Жінка-УКРАЇНКА

Вірші/пісні

***

Попід кожним масна калюжа,
У судомах заклякли м’язи.
Обліковці рахують тушами
м’ясиво.
На землистих обличчях гулі,
Неприкаяні в корчах душі.
Облік скону: життя рахуємо
тушами.

***

У мене півтори руки,
Новенький тільник та онучі.
Два напхом напхані кульки…
Суглоб, оцупок, наче ключка.
Пасмуги тіней на стіні
й двостворчастих палатних дверях.
Я став героєм на війні.
Так кажуть неня й волонтери.
Смугастий тільник, шкарбани,
Новенькі! Таця яблук «Слава…».
То Слава Йсу, що півтори!
Від мене майже все зосталось.

***

Унадився стати іншим,
Кевларову вп’явши мушлю.
З вкорочених черг періщить,
Дірявить осердя й душі.
Торохкає дощ навскоси,
Спітніле чоло в піддашші.
Унадився жити просто,
Бо жити інакше нащо?
Бігцем помайнула пам’ять,
Оце вже мене, бо хто я?
Медалями продірявить
осінній дощ однострої.

***

Нуртує гаряча річка
й з оцупка драглисті шворки.
Без згуку когось там кличе,
Потому впаде у морок.
«Жить буде!»… тягли нагинці.
«Ластатий такий, як сонце!»…
Вже згодом, жбурнувши милиці,
Повіситься він на шворці.

***

Колінкує юрба у куряві,
На узбіччі жінки голосять.
Односельця везуть із кулями…
Вже до осені зайнялося.
Позбиралась людва довколишня,
Заревла стоголосим горем.
Зустрічає село навколішках
в домовині свого героя.

***

Загиблих мільйонний почет
зневірився у повстанні.
А сльози все застять очі,
Бо ще не умер… останній.

***

Не гамується безсиллям
долі кровообіг.
Замість співу - квилить
в чаїча подобі.
Не зашипиться у павзах
прожите, майнуле.
Тишу зойком вкрасти,
Щоб тебе почули.
Не уляжеться поранком
вештання між світом.
Замість співу шамкать
пошепки молитву.
Не притлумлюється зникле
розпачем, безсиллям.
Не співать – курликать,
Щоб тебе любили.

***

Розчінькані подихом губи,
Останнім між «до» та «опісля».
В рядочок з розкладених трупів
хлопчину знічев’я притисли.
У погляді заскленім хмари – 
небесся в смертельнім візир’ї...
Іще когось тягнуть за бари
до вбитих в гібридному мирі.
Сочистою мазкою трупів
відгонить від тих, що вціліли.
Сопуха життя після згуби -
смердотне гібридне безсилля.
Шкамаття парує у вирвах,
Ув оранці «Градів» зокола:
порештки гібридного миру
чиєїсь гібридної долі.

***

Збирався кудись забарно,
Все ж вирушив понад вечір
на зайві промови скнара
з бесагами через плечі.
У ніч розпластавсь гостинець,
З-під п’ят порохнява мжичка.
Іде собі наодинці,
Де обрій розтяг волічку.
Вуста маломовні й спраглі
стулила до слів відраза.
Прожитим напхав бесаги,
Гайнув навперейми з часом.
Покора ачей покара,
Чи в обрій тягтися звичка.
Душі розітнулись хмари
навальним дощем з порічок.

***

Хоч похапцем, все ж захланно
повітря вбирав легенями.
Заквецяні в розталь рани
ховав від очиськ у пелену.
Рінь скинутих звізд в порання
на зашпори сипав жменями.
Та й випростався востаннє
до сонця увіч оберненим.
Преставивсь ніким незнаним,
Вар’ятом, довік причмеленим,
Бо справді жив небом вбраним
та щастям наскрізь простреленим.

***

В розгулянім куревіллі
ледь втриматися за клямку
сінешних дверцят, що скимлять
іржею на всі заставки.
Навіщо схотілось вийти
зі сховку у веймір хуги?
Облишений поза світом
зіскуливсь, зібгавши руки.
Замало не вирве жили
розгуляна хуртовина.
В негоді імлисто-білій
навіщо схотілось згинуть?
Чи варто тепера жити,
Тримати себе за клямку?
Облишений поза світом
іржею душі закранкав.

***

Шматками накраяні люди
до знуду.
Живцем неприборкані «Гради»
скромадять.
Питає дитинка: «Чи будуть
салюти?
Війна припинилась заради
параду?».
На скамузь обчімхані люди
повсюди.
Закляклий непотріб громадить
кирпата.
Всміхнеться небесся на кутні
салютом.
Загиблі задобрені святом.
Парадом.

***

З мотикою йшов на Сонце
в трійливій надії щастя.
Засліплива дерть ув оці,
Що погляд сльозами застить.
На герць поривавсь до Сонця
у пішвах памег кутастих.
Шубовснув в трійливий стронцій
набратись по вінця щастям.
Ніж порається у серці
чи ковзає по зап’ястку.
Кров Сонця навально ллється
із млосним сопухом щастя.

СТРАТА СОНЦЯ

Рвалсь пасами шкура,
Вкрита в іржавий послід.
Вирізала кривуля
сонячний шар корости.
Мічений самовбивця
сонця подобу втратив:
з носа обдер та вилиць
присуд життя ластатий.
Щоб самохіть загинуть,
Сонце із себе злущив.
Руки обдер та спину,
Веснянкувату душу.

МОЦАРТ

Нашаткував веснянок...
Сонце конає, Сонце!
У невигойних ранах
силився стати орця.
Викресав ластовиння...
Сонце конає, Сонце!
Нотами на бантині
випроставсь, як на шворці.
Ятрив нестерпні рани
злив кваскуватий оцет.
В гробі із фортеп’яна
Сонце спочило. Моцарт.

***

Мовчати, напевно, зручно,
Не викриваючи справжнє,
Триматися за поруччя
удаваного безстрашшя.
Присвійний займенник зайвий,
Проказаний однобічно,
Якщо поєднались навіть
у вироку на довічне.
Навчитися щастю просто
й життя усвідомить власне – 
присвійний займенник вголос
прокажемо одночасно.

***

Чолом пробиватиму сволок,
Тягтися за покликом в сонце.
Коли незабаром вже сорок
й вино крові скисло ув оцет.
Коли майже градом упали
достиглі кислички та груші,
Жив цапом, немов відбувайлом,
Пропав ні за цапову душу.
У сивій небес поволоці
десь світиться мрія дітвацька.
Хотілось дістатися сонця,
Забрати собі чи помацать.
Стрибатиму цапом під сволок
та не проломити горище.
Роками спадають довкола
порічки чи вистиглі вишні.
Небесся у хмарній горботці,
Прикрите від сорому лоно.
Допоки не знатиму сонця,
Хай сипле роками із грона.

***

Мальована ремісничка,
Якій, вочевидь, самотньо,
Відсунула попільничку
та зиркає в дощ навпроти.
На чашці мазок помади,
Від кави тванистий осад:
«Дощі завіконні вадять
укотре здобути досвід».
Вдивлялась в дзеркальну шибу,
Хильнула міцного шкалик:
«Зрадливі учинки хибні,
Що роблять з усіх розпарків».
Серветкою стерла губи,
Лискучий пилок для зваби:
«Самотністю хворі люди,
Що з іншими мріють спати».
Відбилось ліхтарне око
у люстровім склі кав’ярні:
«Зрадливцям усім – нівроку,
Щоб все відбулось безкарно».
Рахунку спиталась двічі,
Серветку зім’яла в м’ячик.
Захмелена ремісничка
дивилась, як осінь плаче.

 

***

Юрма на один копил
замилена в товкотнечі.
У Свитязь чи Синевир
шубовснуло Сонце. Вечір.
Гурти міщуків зокіл
тікають в осібну далеч.
У Свитязь чи Синевир
беркицьнулось Сонце. На ніч.
Посходяться повні сил
подібні з облич місцяни,
Як Свитязь чи Синевир
Розродиться Сонцем. Ранок.

***

В станиках білих хмар
обтяж нависло небо.
Осінь, минувся сквар,
Кожен вернувсь до себе.
Натовпи без облич
схожі на шахи й нецке.
Хмарна, опонна ніч,
В застумі спокій серця.
Осінь сливе довкруж,
Вересень вже на часі.
Кожен в себе вернувсь
просмиком позачасся.

***
Зашипився на зимівлю,
На довгі самітні тижні.
Папуші снігів накрили
теперішнє і колишнє.
Вкутушкався до підгорля,
У лялечку вбралась гусінь.
Снігами наївсь до кольок,
Кервавиця щоб загусла.
Всамітнився, зачаївся,
Влухаючись в шерхіт сніжний.
Замерзне років повісмо – 
теперішнє і колишнє.
В осібній криївці спокій,
Самотність вартує тиші.
Преставився у пологах
теперішнього з колишнім.

***

Із ночі стримів до ранку,
Рвав горло у власних віршах.
Заголений, як та мамка,
Щоб ссали з грудей опришки.
Послабив обмежень очкур,
Щоб дудлити хміль з коновок.
Ніч висипле грань в сорочку,
Щоб вірші писались знову.
Небавом вже буде вповні
до віршів слабка мандрьоха.
Ніч всипле вогнисте в ковнір,
Щоб вмерти колись на злогах.

НІЧНА КАВ’ЯРНЯ В АРЛІ

Пістрячка на яснах неба,
Порожні стільці попарні,
Затінена ночі крепом
порожня кав’ярня в Арлі.

Хідник – зашкарублий палець – 
плямисто де-інде вкритий - 
олії загуслий смалець
гаряче розпорскав світло.

У вікнах мазки веснянок
для тих, кого ще чекали.
Льокай остовпів на ганку
кав’ярні нічної в Арлі.

Сочиться невтомно з пензля
гноїсте начиння скрухи.
Ван Гог відчакрижив межі
й... шматочок відкраяв вуха.

***

Галасати на горло
розпроміненим щастям.
В незбагненній покорі
з неба лежміть упасти.
Галасати довіку
верескливим хлопчиськом.
Розкришитися снігом,
Щоб упасти занизько.
Галасати на жили,
Розпроміниться криком.
Впасти лежміть щасливим – 
дрібномеленим снігом.

***

Я приймаю осінні приноси,
Голова аж пустилась завертом.
Золотим все довкруж зробилося,
Навіть те, що сховав у пам’яті.
Шкандибаю немов затруєним
поміж старцями та багатими.
За осіннє своє розчулення
неодмінно Господь питатиме.
Я причмелений задоволенням,
Бо життя, вочевидь, змінилося.
Ніби золотом обдарований
у щорічних осінніх приносах.

***

Пожививсь на прожитім,
Напосівсь за скоєне:
віршів зимна ожеледь
в зошиті линованім.
Думкою загиджений
дописав знеможено:
аркуші накрижені
вкрила віршів ожеледь.
Заповзявсь карлючити
у своєму зошиті
холодом покручені
вірші, вкриті в ожеледь.

***

Уже не цікаво знати,
Який залишився осад.
Наблизились аж занадто,
Щоб просто здобути досвід.
Уже не бентежить думка,
Чи згадуєш, чи минулось,
Чи вп’явсь страхопудом струнко
на розі життєвих вулиць.
Уже не цікаво знати
все те, чим себе калічив.
Відклались життєві вади
в поморщеному обличчі.
Уже й позабулось, як це – 
пірнати підспід ув осад,
Як серце погнило в пранцях,
Шукав як вухналі босим.
Уже мене не цікавить,
Чи згадуєш чи потому.
Оговтує спечна кава,
Бо впивсь до щирця від втоми.

***

Живить лютневий пасмур
сонячне павутиння.
Рвуться бруднющі пасма
чимсь неозоро-синім.
Став навкарач, як блазень,
Сонцю лизав пантофлю.
В таловині по в’язи
вздрів свій старечий профіль.
В продих між хмар дивився,
Сліпма уперся в стелю.
Крізь рване хмар повісьмо
Сонця сочилась лея.
Видудлив ковтем зиму
з пригорщів закоцюблих.
Ліз до небес без стриму
й шамкав пісні беззубо.
Сонце дивилось зизом,
Зверхньо крізь хмарну прорву.
Напровесні утисся
старець в життя спроквола.

***

Не про все, не усе виспівав,
Тугу з радістю ще не вижлуктив.
Брів по литки у сніжних висипах
не спиняючись, щоби вижити.
Не про все, не усе висловив,
На папері думки не випростав.
Всі слова у жебрацькій тисняві,
Що між люди ідуть на випроси.
Не про все, не усе вимолив,
У ліжник переметів падаю.
Замете всі стежки покривлені
і мене закиптюжить згадками.
Не про все, не усе вимріяв,
Засапався під снігу бганкою.
Знов нахабно штовхне до вирію
Час, що гучно й невпинно кранкає.
Не про все, не усе виспівав
тим, чим серце зумів наситити.
Сніг здолати, мов скласти іспити,
Щоби жити й не тільки вижити.

Пісні

У НЕБА НЕМА КРАЇВ

У неба нема країв,
Як не шукай навкруг.
Летіти – ось що хотів – 
з крилами замість рук.

Не згадую вже розлук
з крилами замість рук.
В небесся лечу, повір,
З крилами замість мрій.

У неба немає дна,
Зважитись, щоб пірнуть.
Спізнати себе сповна
з крилами замість пут.

Ніби скінчився світ
в кресленні злітних смуг.
Тягне мене в політ
з крилами замість рук.

ВТРАЧЕНЕ ПОКОЛІННЯ

Все те не має значення
Та чи було потрібно.
Душі даремно втрачені,
Втрачене покоління.

Навпіл серця розкраяні,
Що билися надто сильно.
Долі даремно втрачені,
Втрачене покоління.

Ще кілька влучних пострілів
вбитому не потрібні.
Виллються сльози грозами,
Втрачене покоління.

НІХТО НЕ ВМИРАЄ

Ніхто не вмирає даремно!
Ніхто не вмирає!
Злетіти за обрій окремо
чи в зграї.
Ніхто не загине даремно!
Ніхто не загине!
У світлі втопитися темінь
повинна.

Ніхто не загине за безцінь,
Ніхто не загине...
У жменю затиснути серце
невпинне.
Ніхто не вмирає завчасно,
Ніхто не загине...
Нікому життя не украсти
єдине.

Ніхто не вмирає убитим,
Ніхто не вмирає!
У жменю затиснутий світом
чи раєм.
Прошу, не хвилюйся, все добре,
Матусю, не треба!
Назавжди лишуся з тобою
у небі.

КРУТІЖ

Кинувся у вир,
У думок крутіж.
Чи війна, чи мир – 
чи правда десь поміж.
Землю рве довкіл
вибухами «Град».
Це війна чи мир,
Чи просто чиясь гра?

Вже нема вороття – 
жити раз і раз лиш умирать.
Не замінять життя
нагороди, квіти і парад.

Кинуть в чорторий,
нищать навмання.
Це гібридний мир
чи все ж таки війна?
Зверху гвалтують віру,
Зверху плюндрують світ,
Гинуть в гібриднім мирі
ті, хто повинен жить.

НЕБО УПАЛО В ЗЕМЛЮ

Серце чиєсь завмерло
назавжди чи на тепер.
З неба упала в землю
зірок вогняна шрапнель.

Падають душі вгору,
Назавжди спинилась мить.
З неба упало горе,
Свічками земля горить.

Назавжди чи лиш сьогодні
несе кудись море сліз.
В небо упала Сотня,
А зорі упали вниз.

Зими не було замало,
Бо в сонце упав весь світ!
Небо в землі палає,
Вогнями свічок горить.

ПОКУТА

Я винен хіба в тому,
Що в піжмурки з Сонцем грався,
З крапок поробив коми,
Позбавив себе пауз.
Надміру шукав вагоме
душею, очами, серцем.
Я винен хоча б в тому,
Що в слові життя б’ється.

Хто винен іще, крім мене,
Що не спалахнув, а тлію.
Весь час на порожній сцені
cпокутую божевілля.
Хто винен іще, крім мене,
Що досі жив через силу.
Довік на порожній сцені
у пісню свою вірю.

 

Я винен хіба в тому,
Що прагнув знайти найкраще.
Жив й не помічав втоми,
Жив так, щоб прожить справжнім.

ТЕ, ЩО ЛИШИЛОСЬ

Те, що нам залишилось, -
жити за всіх тепер.
Плюне з презирством злива
в вічі тим, хто не вмер.
Все, що нам залишилось, -
жити тепер не так.
Смерть не лякає сильних,
Решта тамує страх.

Те, що нам залишилось, -
жити тепер за всіх.
Горлом напнути жили,
Щоби прорвався крик!
Все, що нам залишилось, -
страх нездоланний свій.
Снігу порощить мливо
в вічі тим, хто живий.

ПОЖЕРТВА

Порожня душа затерпне,
Байдужість нап’явши.
Розбризькує дощ пожертву – 
хотілося сонця, хотілось інакше.

Розкидує дощ пожертву,
Ці гроші несправжні.
Визбирую їх уперто,
Усе це задарма, усе ніби наше.

Дощем небеса роздерті,
Години найважчі.
Спадає бридка пожертва – 
хотілося сонця, хотілось інакше.

А потім зник у заметах,
Чи згинув інакше.
Сніг сиплеться, як пожертва,
Хотілось, щоб сонце лишилось назавжди.

ХОЛОД ТУРБУЄ ЛЮДЕЙ

Холод турбує людей,
А не своя самотність.
Душа упаде в замет,
Зав’язне життя в негоді.
Холод турбує людей,
А не чиясь відвертість.
Катує зима, проте
замало цього, щоб вмерти.

Холод турбує людей,
А не якась там щирість.
Нема в заметіль ніде,
Сховалися по квартирах.
Знову турбує людей
те, що зима настала.
Бо серед снігів, пустель
самотність, немов покара.

Щороку одне і те ж:
холод турбує людей.
Життя в самоті просте:
зима лиш бентежить людей.

ЧОВЕН

Човен торкнувся хвилі
та розітнув її.
Не озирнувсь, покинув
він береги свої.
Човен торкнувся моря,
Доля кудись несе.
Можна здолати горе
та не життя своє.

Він не рахує відстань,
Що довелось здолать.
Човен покинув пристань,
Щастя, мабуть, шукать.
Човен торкнувся хвилі,
Швидко кудись пливе.
Можна здолати милі
та не життя своє.

 

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

Тяжієш в небо
в земнім тяжінні,
Душа між ребер
одна й незмінна.
Тримає прив’язь
від втечі вгору.
До неба виріс,
Спізнавши горе.

У небо рвешся,
До Сонця й вище.
Бо знизу мерзнеш
та мрії нищиш.
Тяжієш в небо,
Бо знаєш муки.
Хотів уперто
взять Сонце в руки.

Змінить затявся
земне тяжіння.
Втекти дочасно
У небо синє.
Змінить затявся
земне тяжіння.
До небо власна
душа полине.

НЕ ВГАДАЄШ

Не вгадаєш, як знову станеш
по коліна у сніжній крейді.
Ніби ти на землі останній,
Важко жити, ще важче – вмерти.

Не вгадаєш, як знову станеш
наодинці перед собою.
Серце краяти запитанням:
якщо досі живу, то хто я?

Не вгадаєш, як знову станеш,
А довкруж тільки порожнеча.
Наодинці перед світанням
та не знаєш, чи буде вечір.

Не вгадаєш, як знову станеш,
Як зупинишся перед світом.

Ти уперше живеш й востаннє,
Важко вмерти, ще важче - жити.

ВТОМА

Рана на серці прожитих лих,
Хотілось летіти – не зміг.
Зболене серце, чим марив колись,
Хотілося жити – втомивсь.

Ні, я не кличу біду
по цей бік прогаяних літ,
Знову шукаю мету,
Щоби жить.
Ні, я не кличу біду,
По той бік – непізнаний світ.
Спів не заради жалю,
Щоби жить.

В серці, як камінь, запечена кров,
Хотілось летіти ізнов.
Зболене серце й утрачений зміст,
Хотілося жити – втомивсь.

Киптява в серці, утрачений час,
Хотілось злетіти ще раз.
Міцно прикутий тяжінням землі,
Здійнявся до сонця й згорів.

НЕБО, ВСТЕЛЕНЕ ЛЬОНОМ

Хтось пішов, наче зайвий,
Час від втечі не стримує.
Очі в небо наставив,
В небо, льоном засіяне.
Хто пішов – не повернеш,
Час лікує од відчаю.
Сльози горя застрелять
небо, льоном заквітчане.

Небо застелене льоном,
Так блакитно в душі порожній!
Сльози – нестримана повінь,
Від якої осліпне кожен.

Хто пішов – з тим простився,
Час у пам’яті змелений.
Може житиме після
в небі, льоном застеленім.
Хтось пішов, як по кризі,
Час – покута й розкаяння.
Хоч осліпнув – дивився
в небо, льоном розмаяне.

ОПІЙ

Повітря вдихав, як опій
і бачив цей світ інакшим,
В якому зчиняєш опір
та віриш у долю кращу.

Повітря вдихав, як опій,
Ковтав, наче дозу щастя.
Є Сонце у Небі, доти
не здатен униз упасти.

Повітря вдихав, як опій,
Безодня небес в зіницях.
Теплом своїм Сонце кропить,
Впиваєшся ним по вінця.

Не кисень, вдихаєш опій,
Це світ тебе не подужав.
Нутром своїм зчиниш опір,
Щоб не занехаять душу.

Ти опій вдихаєш спрагло,
Схотів якнайдовше жити.
До Сонця навшпиньках прагнеш
та сумніви рвеш на віхтя.

Не кисень, вдихаєш опій,
Інакшим щоб світ відчути.
Є Сонце у Небі, доти
шукатимеш щастя всюди.

ПАРАЛІЧ

Звідки знаття,
Коли світ обірветься?
Скутий життям
 у паралічі серця.
Спрагло ковтав
хвилі зимного вітру.
Ницма упав
у паралічі віри.

В пошуках меж
на чиєму ти боці?
Лютий замерз
у паралічі Сонця.

Начебто звик
відчувати задуху.
Раптом застиг
у паралічі духу.
В пошуках меж
ти убивця чи жертва?
В березні змерз
у паралічі смерті.

ПОЛЮС

Я жити не призвичаївсь
в розрідженому повітрі.
Як важко згадать початок
в своїх прикінцевих титрах!

Скерує душа нестримна
у далеч, у невагомість.
В розрідженім світі мрієш
знайти собі власний полюс.
Знайду собі власний полюс.

Ніяк не пристосуватись
в житті, де немає кисню.
Хоч може в кінці так статись
своє відшукаєш місце.

По всьому настане тиша,
Щоб знову почати жити.
Нарешті здійнятись вище
розрідженого повітря.

ІСТОТА

Все видасться неістотним,
Коли поглинає натовп.
Хотілось збагнути: хто ти,
Чи, може, не варто знати?
Мовчанням заклеїв рота,
Твого щоб не чули крику.
В юрмі ти лише істота,
Таких же, як ти, - без ліку.

Життя в серці закоротить,
Воно не дається двічі.
У натовпі ти істота
без імені та обличчя.

Рвуть серце всі «за» і «проти»:
себе зберегти, чи знищить?
В юрбі ти лише істота,
Де всі без імен і прізвищ.
Все видасться неістотним,
Примарним і несуттєвим,
Коли ти лише істота
в юрмі, ніби у пустелі.

НЕ ТРИМАЙ

Заховавсь у всіх на очах,
Розчинився мовчанням в звуках.
Не тримай того у думках,
Вже чию не тримаєш руку.
Так здалося, що все стерпів,
Був і янголом, був і старцем.
Не тримай того у собі,
Вже чиї не тримаєш пальці.

Залишається біль,
Як відгомін утрат.
Не тримай у собі,
Хто цього вже не варт.

Так здалося, що все лишив,
Був, ким мріяв, і ким прийдеться.
Не тримай того у душі,
Хто не зміг твоє втримать серце.
Заховавсь на очах у всіх,
Був як темрява, був як світло.
Не тримай того у живих,
Хто навчився без тебе жити.

Залишається біль,
Ніби решта за гріх.
Не тримай у собі,
Не тримай у живих!

 

ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ

Самотність у душі
тебе недужим зробить.
Живеш ти, як усі, -
від першої особи.
Ховаєш у собі
нездолану хворобу.
Усе життя терпів
від першої особи.

Прострілюють наскрізь
І щастя, і жалоба.
Живеш бо, як колись, -
Від першої особи.
За мрією женеш,
Хоч сам для мрії здобич.
Життя не розпочнеш 
Від іншої особи.

Позбутись самоти
ти ладен в інший спосіб.
І мрієш віднайти
в собі нову подобу.
Ніщо не зміниш, все ж,
Марнуєш кожну спробу.
Життя не розпочнеш
від першої особи.

НЕНАВИСТЬ

Розплавиться хворий мозок,
Бо досі іще живий.
Ненавиджу штучні сльози
керованої людви.

Ковтне всенародна пам’ять
героїв та ворогів.
Ненавиджу тих, хто славить
за гроші чужі гріхи.

Ненавиджу у новинах
навіювану брехню.
Ніяк не прийму причини
звеличувати війну.

Скалічив назавжди мозок
від безуму тисяч жертв.

Ненавиджу тих, хто в змозі
байдужо сприймати смерть.

Знецінені небо й світло,
Убиті та ще живі.
Ненавиджу тих, хто світом
керує на розсуд свій.

Конаю в припадку знову – 
загиблих не повернуть.
Ненавиджу власне слово,
Написане про війну.

Германов