У Києві пропонують створити кілька дитячих майданчиків для дітей з інвалідністю. Ініціаторки проектів - кілька небайдужих мам, що виховують дітей з інвалідністю. Вони навіть об'єдналися і створили благодійний фонд "З теплом у серці". Про самі проекти, про благодійний фонд - у матеріалі Світлани Патри.

Легенький сніг ледь стелиться незримо,
Стискає подих ятрий морозець,
А я у слові знов шукаю риму
Ту саму, що торкається сердець...

 

Ту саму, що здіймає в піднебесся,

Ту саму, що в мелодію складе,

Шукаю - хоч на мить нехай воскресне,

Та моя рима не до мене йде...

 

Цього року виповнюється 200 років від дня народження поета-романтика першої половини ХІХ століття Михайла Петренка. Його ювілей святкується на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради України № 1807-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року.

Ще наприкінці 2015 року редакція газети «Культура і життя» ініціювала видання книги перекладів мовами світу одного вірша Михайла Петренка – «Дивлюсь я на небо…» і почала пошук перекладачів.

Протягом 2016 року вагому підтримку проектові надала письменниця Анна Багряна, мистецький портал «Жінка-УКРАЇНКА», Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України, учасники довгострокової програми «Ідентифікація Петренків», яку очолює один із нащадків поета Олександр Петренко.

Мене звати Оринка, я ходжу до садочка в старшу групу і вже вмію читати й навіть писати друкованими літерами. І я вірю в Діда Мороза. А мій братик-першокласник – не вірить! Каже, що то сусід, одягнувши кожух і червону шапку, приходив минулого року нас вітати. Брат сказав, що він упізнав його руки. Як можна по руках когось упізнати? Та в Діда Мороза вони можуть бути які завгодно, навіть такі, як у нашого сусіда.

До Нового року залишається зовсім мало часу. Я сиджу біля ялинки й намагаюся не заснути, чекаю, коли Дід Мороз виконає моє бажання. Братик пішов спати, він вважає: якщо я щось і побачу, то лише, як мама або тато покладуть під ялинку пакуночки. То будуть подарунки від них, я знаю. Бо в листі Дідові Морозу я замовила таке, що в пакуночок не поміститься.

Хуртовина почалася ще від ранку і з такими справами було б нікуди не їхати, але мама так не вміє! Якщо вже вона вирішила, що їдемо до бабусі, то ми поїдемо навіть якщо снігом накриє й верхівку дзвіниці Софіївського собору. Направду ми кожного року їздимо на Різдво до бабусі. То ж це традиція – поїхати туди й застрягнути там на кілька днів в непролазному снігу. Але цього року такий сніг почався вже ось зараз, прямісінько напередодні Різдва. І застрягнути ми можемо ще навіть недоїхавши до бабусі, це всі розуміють. Але не мама.

То ж ми вдягли все тепле що було вдома, посадили Ровера в машину поряд зі мною (Ровер це наш пес) і стали намагатися проїхати засніженим містом. Тато нервував, мама тримала в руках кермо, а я і мій щойно подарований кіборг Нік обговорювали стратегію за допомогою якої можна було б по дахах перебратися через затори.

Щохвилини лунав дзвінок і рипіли двері. Родичі віталися, обіймалася, наповнювали вітальню. Юрко радів кожному гостеві, навіть закинув гру на планшеті. Мама метушилася навколо святкового столу, час від часу заглядаючи, як печеться пиріг на кухні.

– Юрчику, збігай до тітки Ївги, – прикликала мама Юрка, – купи гілочку живої ялинки. Хочу ефектно подати пиріг.

– До тітки Ївги? За годину до Нового року? – обурився Юрко. – Та її вже й на майданчику нема!

– Біжи-біжи, он вона є, – кивнула мама на вікно.

Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.

- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…

О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…

Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався  хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».

Артемко зайшов до кімнати й закляк. Настя – його маленька сестричка – сиділа на підлозі й висолопивши язика калякала брудно-зеленим фломастером по його ангелику! По тому самому, виліпленому з білісінької глини. По тому самому ангелику, якого Артем хотів розфарбувати срібною та золотою фарбою і подарувати таткові. Щоб татусь повісив того – найгарнішого у світі – янгола на ялинку. А тепер…

– Насько! – Артем вихопив ангелика, покресленого безладними чорними, зеленими та фіолетовими рисками, з рук сестри. – Ти його зіпсувала! Знову зіпсувала!

– Некасивий янгелік, – пролепетала сестра. – Нася малювала.

– Так! Ангелик став некрасивий. Бо ти його зіпсувала! Ти все тільки псуєш!!! – з очей Артема мимоволі бризнули сльози. Все! Сьогодні татко приїде у відпустку з війська. А подарунка – нема!

Вась залишився на зміні сам. Сердито вглядався у темряву за сітчастим парканом: машина не їхала. На телефон водій не відповідав. Вась нарізав кола навколо складу, витоптуючи стежку в глибокому снігу. Напарник злиняв ще о шостій: в мужика сім’я, що він буде сидіти на складі в новорічну ніч? А від Вася дівчина пішла рівно рік тому, йому вже спішити нікуди.

Горло стискала образа: усі десь по барах веселяться, а він тут гибіє. Один, як ведмідь у тундрі, як кит в океані! Вась сердито розмахнувся і підгилив ялинку-трилітку. Вона ображено забриніла кожною гілочкою і скинула снігову сріблясту шату, лишившись гола-голісінька. Якийсь струс пройшов крізь Вася. Наче йому ялинка винна, що він не зміг вирватися із роботи ні торік, ні тепер!

У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва  впродовж новорічно-різдвяних свят бажаючі могли з насолодою ознайомитися з персональною виставкою "НА КРИЛАХ МРІЙ " невтомної, креативної київської майстрині, члена Національної спілки художників України та Спілки дизайнерів України Галини Дюговської.

До експозиції увійшли як нові, так і створені вже раніше нею твори. Всі вони несуть у собі не тільки особливе авторське світосприйняття, наповнене любов’ю до рідної землі, культури, людей - від прадавніх часів і до наших днів, а й якусь  особливу енергетику щирої і світлої жіночої душі.

- Біля кожного з експонатів хочеться затриматися, спинитися і побути наодинці,  - ділиться враженнями від побаченого народна артистка України Світлана Мирвода.