Жінка-УКРАЇНКА

« Я –ЖІНКА !»

***

Вітає веснами квітучими
Піснями диво-солов'я,
Своїми мріями співучими
Земля Добра, моя Земля.

По видноколу в¢ється стежечка
Аж ген – біжить удалині...
В краї веде нас необмежені,
Там де дзвінні летять пісні.

Дрімають в ранцях книги, літери,
Лелеки з вирію летять...
З портфеликами, сміхом, квітами
Мої школярики спішать.

Радіє сонечко їх витівкам
Погляньте, їх вітає все!
І кожен для своєї вчительки
Свого промінчика несе.
 

***

Публікуємо люб'язно надану Любомиром Михайлівом електронну версію другого тому його вибраних творів у трьох томах.

Книга вийшла друком в Івано-Франківську 2014 року у видавництві «Місто НВ» під назвою «Сонячні бджоли».

До книги ввійшли вибрані поезії з попередніх збірок автора та твори, які ще не публікувалися. На крутих дорогах життя автор серцем відчув і поетично осмислив трепетні проблеми минулого і нашого неспокійного сьогодення. Біль землі, тривоги, людська радість, щастя і любов становлять смислову палітру нової книги автора.

* * *

Колінна чашка сповнилась до краю
На чайній церемонії меніска.
Сама ж рухливість рахувалась у відрізках,
Яким роздолля зайве заважає
Розгледіти несходжені заначки
І там ступнею похазяйнувати.
Тоді-то ступенів прошарок вайлуватий
Ступає на суглоб. Допіру рачки
Доводиться ловити панацею
На найдурнішій транспортній розв’язці.
Тим часом набряки кучкуються на чашці,
Як учні після дзвоника в ліцеї.
І осідають жадібно чаїнки
В заварнику. А згодом – на коліні.
Життя, по суті, – то нестача вітамінів
Постійна. Як саджання чи обжинки.
Вивчають достеменно ліцеїсти
Уразливість, недоліки менісків.
Магістри ж тихо п’ють сивуху або віскі
І думають, куди б це краще сісти.
Відсутність руху містить позитиви
В короткій перспективі. Та навіки
Не стачить всюди аспірину, інших ліків,
Аби в суглобі приховати вивих. 

© Сергій Сіваченко

***

хлопчику мій
не лежи на цій сирій і не-своїй землі

хлопчику розплющ оченята –
бачиш летять журавлі
і облизує осінь обеліски
не твої

дай мені руку
і ми побіжимо у те безтурботне дитинство
де мій дід розкаже про війну
на якій ти будеш найсміливішим солдатом
із дерев’яним автоматом

хлопчику мій ти не вмієш стріляти
і не треба мене рятувати
прикриваючи життям своїм

хлопчику мій я молилася на те дерево
яке ти посадив

але воно не прижилося і вирушило на схід

і ходило за тобою замість ангела-охоронця

Над тугою…

В обличчя долі кидаєм слова –
Бездумні, безнадійні, нелогічні.
«Розлюбите мене – помру без Вас», –
Кричить юнак вродливиці трагічно.

«Ох, діти! Я життя вам віддала!
Усе – для вас… А ви, немов телята,
Уперті й дикі», – певно, ж не від зла,
В образ полоні – дорікає мати.

«Якщо мене не визнають – кінець!
У бідності зів’яну я», – зітхає
Поет сумний… І щастя промінець
Від нього наполохано втікає.