке 

Весна давно ушла 
такая же
как Рабия1 
иракская поэтесса 

надеюсь
зажгла мне 
хоть свечу
чтобы найти дорогу 

навзрыд 
рыдают 
финиковые 
пальмы и лошади 

под каждым деревом
сказал бы ты
льёт дождь 
и ветер воет

это была
удивительная ночь   
как будто 
растворялся ты 

в этих голубях
взлетающих ввысь
терял телесную 
оболочку

белым тюльпаном
поднималась вверх звезда
записывая обо мне
стихотворение
 
словно могла 
не воспринимать 
серьёзно 
печаль 

изогнутые строки 
в багряном небе 
это тихонько Бог 
облака гонит 

мелодия твоих глаз 
устремляется 
к истокам 
земли 

к временам расцвета
когда снег и соль 
были одинаково белыми
на вкус 

когда волшебные
мелодии небес 
слышались 
в каплях дождя 

как вода
я сама 
находила 
свою дорогу
 
как вода
садилась отдохнуть 
на забытых
башнях
 
как вода
пока стремление 
потеряться стало 
верой и натурой 

реки глубиной 
в человеческий рост 
напротив 
тебя 

как бабочка 
умирал ли
тысячу раз 
от такой красоты 

на картине
нарисованной 
пламенем
свечи?2 

как же тоскуют 
моё сердце 
и острова Меджнуна3
закованные цепями 

эге-ге-е-ей! 
подгоняем 
в непрерывной 
игре слов 

наши предложения 
слишком 
незавершённые
ничьи 

они разлились 
между нами 
сколько голов 
полегло 

тебе снится барбат4
и руку тянешь 
за ним 
«Если бы! 

что с тобой Луна? 
разве я не такой же 
чудак
как раньше?» 

но сел 
в грязь
видишь закат 
и тростник5
 
вы придите 
из вчерашней ночи 
и где-то 
этими 

буквами 
древними 
сирийскими
голубыми 

опять опишем 
лодку в память 
о потерянной 
реке Карун6
________________________ 
1. Рабия аль-Басри (VIII век н. э.) – одна из первых суфиев, исламских мистиков. Она вела аскетический образ жизни и по преданию, не желая отвлекаться от своего пути познания Истины, не ела даже фиников, которые росли вокруг.  
2. В суфийской традиции распространена притча о бабочке, летящей на огонёк свечи и сгорающей в пламени. Эта метафора – о встрече мистика, искателя с Истиной, источником света. Соединившись с Абсолютом, искатель исчезает для этого мира. 
3. Остров Меджнуна географически расположен на территории Ирака. Мощное месторождение нефти; он известен и тем, что там велась операция «Хайбар» во время ирано-иракской войны 1980-1988 годов.
4. Струнный музыкальный инструмент на Ближнем Востоке, аналог лютни. 
5. Тростниковое перо для письма называется «калям».
6. Карун – крупнейшая река Ирана, впадает в Шатт-аль-Араб на границе с Ираком.

Страннику с алой розой 

Взяв розу алую 
сбрось чёрные рубашки свои 
и обтрёпанные дорожные знамёна оставь 

другой дороги нет иди сюда 

твоей алой розой
с левого угла бумаги сойди 
с высоты росчерков букв и строф явись
и сверни в сторону моих воспоминаний 

на встречу со мной 
в жёлтом старом доме 
где дверцы украшены  
вьюнком и травами 

а петли скрипят да перешёптываются 
путано и бесконечно 
а вещи под слоем пыли – без страха 
печальной завесой лет… 

с твоей алой розой 
приди ко мне 
а если никто не знает где рай – 
подскажи им.

Статуя 

Чтобы поцеловать твои руки 
Бережно, нежно, пламенно,
Пробираюсь в сон из разлуки   
К тебе, изваянию каменному. 

Сквозь годы – безголовых всадников рать, 
Вдруг выпавших из сёдел неумело,  
Приду, чтобы руки твои целовать, 
Почувствовав запах тела. 

Следов не оставил луны сломанный рог,
Но я вырвусь из всех передряг и проклятий,
Не стоптав даже семь железных сапог, 
Волоска не вырвав у колдунов бородатых. 

Из бездны грусти я прорасту, 
Корней скорби, страха цепких оков, 
Чтобы встряхнуть снег из твоих губ,
Потому что бывает и такая любовь! 

Пусть холодный профиль, ледяной, 
На устах твоих согрею иней. 
… Всё не напрасно – помолчи со мной. 
Смертная, пришла к тебе, любимый.

Метаморфоза 

– Смотрите, сударыня, здесь насыщенный голубой 
Для меня становится неистовым морем
Или неба влажной майской синевой, – 
А может, даже Вашей судьбою?  
Здесь, вверху, декорации – луна в небесах; 
Или ветку я взял в руку чудесно? –  
Влюбленный в Вас – в четыре часа, 
Вначале сценария или песни.

– Вы, сударь, ещё привлекательнее, как всегда, 
В предвечернем фиалковом свете. 
Но вот обнажённая женщина явилась сюда – 
С шестой страницы, как ветер.
Похищая вновь Ваши обувь, рубашку, 
Переходит вмиг сквозь сны из зеркал…
Ей не нужно даже гадать на ромашке – 
Сценарист уже всё давно написал.
 
Вот – третий звонок, закрываются двери;
В зале – уютно, на улице – мрак.
Там бессмысленно дуют охрипшие ветры,
А здесь герои не отражаются в зеркалах.
Вы душу смазали – грима не мало? 
Ато с кожей придётся сдирать роль…
На поклон персонажи выйдут устало,
И потом исчезнут, как фантомная боль.

Двойственная персидская речь

Первая 

Персидская речь меня создала
хорошо меня написала 
туго спеленала аж под горло 
золотой росписью 
и рамой резной   

ажурно украсила сканью1    
(трижды вокруг рта)   
цветочным узором 
витиеватыми 
полосками 

карманами
мужскими 
и женскими  
шерстяными ткаными 
и лёгкими кружевными

оградила 
надёжной
кирпичной 
стеной 
под сенью кипарисов
как 
    дом 
среди  
арыков   

очертания Джендека2 
и стиль Тарзи Афшара3 
и новолуние 
солнце и шах 
лев и аркан   

персидская речь
в шапке и без шапки4 
торжественные песни 
долгих лет славы 
языка дари5  

мне уже
не справиться
с жужжанием
её пчёл 
почему фарси
украшают 
эти цветы?    

Вторая  

Фарси меня заставляет родить 
фарси 
цветущий сад 
возьми 
и спеленай 
  
вора с лестницей на плече 
курево  
камень 
стекло 
и побег   

фарси
ты 
    что любишь  
рассматривать  
районы 
гебров-зороастрийцев6   

волшебство 
постоянные 
повторения 
молитв 
складки снова 
превращаются 
в тряпичную куклу  

фарси
тяжёлое дыхание 
на ухо   
разговор Лейлы    
с Всеслышащим Богом  
в четвёртой главе  
произведения   

фарси 
воркование 
голубей  
фарси  
взрывная   

будь ответственной 
и не бойся  
ты та
что ждёт
надеется 
полыхает
волнуется
в пылких 
дискуссиях   

фарси родила Занде-руд7  

не становись 
на колени 
не сдавайся
удивительное существо  
не сдавайся
дорогая фарси
чтобы ещё  
продолжался мир
фарси 
меня роди  
_________________________

1. Скань (от старославянского глагола «съкаты» – вить, сворачивать в одну нить несколько прядей), филигрань – вид ювелирной техники: ажурный или напаянный на металлический фон узор из тонкой золотой, серебряной или медной проволоки, гладкой или свитой в верёвочки. Изделия из скани часто дополняются зернью (маленькие серебряные или золотые шарики) и эмалью. 
2. Джендек – городок неподалёку Исфагана, расположенный на южной границе пустыни, где останавливались караваны, путешествующие по Великому шёлковому пути. Поселение известно и тем, что там находится древняя крепость Ануширвана, которой более двух тысяч лет. С городом Джендек связана также судьба каллиграфа и поэта XIX века Ягма Джендеки.     
3. Тарзи Афшар – поэт XVII века, путешественник, посетивший Европу и Россию. Он был основателем своеобразного утончённого стиля в поэзии, который мало кому удалось повторить. 
4. В персидском алфавите есть два вида первой буквы (алефа) – алеф «в шапке» и алеф «без шапки», отличающихся продолжительностью звучания. Также игра слов ассоциируется с одноимённой пьесой на народную тематику персидского драматурга ХХ века Голамхосейна Саэди (1936-1985). В пьесе рассказывается о старце, призывающем общество поймать воров, пока они ещё не сделали ничего плохого. Но поиски не принесли никаких результатов, и на последующие предупреждения люди уже не реагировали, считая старика чокнутым. Все успокоились, позабыв о предостережениях земляка; и воры вдруг появились на сцене, символизируя смерть, которую люди унизили,  не смогли вовремя выявить и устранить.    
5. Язык дари – родственный персидскому и таджикскому, длительное время использовался для написания классической придворной поэзии X-XVI веков. Современный вариант фарси-дари является одним из официальных языков Афганистана. 
6. Гебры – одно из древнейших этноконфессиональных сообществ Ирана, исповедующее зороастризм.     
7. Дословно «живая река», «река жизни» – здесь можно понимать обобщённо, а может, речь – об одноимённой реке в Исфахане. Там, в сухом климате, вода действительно имела большое значение для поддержания жизни.

Опять 

Ветер сплёл тени 
и осень спрятала 
Твоё лицо 

но за птичьим пением 
видны 
Твои руки 

борозды лет 
и кончики пальцев 
Твоих 

мечтаний нет 
превратились  
в пепел и соль  

Не шевели руками 
небо теряется 
и лето осыпается 
в завесах тишины 

не шевели руками 
пока не пойдёт снег 
и в пыль превратятся 
его зеркала 

по приказу 
зелёных слов 
мерцающих светом  
в снах семечка клёна

Парус памяти 

Даже когда тебя нет, 
Сидишь напротив меня. 
И нас озаряет свет –  
Хочется лампе огня.  

Как же те паруса отчаянные  
Стали платочком хрупким 
На коленях ветхой старухи 
С лицом лилии печальным? 

И маятник часов-скитальцев 
Стал жёлтым термитом вдруг, –  
Чтобы сточить наши пальцы, 
И я позабыла запах твоих рук. 

И спелых ягод малины цвет – 
Такой волнительно красный
На наших губах, как внезапный рассвет,
Дарующий счастье.

И книги, которые любили вдвоём,
Однажды прочитанные огнём, 
Снова листает ветер –  
Даже когда тебя нету.  

Вновь ты рядом – как будто навек,
Но до боли родными шагами
Ты уходишь к себе, наверх, 
И зовёшь нас по имени, мама.

Петух святого Михаила1  

Я оседлала 
красивого петуха 
из картины Марка Шагала 

влюбилась –  
его клюв поцеловала   
и прокатилась 

немножко 
дорогой от его головы 
к теплу женских сапожек 

кукареку-ку-у! – крылышек взмах  
тоном мудрого советника Асафа Бархия2  
запел о женских чудесах  

я взяла ошейник напрасно 
он пробовал на вкус 
кунжут да набат 

различал счастливых 
и несчастных 
лягушат 

с подносом плова 
вёл философские беседы
мол от вас женщин снова – все беды 

потому что все вы – ах и ох 
так далеки от идеала    
как одна длинная змея занятная –    

так сказать общее кратное 
четырёх 
Далле Мухтале3  

да вы невероятно красивы 
как ветви деревца миндаля 
диво явившееся в пустыне скитальцам

но всему – свой срок 
и как мелкий песок
поспешно стекаете между пальцев 

я пырнула его 
под левое крыло –   
всё окончен разговор

эй быстрее дружок! – 
вернула его яркий гребешок 
но не включился мотор  

эти перья и пух значит 
щипала зря
вот незадача

вовсе от рук отбился
треклятый петух –   
будто крови напился 

глаза его 
в магазинчик старьёвщика 
зарятся 

а мне маяться опять   
отпечатком всадника стать
и того кто под ним

экстрим – 
чайная чашка и блюдце
нарандж и турандж4 

полюбуйтесь такой пассаж
я закончила ход 
в этой игре 

и на дворе
не было очередей
обычный день

ни дать ни взять
ничьей вины
вот потеха – ха-ха 

проворный
первый завиток весны 
из этого нарисованного петуха 

хочу снять
______________________ 
1. «У святого Михаила был петух» – так называется фильм итальянских режиссёров братьев Тавиани, снятый по мотивам повести Льва Толстого «Божеское и человеческое». 
2. Асаф Бархия – легендарный министр, мудрый советник царя Соломона из мусульманских преданий, похоронен в Иране.   
3. Далле Мухтале – мошенница из иранских рассказов, хитрая женщина – в любой ситуации получает своё. 
4. Нарандж и турандж – фольклорная поговорка, дословно «померанец и лимон». В иранских сказках бытует образ девушки с таким именем. Она, дочь пери, в виде фрукта растёт на дереве, которое охраняют девы; а жениться на ней может только царевич, прошедший множество испытаний и проявивший незаурядную изобретательность.

Невероятный день  

Легче чем воздух и свет 
Распростёртые крылья лет,  
На балюстраде веранды свирель, –    
Невероятный день!

Птичка поёт – знакомится,  
Дерево несёт плоды в горницу, 
Река в своих нарядах спит,
И аромат пищи отпирает замки. 

Эти волшебные горы вдали –   
Такая отрада скитальцу!
И лето здесь, на краю земли,
Сидит возле моих пальцев. 

Моё имя остаётся прежним,
И ничего вроде не изменилось вокруг.
Но что-то сегодня в природе вечной
И со мной, беспечной, произошло вдруг.   

Будто в замедленной съёмке Божья милость –  
Распростёртые крылья лет. 
Из какой котомки это явилось –   
Легче, чем воздух и свет?

Мистерия Мешхеда1 

Над рекой которой нет
сотни а может тысячи лет
страдающей ланью 
спит существо раненное  
песок сыплется смело 
из рассечённого тела 

очертания минаретов 
на ветру колышутся всех любя
слышишь – хиш-ш-ш-ш-ш… 
сыплется и впитывает воду 
этот древний город 
замыкающий сам себя  
снаряды глотая 
заупокойную молитву читает 

эту касыду2  истинного поэта 
старательно завязали лентой 
над могилой святого 
с Богом заранее
чтобы исполнилось быстро 
заветное желание
вот зеркала юродивые чистые 
и сто ударов кнутом3 
тайком  

чтоб на призыв к молитве
как когда-то 
не пролилось небо 
подвешенное к ветвям заката 
нету пышных деревьев 
здесь у лета странного
от силы мрачного воронья
от избытка странников

одно только хорошо в нём – 
днём за завесой защищает лань4 
встань в тебя проникает чудо
отовсюду мелодией как капли дождя
столпотворение голубей 
и мёртвый базар дня скорби 
что ты ищешь на фото в такой день – 
сны одетые в чёрное? 

за головами людей 
в переулках везде 
акации и тополя 
из века в век
родная чужая земля 
город как тот человек
пришедший во время дождя
почти налегке –   
с ножом в руке 

эй лишние люди 
пожалуйста поскорей
убегайте отсюда!   
___________________ 
1. Мешхед – второй по величине город Ирана, стоящий на реке Кешеф на северо-востоке страны, родина Азиты Кагреман. Из-за близости пустыни, уровень воды в реке – очень изменчив. Мешхед является местом паломничества мусульман-шиитов, там находится гробница Имама Резы; это предопределяет особый статус города и его приверженность к традициям и обрядам. 
2. Касыда – торжественная песня. 
3. Самобичевание цепями шииты осуществляют, вспоминая погибших родственников и святых; ведь дословно Мешхед переводится как место мученичества. 
4. По преданию, лани приходили к Имаму Резе, скрываясь от погони охотников; с тех пор повелось, что он является защитником угнетённых и несчастных. Среди паломников есть обычай фотографироваться на фоне завесы с изображением Имама Резы, защищающего лань.

Письмо

Тишина ожила сплетением сновидений, 
Вспомни в небе изгиб плеча, странник; 
А у тебя, птицы, рана – длиннее тени, 
И пальцы, посиневшие от холода, рано. 

И вот уж крылья, сложенные в конвертик…  
Вспомни, как хорошо мы воевали вместе! 
Тишина нужна, чтобы забыть о смерти?
Глупости, тишине, конечно же, всё известно.
  
Стоит, как дерево, зеленеет и выпускает листочки, 
И плоды – красные, от крови зажжённые лампадки, –  
Тишина… Без слов, мы будто стали короче,
Как точка, поставленная однажды украдкой.

Этот конец твоего ножа всё ещё острый, 
Будто яму копал долгие годы по-чёрному…  
В тишине продолжаемся снова, как небо звёздное, 
Существуя друг в друге, – неразрывно, странно, упорно.  

Тишиной воплощаемся в снах туманных, 
В первозданном мраке ещё дышим пока…  
А у тебя зеркальца нет карманного? 
Мы – светлее, чем облака?   

С персидского языка перевели Надежда Вишневская и Сергей Дзюба