Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні день народження в мого онука Родіона – завдяки його появі на світ я стала бабусею (вже 26 років тому!). Я щаслива, бо маю ще й двох внучок – Катрусю й Алінку, а ще похресника-онучка Богданчика.

Найбільше моє бажання, щоб вони – щасливі, здорові, реалізовані – жили в багатій, цивілізованій, сильній Україні.

Їм, а також усім онукам і бабусям на світі дарую цей вірш:

БАБУСЯ

Відколи стала я бабуся,
то так бабусею і звуся.
Мене онуки так зовуть –
у тім моя родинна суть.

Я для онуків – не Світлана,
не Свєта (Боже борони!),
бо «Свєт» багато, а вони
бабусю мають незрівнянну!

Не визнаю такої моди
по імені бабусю звать.
Бабуся – то вершина роду,
а для онуків – благодать.

Бабуся… Це не значить старість!
Це вміст любові і тепла.
Згадайте, що й у вас була,
онукам дарувала радість,
любила вас і берегла
бабуся…

Світлана Макаревська

Батьки Ольги Рутковської — Євгенія Войнаровська та Василь Кононенко (Київ, 1935)

Мій батько – з Слов’янська, а мати – з Волині
Чи бачать з небес, що в нас діється нині?
Що гинуть в Донбасі поліські герої
За вугільні шахти, за тих, хто в забої?

– Навіщо туди вони йшли воювати?
– Щоб землю свою ворогам не віддати!
Щоб спокій і мир був на всій Україні,
Щоб пісня звучала у кожній родині!

– Коли ж бій скінчиться, скажіть ви мені?
Коли вже настане той мир на землі?
… Мовчать терикони і шахти закриті,
Вугілля немає, народ, як прибитий.

Тут поміч дають невідомо кому,
А поруч – жирують, живуть, як в раю…
І все це Донбас – український, багатий,
Де плачуть старенькі в зруйнованих хатах,

Де діти з собаками ділять шмат хліба.
Від градів й снарядів не лишиться й сліду…
Там люди голодні, одурені, злі.
Коли ж мир настане? Хтось скаже, чи ні?

* * *

Мамо-матусенько, сива іконо,
як же без тебе стемніло навколо!..
Все, що цвіло, мерехтіло, палало,
сірість нудну веселково долало, —
раптом в жалобу спливло кольорами,
ніби й собі залишилось без мами…

Мамо-матусенько, сива іконо,
місяць зійшов, як млиновеє коло,
стеле доріжку, на марево схожу…
Може, по ній я знайти тебе зможу,
небом відібрану так незаконно?..
Мамо-матусенько, сива іконо!..

Холодно в храмі твоїм неземному,
швидше вертайся до теплого дому!
Денно і нощно тужу за тобою
серцем, що сповнене муки та болю
невідворотно, невиліковно!..

Мамо-матусенько, сива іконо...

Чернігову

Місто моє, незаплакане навіть в дощі,
місто моє, в найнезрячіші зими окате,
знало б ти, як це пекучо від серця до щік —
брати розлуку з циліндра вокзальної каси!

Олександра Іванівна Атрощенко народилася 1952 року в селі Жуківка Куликівського району. Після закінчення Жуківської восьмирічної школи  навчалася у Могильовському бібліотечному технікумі та Гомельському  державному університеті. Працювала в  сільських та районній бібліотеках, районній кіномережі, райвідділі культури, радіомовленні. Нині пенсіонерка.
Закохана в літературу з дитинства. Пише вірші та прозу. Друкувалася в районній, обласних, всеукраїнських газетах, у журналі «Літературний Чернігів».

***

Скоро поїзд покине вокзал,
Ти махнеш на прощання рукою,
За вікном побіжить магістраль,
Але більш не знайду я спокою.

Скоро поїзд мене понесе
У нічну безкінечну тривогу,
Цінуватиму я над усе
Лиш єдину – до Тебе – дорогу!

Скоро поїзд покине вокзал,
В серці нові поселяться втрати.
А мене твій німий трибунал
Засудив до повільної страти…

…Скоро поїзд покине вокзал.