Головна

Життя не терпить пустоти

Бабуню, мила, здрастуй.
От і ми... Атож, нечасто бачимося з братом!
А це – зійшлись удвох окрай зими 
від пирію могилку рятувати.
Бур'ян розполонився – просто жах! – 
живучий, дужий над і під землею... 
Його – повсюд. Найбільше – по кутках... 
І жаль святої пам'яті своєї.

Душа твоя вже, певно, не болить,
а нам, живим, так боляче, бабуню! 
Ти відійшла за крок від кабали
і розбрату неспинного відлуння – 
лишила світ, рятуючись від зла,
від вигуків: «Ей, Укри! На колєні!»
Інакше ЯК би ти пережила 
оце стрімке розшарування генів? 
Тобі, я певна, стачило на вік 
Брехні «Совєтов» й пам’яті людської. 
Чим далі ми – сильніша з року в рік 
потреба у розмові із тобою. 

Пробач, рідненька, серце – не броня: 
криваво й гірко маминому краю. 
Чи помиляюсь, чи пирій – брехня, 
яка любові світло заступає. 
(Природа ж бо не терпить пустоти.) 
Що далі? – то задачка для онука. 
…Завжди столегше очі відвести, 
ніж безпорадно затуляти вуха.

 

© Тетяна Яровицина