Жінка-УКРАЇНКА

Верлібр як форма сучасного вірша (на прикладі твору «Коли чистиш зброю…»  зі збірки «Вірші з війни» Бориса Гуменюка)

Ніна Головченко

Книга Бориса Гуменюка «Вірші з війни» (2014) здивувала спершу тим, що у текстах збірки не трапилося жодного лайливого слова. Привчена сучасними епатажними авторами – Ю.Андруховичем, І.Карпою, Татусею Бо та ін.,  ‒ до інвективи як до норми «сучукрліт», була здивована, що цьому, скупому на вишукані метафори автору, вдалося передати тяжку атмосферу війни без брутальних слів.

У тому, що вірші Б. Гуменюка дістають до глибин серця, переконалася не тільки тоді, коли, присівши біля столу о 5-й ранку, почала читати збірку і не змогла стриматися від сліз. Адже, як людина емоційна, не вважаю таку реакцію остаточним фаховим виміром художнього твору. Але коли на презентації збірки сиділа в одному ряду із сивочолими чоловіками і бачила, як вони просто не встигають збирати сльози у хустинку і протирати затуманені окуляри, зрозуміла, що «наративному верлібру розмовною мовою» Бориса Гуменюка, за твердженням Василя Герасим’юка [4], притаманний особливий емоційний зміст.

Проте нині, на диво, актуальною стала дискусія не щодо змісту, а щодо форми вірша Бориса Гуменюка: верлібр – не верлібр; текст чи білий вірш; новела чи поезія?.. І якраз на одній із презентацій, старший чоловік, котрий назвався поетом, критикуючи вірші Гуменюка, прочитав власні силабо-тонічні рядки про війну, за яку переживав, але учасником якої не був. І саме завдяки отакому контрасту наживо ще раз виразно відчулося, наскільки органічною і чесною є форма вірша Б.Гуменюка, котрий безпосередньо, як учасник АТО, відчув  атмосферу цієї війни. Про такі тяжкі часи, несподівані досвіди і болючі враження наживо інакше і ліпше навряд чи скажеш.

Що ж таке верлібр?

У літературознавчому словнику-довіднику зазначається: «Верлібр (франц. vers libre – вільний вірш) – неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр)» [8, с. 109].

Ґенезу вільного вірша в літературах різних країн виводять із фольклорної творчості. У давнину усвідомлення людиною світу й свого місця в ньому відбувалося через комплекс обрядових дій, що складалися з елементів співу, танцю і слова. «Первісний синкретизм мислення привів до появи поезії – особливої суб'єктивної форми осягнення світу, форми вислову, якій від початку було задано внутрішній вільний ритм і поділ на нерівновеликі синтаксично завершені рядки», − зазначає Н.Науменко [9, с. 2]. Проілюструвати її твердження можемо уривком із голосіння за дорослим сином з українського фольклору:

Сину мій, господарю мій!..
Ідеш ти вже в далеку дорогу.
На кого ж ти мене покидаєшь?!.
Сину мій, соколе мій!..
А хто ж тепер твоє господарство буде доглядати?!
Хто ж мені пораду дасть?..
Соколе мій, відрадо моя!..
Подивися ще хоч раз на мене, стареньку,
хоч слово ще промов до мене...
Нащо ж ти покинув мене?!.
Сину мій, втіхо моя!..
Чому ж ти мене не взяв з собою?!
До кого я тепер заговорю, з ким поражуся?!
Хто мені води подасть,
хто поховає мене, бідну, стареньку?!
Сину мій, голубе мій!..
Нащо ж я тебе ховаю?!
Та лучче б я тебе зі служби виглядала,
ніж такого молодого ховати мала...

Ритм голосіння увиразнюється звертанням, що повторюється (сину мій, соколе мій, відрадо моя, втіхо моя); переліком/каталогізацією горя матері у формі риторичних запитань: на кого покидаєш – хто господарство буде доглядати, хто пораду дасть, хто заговорить, хто води подасть, хто мене поховає… Тужлива мелодія має певний ритм через приблизно однакову кількість слів (4-6) і складів (7-10) у більшості рядків; а також завдяки паузі посередині рядка, що має більше слів (6-8) і складів (12-16), наприклад: «А хто ж тепер твоє господарство // буде доглядати?!» (8 слів; 16 складів). Довший рядок теж з’являється у певному ритмі: через 4 або 2 коротші рядки.

Рима практично відсутня, хоча в рядках «Та лучче б я тебе зі служби виглядала, / ніж такого молодого ховати мала...» її можна вважати наявною, але спорадичною, нерегулярною.

Таким чином, уже ранні форми праверлібра мають певну структуру і не є абсолютно вільною некерованою формою вірша.

У замовляннях теж спостерігаємо багату, розмаїту поетику, ритм, увиразнений поетичним синтаксисом: анафорою, риторичними звертаннями і запитаннями, різними видами художнього паралелізму тощо. Наприклад, у дівочих замовляннях:

Добрий день тобі, сонечко яснеє,
Ти святе, ти ясне прекраснеє,
ти чисте, величне й поважне;
ти освіщаєш гори і долини і високії могили,
освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:
перед панами, перед царями,
перед усім миром християнським
добротою, красотою,
любощами й милощами;
щоб не було ні любішої, ні милішої
од раби Божої народженої, хрещеної (Марії).
Як ти ясне, величне, прекрасне,
щоб і я така була ясна, велична, прекрасна
перед усім миром християнським на віки віков, амінь.

У художній літературі верлібр набуває розвитку в епоху Середньовіччя і насамперед у літургійній поезії. Наприклад, найвідоміша молитва «Отче наш» є отаким зразком ритмізованого верлібру і глибокої думки. Твір побудовано як хвала Отцю небесному, прохання про хліб насущний (мале), сподівання на прощення провин наших (велике), запевнення у тому, що й ми прощаємо винуватцям нашим, молитва на захист від спокуси і лукавого, хвала Отцю небесному. Кільцева композиція, приблизно рівновеликі рядки з «випадінням» із цього ритму декількох довших рядків створює своєрідну мелодію цього тексту.

Церковнослов’янський варіант тексту має таке звучання:

О́тче нашъ и́же еси́ на небесѣхъ,
да свѧти́тсѧ и́мѧ Твое́,
да прїи́детъ ца́рствїе Твое́:
да будетъ волѧ Твоѧ, я́ко на небеси́ и на земли́,
хлѣбъ нашъ насу́щный даждь намъ днесь,
и оста́ви намъ до́лги нашѧ,
я́коже и мы ѡставлѧемъ должнико́мъ нашымъ,
и не введи́ насъ во искуше́нїе,
но изба́ви насъ от лука́ваго.
яко Твое́ есть царство и сила и слава Отца и Сына и Святаго Духа ныне и присно и во вѣки вѣковъ.

Тяжіння німецьки романтиків 18 ст. до фольклорної джерельної бази визначило вільне ставлення їх до канонів віршування, передусім класицистичних. Саме тому у творчості великих поетів тієї епохи актуалізується і верлібр. У творчій практиці Г. Гейне, наприклад, цей жанр виникає за потреби аналітичного осмислення життєвого досвіду, переживань, розчарувань, утрат, переосмислення романтичного світогляду і водночас намагання відчути себе малою, але необхідною часткою Всесвіту, − у розділі «Північне море» збірки «Книга пісень».

Негода

(Генріх Гейне. Переклад Лесі Українки)

Лютує негода,
Сердито б’є хвилі,
Хвилі піняться люто, встають,
Вгору здіймаються, наче живії,
Білії гори з води,
І кораблик зліза на них
З поспіхом тяжким
І раптом падав знов
У чорну, широко роззявлену моря безодню…

Французькі символісти 19 ст., котрі теж активно переглядали канони класичної літератури, писали і верлібри, і вірші у прозі. Ці експерименти започаткували особливий вид поетичної творчості – художній синтез, − коли в художньому творі зливається і поезія, і проза, і музика, і малярство, і філософія сприймання світу. Так, знаменитий верлібр А.Рембо «Марина» − це своєрідний гімн єдності Всесвіту у всіх його проявах:

Морське

(Артюр Рембо. Переклад Всеволода Ткаченка)

Колісниці зі срібла й міді −
Носи кораблів зі сталі й срібла −
Збивають піну,−
Підіймають коріння чагарників.
Потоки пустищ
Та нескінченні вибої відпливів
Розбігаються колонами на захід
До стовпів лісу,
До дерев'яних упорів дамби,
Чиї кути чіпляють коловороти світла.
 

У творчій практиці американського поета 19 століття Волта Вітмена верлібр став головним засобом художнього осмислення світу. Саме на прикладі його вірша й було остаточно систематизовано та укладено типові риси цього жанру: членування мовного потоку на синтаксично однорідні, змістово завершені рядки; відсутність постійної рими, розміру, формальної строфи; повтори, змінюваність одиниць повтору як засіб упорядкування віршової форми; наявність специфічного ритму, який виникає завдяки особливій семантичній наповненості рядка та окремого слова [9, с. 3].

***

(Волт Вітмен. Переклад Михайла Стріхи)

Коли я слухав ученого астронома,
Коли переді мною вишикували стовпчиками формули й цифри,
Коли мені показували графіки й карти, щось додаючи, ділячи й вимірюючи,
Коли я сидів в аудиторії, слухав лекцію астронома й оплески,
Дивовижно швидко мені стало нудно і зле аж так,
Що я мусив підвестися й вислизнути, і блукав сам
Серед таємничої вологої ночі, час від часу
Позираючи в цілковитій тиші на зорі.

На початку 20 століття футуристи / авангардисти використовували елементи цієї форми часом як пародійно-епатажну з метою привернути увагу до важливих, на їхнє переконання, проблем:

К другу-стихотворцу

(Михайль Семенко)

Пане Вороний! Коли Ви перестанете
вже ходити у вибиваних штанях?
Це дивно, але невже Ви не почуваєте,
що літом просвіщаєтесь на санях?
І нам (як Вам) осточортіли зорі-очі,
й очі вже давно пора кинути озорювать,
та й панночки до зор вже не такі охочі −
невже Ви відмовляєтесь палкі серця покорювать?
Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,
бо вже по містах − хоч яких − все ажур,
і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,
як почуття щирих українських шкур.
Пане Вороний! Я бачу − Ви цього й не почуваєте,
хрещатикуючи серед літа − ха, ха! − в санях,
але все ж… Невже таки не перестанете
у вибиваних ходити штанях?

На межі 20-21 століть верлібр набув особливої популярності в українській художній практиці. Найавторитетнішим сучасним автором верлібру, згідно тверджень вітчизняних науковців, є поет Василь Голобородько. Зокрема, Микола Вінграновський зауважує: «У Голобородька верлібр лише «зверху». Насправді ж − це органічна йому, його природна поетична стихія, висловлена в такий спосіб. З кожним і в кожному вірші Василя Голобородька іде чи лежить, пливе чи летить та дорогоцінна образна потужність, і щем, і міра, і вишуканість, і дисципліна слова − словом, все те, що ми звемо поезією істинною, суть і дорога якої − сам автор, поет і його час…

Що не вірш у Василя Голобородька − це не розбалакування «на тему», не пускання поетичного соку з того чи іншого довільного приводу, а − духовне дійство. Дійство чи то кольорів, чи то настрою, чи то сюжету. Кожен його вірш − це драма, яка протікає, відбувається на наших очах» [2, с. 4].

Все переплутане

(Василь Голобородько)

Все переплутане:
голуби зліталися на бойовище
і скльовували очі мертвим воякам

Круків підгодовували на площах
малювали як вони цілуються дзьобами
і співали про них пісень

Хіба перелякаємося тільки здивуємося
і проженемо голубів із мерців
бо жаліємо круків

Проте, саме у цій передмові до збірки творів В.Голобородька М.Вінграновський застерігає від «моди» на верлібр, від спрощеного розуміння ПОЕЗІЇ: «Верлібр прихопив і нашу поезію, як грип. Та грип приходить і відходить, а тут роками, десятиліттями, з дня у день, методично і вперто верлібр підминає під себе все, що не по ньому. Лише дуже і дуже небагатьом нашим поетам, і то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе із цього механічного віршописання. Якби зібрати всі наші верлібри і, познімавши прізвища авторів, вистроїти їх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всі ці вірші не лише на одне лице, неповторне за своєю примітивністю і одноклітинністю, а й за своєю нудотністю, безхарактерністю, зрівнялівкою дають сто очок наперед навіть віршам, які на поезію і не претендують.

Мені здається, що верлібром пишуть ті, хто не вміє писати, кому писати взагалі протипоказано. Женучи погонні метри слів, залякуючи редакторів і читачів сумнівною образністю і претензією на оригінальність, ця масова культура верлібристів жалюгідна у своїй основі: вона не чує слова. А слово, як і люди, як і все на світі, шукає собі пари, тобто − співзвучності, тобто − гармонії... Цей безкінечний верлібровий вал іде від поетичного безсилля і бідності» [2, с. 3].

І наголошує: «…Ми не втомлюємося говорити про світ поета, про поетичний світ, про світобачення, світотлумачення, світосприймання і так далі... Та поетові, щоб писати про світ, треба його насамперед мати…» [2, с. 3].

Тож головним завданням даної роботи є спроба аналізу «Віршів з війни» Бориса Гуменюка крізь призму жанрово-стильових особливостей верлібру і СВІТосприймання поета, котрий у 21 столітті пішов (не «їздив»![2]) на війну захищати Україну (на прикладі твору «Коли чистиш зброю…»)

«Коли чистиш зброю…» (04.07.2014)

Вірш «Коли чистиш зброю» зі збірки «Вірші з війни» починається з класичного верлібрового віршорядка:

Коли чистиш зброю
Коли щодня чистиш зброю
Розтираєш її духмяними оліями
Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі
Пеленаєш її як малу дитину
Хоча досі ти не пеленав дитину
Тобі лише 19 і ані дитини ані дружини у тебе немає
Ти ріднишся з нею зі своєю зброєю і стаєте ви суть одно

Тут є анафора (коли), епіфора (дитину), синтаксичний паралелізм, котрий розгортає думку, (Коли чистиш зброю /Коли щодня чистиш зброю / Розтираєш її духмяними оліями / Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі); є смислова антитеза, котра підсилює думку (Пеленаєш її як малу дитину / Хоча досі ти не пеленав дитину); є каталогізація дій (чистиш, розтираєш, затуляєш, пеленаєш) і одне порівняння (Пеленаєш її як малу дитину), котрі увиразнюють особливу теплоту і спорідненість людини і зброї.

У цих рядках, та й у вірші в цілому, йдеться про особливий тип спорідненості, теплоти, єднання в умовах війни: спорідненості зі зброєю, із землею, з війною. І з людьми.

Головними образами, які втілюють цю тему, є образи 19-річних бійця Андрія і дівчини Марії.

Рефрен «…і стаєте ви суть одно», котрий повторюється у перших трьох віршорядках, підсилює цю думку і в такий спосіб унормовує ці відчуття за несподівано, щонайменше, дивних обставин: коли чистиш зброю, коли щодня копаєш окоп чи траншею, коли стріляєш…

Така своєрідна інтродукція створює органічний перехід до наступної теми – образу Марійки – Марії. Саме ім’я дівчини, її чиста і чесна історія (Вона йому повірила бо він її ніколи не обманював; …зомліла коло воріт; …і таки відмолила його; …в її 19 у неї так багато сивого волосся) створює навколо цього образу ауру жертовності, ауру Мадонни.

«Нащось» згадана мамою Марії «Тітка Текля»:
...Яка ще на ту війну провела хлопця
А він не повернувся
На все життя залишилася самою
Хоч би дитину була від нього народила
А так – що ж…

– спонукала Марію до поїздки на війну до Андрія і водночас змалювала ще один тип спорідненості – матері і доньки.

Таке рішення – поїхати на війну − умотивоване значущими подіями, що обумовили розлуку: спершу колишній однокласник Андрій поїхав із чоловіками на Майдан, а потім записався в батальйон і пішов на війну. За скупими, але дуже емоційними барвами – зомліла, відмолила, так багато сивого волосся, − своєрідним каталогом поглиблення і розвитку почуттів Марійки, проступає емоційно-почуттєва мотивація вчинку Марії.

В оцій темі, в образі повторюваності певних історичних подій, у даному разі – війни, в людині проступає головне. І Борис Гуменюк бачить насамперед чесних і чистих людей. Саме такі насамперед ідуть захищати і воювати, саме такі їх підтримують у тилу. І цей особливо високий тип єднання освячено мудрим материнським благословінням: «Хоч би дитину була від нього народила…» Бо війна – то тимчасове, а ЖИТТЯ мусить бути вічним.

Верлібр Бориса Гуменюка розлогий і має суттєву своєрідність: тут не йдеться про суб’єктивні авторські відчуття чи роздуми, тут на тлі реальних подій, котрі в українській історії набули вже значення певного епічного образу-символа і котрі лапідарно, стримано, але дуже виразно прописує автор, фіксується світовідчуття людини в умовах війни.

Саме тому «У дорогу Марійку проводжало все село», а далі укладено каталог того, що люди передавали в зону війни : «Сало крупу борошно цукор мед олію / натільні хрестики з Почаєва (щоб кожному) / Проскурки із Зарваниці… − Всього 5 тон». І знову пронизлива Гуменюкова художня деталь:

Найняли автівку з водієм за бензину
(Чоловік категорично відмовився взяти бодай якісь гроші)…

Ще один тип єднання людей в умовах спільної біди, війни.

До речі, Б. Гуменюк ніде в цьому вірші не зазначає географічні чи історико-політичні ознаки  війни (Донбас, Росія, АТО), і це піднімає його оповідь до високого рівня узагальнення – своєрідної притчі.

Образ Андрійка («Назвімо його Андрійком») подано через образ рук, через ритуал відмивання від війни в очікуванні приїзду Марійки:

…Від самого ранку відмивав руки
І обличчя і волосся і одяг
Від порохових газів від землі яка пов’їдалася в шкіру
Від мастил якими чистив зброю
І від війни яка в’їлася в серце
Особливо від війни…

В описі цього дійства автор дотримується усіх канонів класичного верлібру, проте виразні побутові деталі створюють своєрідний колорит вірша:

Найбільше він хвилювався за свої руки
Посічені з обламаними нігтями з болючими занозами з мозолями
Які від зброї з’являються не там де це буває зазвичай
Від лопати чи граблів

І далі з’являються рядки, які не є типовими для стилю Б. Гуменюка, принаймі, у цій збірці. Пафос захвату автора, котрий усвідомив значущість отакої чесної важкої самовідданої буденної праці хлопчика-воїна. Ці рядки є своєрідною кульмінацією у притчі про Людину і Війну від Бориса Гуменюка, і образ Бога, котрий з’являється тільки у цьому фрагменті, увиразнює високу ноту пафосу:

Він був занадто юний щоб зрозуміти
Що його руки мріє виліпити кожен скульптор
Його руки мріє оспівати кожен поет
У таких руках мріє опинитися кожна жінка
Тому що у нього руки чоловіка-воїна
Бога війни…

Висока емоційність камуфлюється у наступних двох віршорядках, де автором свідомо використовується знижена банальна образність: Марійку в батальйоні зустріли «наче олімпійську чемпіонку», «наче кінозірку» і «що там ще»; а Андрієві перед побаченням плескали по плечу, «мовляв давай мужик ми у тебе віримо покажи себе»…

Коли Андрій повернувся з побачення, «склав у кутку зброю», перед тим, як «Блаженно всміхнувся вдихнув на повні груди / І за мить пірнув на саме дно глибокого короткого сну», він промовив:

Вона цілувала мої руки
Уявляєте?

Завершальна фраза вірша урівноважила сприймання війни як нормальної чоловічої роботи й абсолютно адекватне захоплення автора хлопчиками, які ще не стали татами, але вже відважно пестять зброю, як дитину.

Замість висновків

Підсумовуючи спостереження над твором Бориса Гуменюка «Коли чистиш зброю» зі збірки «Вірші з війни», можемо зазначити:

Поет Борис Гуменюк послуговується формою класичного верлібра («пише верлібром» [15, с. 370]) – неримованого вірша, ритм якого приховано у синтаксичній будові речення: застосуванні синтаксичного паралелізму («синтаксичних повторів» [15, с. 371]), антитези на рівні речення; використанні анафори, епіфори, прийому каталогізації.

Використання некласичної, нетрадиційної форми вірша виправдано зверненням поета до неочікувано-нової теми – теми війни, яка несподівано увірвалася в реальне життя українців.

Своєрідність «верлібру від Гуменюка» визначається домінуванням у творах розмовної звичайної мови, відсутністю високоестетичних мальовничих образів та метафор.

Верлібр Б. Гуменюка має ліро-епічний характер, тут поєднується два роди літератури і два жанри – епос, оповідання (за твердженням самого Б. Гуменюка, новели [4]) і поезія, вірш.

Вірш «Коли чистиш зброю» має притчевий характер: історія Андрійка і Марійки, що відбувається в умовах війни, без прямих повчань, на рівні підтексту виховує у читача високі моральні цінності: шанувати, співпереживати, допомагати, єднатися, жертвувати, любити – оце шлях справжнього українця.

Шляхом нечастого, але доречного вживання у віршах виразної художньої деталі (зомліла, відмолила, так багато сивого волосся, цілувала руки), автор спонукає читача до глибокого емоційного співпереживання.

Віршу в цілому притаманний пафос журливого епічного спокою, адже доля кожного справжнього чоловіка – це доля чоловіка-воїна, Бога війни, яким би юним він не був і в якому б столітті не зринула ця війна…

У даному разі верлібр Б.Гуменюка є цілком органічним відхиленням від норми, за А. Ткаченком [15, с. 379], традиційної класичної силабо-тонічної поезії, так само, як і війна є відхиленням від нормального мирного життя.

Література:

1. Атанайя, Та. Перший фронтовий поет України Борис Гуменюк: «Якщо йдеться про вибір між країною і поезією, я оберу країну» : інтерв’ю / Атанайя Та. − [Ел.ресурс] Друг читача. 16.02.2015. Режим доступу: http://vsiknygy.net.ua/interview/40455/
2. Баран, Євген. Карфаген має бути зруйновано :  авторська колонка / Євген Баран. − [Ел.ресурс] Буквоїд. 28.12.2015. Режим доступу:  http://bukvoid.com.ua/column/2015/12/28/101338.html
3. Вінграновський, Микола. Вільний вірш поета / Голобородько В. Зелен день : Поезії. [Текст]  − К.: Рад. письменник, 1988. − С. 3-5
4. Головченко, Ніна. Наративний верлібр розмовною мовою : замітка / Ніна Головченко [Ел.ресурс]  − Жінка-УКРАЇНКА. 25 жовтня 2015 року. Режим доступу // http://ukrainka.org.ua/node/6262
5. Гуменюк, Борис. Вірші з війни : поезії / Борис Гуменюк. [Текст] – К.: Ярославів Вал, 2015. – 136 с.
6. Джулайко, Тетяна. Належати війні : рецензія / Тетяна Джулайко. − [Ел.ресурс] Буквоїд. − 02.12.2014 . Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/12/02/074516.html.
7. Кицан О.В. Взаємодія класичного й некласичного вірша у творчості Василя Голобородька : монографія. [Текст]  − Луцьк: Вежа-Друк, 2013. − 212 с.
8. Коцарев, Олег. Війна на Донбасі у вільних віршах : Що почитати. Рецензії. Новинки / Олег Коцарев − [Ел.ресурс] Друг читача. − 21-10-2014. Режим доступу: http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/38583/
9. Кралюк, Петро. Очима людини, що дивилася в очі смерті : рецензія на книгу Бориса Гуменюка «Вірші з війни» / Петро Кралюк. − [Ел.ресурс] А4. 15 вересня 2015 року. Режим доступу: http://portala4.pl.ua/kultura/knyhy/2228-ochyma-liudyny-shcho-dyvylasia-v-ochi-smerti-retsenziia-na-knyhu-borysa-humeniuka-virshi-z-viiny
10. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. [Текст] − К.: Академія, 2007. − 752 с.
11. Науменко, Наталя. Генеза і шляхи розвитку українського верлібру кінця ХІХ – початку ХХІ століть / Науменко Н.В. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. [Текст] – К. : КНУ імені Тараса Шевченка, 2010. – 34 с.
12. Пастух, Тарас «Вірші бачили все…» : рецензія / Тарас Пастух. −   [Ел.ресурс] Літакцент. − 23 Грудня 2015 року. Режим доступу: http://litakcent.com/2015/12/23/virshi-bachyly-vse/
13. Слапчук, Василь. Війна як дискурс : рефлексія / Василь Слапчук. − [Ел.ресурс] Літакцент. − 17 лютого 2015 року. Режим доступу: http://litakcent.com/2015/02/17/vijna-jak-dyskurs/
14. Соловей, Олег. Війна і вірші : рецензія / Олег Соловей. − [Ел.ресурс] Буквоїд. − 04.12.2014 . Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/12/04/073709.html
15. Ткаченко, Анатолій. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства / Анатолій Ткаченко [Текст] – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.
16. Хитрова, Світлана. Доброволець ніколи не підніме руку на власну країну, – заступник командира батальйону ОУН: інтерв’ю / Світлана Хитрова [Ел.ресурс] − ZIK. 16 вересня, 2014. Режим доступу: http://zik.ua/news/2014/09/16/dobrovolets__nikoly_ne_pidnime_ruku_na_vlasnu_krainu__borys_gumenyuk_zastupnyk_komandyra_batalyonu_oun_523964