Так часом буває: втрачається щось найголовніше, що тримало, або за що тримаєшся. Це як із повітряними кульками – відпустиш – і все. Одна моя подруга постійно повторює: «Треба мати, до чого повертатися». Так і є. Але часом оте «до чого» губиться чи просто відвертається, чи ми від нього відвертаємося... От тоді і живемо повітряними кульками, які безцільно носить туди-сюди...
Так часом буває.
Одного разу, не те щоб гуляючи, радше – валандаючись, я побачила, як біля візочка з дитям зібралися мама-тато-бабусі-дідусі, усі намагалися щось подати-показати-розсмішити. От вона – точка опори тих людей.
***
хлопчику мій
не лежи на цій сирій і не-своїй земліхлопчику розплющ оченята –
бачиш летять журавлі
і облизує осінь обеліски
не твоїдай мені руку
і ми побіжимо у те безтурботне дитинство
де мій дід розкаже про війну
на якій ти будеш найсміливішим солдатом
із дерев’яним автоматомхлопчику мій ти не вмієш стріляти
і не треба мене рятувати
прикриваючи життям своїмхлопчику мій я молилася на те дерево
яке ти посадивале воно не прижилося і вирушило на схід
і ходило за тобою замість ангела-охоронця