Олександр Самойленко трудиться ректором одного з найстаріших та найпрестижніших вишів України – Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя – з квітня цього року. У конкурсі на посаду очільника гоголівського вузу він переміг упевнено – більшість трудового колективу (майже три чверті!) Олександра Григоровича підтримала. Бо все своє життя, після закінчення вишу, він працює тут. Протягом 23 років займав різні посади: асистента, доцента, заступника декана, завідувача кафедри, а також – проректора (останні вісім років), доки наказом Міністерства освіти і науки України Олександра Самойленка призначили ректором в університеті, який давно став для нього рідним. Власне, за фахом він – історик, свого часу закінчив Чернігівський педуніверситет імені Тараса Шевченка.

Це літературне змагання поетів, започатковане міжнародним літературно-мистецьким журналом "Склянка часу*Zeitglas", відбувалося відповідно темі  ліричного віршу "Для чого пишуться вірші"

У визначений термін  до редакції журналу "Склянка часу*Zeitglas"надійшло загалом  понад 1000 творів сучасних авторів з України та зарубіжжя. До конкурсного розгляду було узято 137.

Твори було оприлюднено у спец-випуску «Вісника конкурсу», на сторінках  журналу "Склянка часу*Zeitglas" (№№ 79 та 80) та в альманасі «Скіфія».

Переможцями визнано:

(I-місце)

Малаш Олександра Василівна

*1985 р., с. Гоголів,  Київська область.

За твір «Ти ставив наголос – вірші»

Міністерство куультури України видало наказ від 02.12.2016 № 1130 «Про затвердження Положення про Експертну раду Міністерства культури України з питань сучасного мистецтва» 

14 січня цього року виповнюється 80 років з дня народження Євгена Гуцала — відомого письменника, одного з представників плеяди українських літераторів-шістдесятників, що вніс в історію нашого красного письменства  нові світоглядно-естетичні переконаннями вже  першими збірками оповідань «Люди серед людей», «Яблука з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу»… А пізніші його повісті «Мертва зона» та «Родинне вогнище» на довгі роки так і залишилися журнальними публікаціями. Згадаємо і трилогію з «химерними» романами «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет», і поезії,  і зрештою публіцистичну збірку «Ментальність орди»…

Та я про чернігівський родовід Євгена Пилиповича. Хоч родом він із Вінниччини, але свою юність віддав Придесенню. Спершу здобував освіту в Ніжинському педінституті, а потім відроджував чернігівську молодіжну газету, якій дали назву «Комсомолець Чернігівщини». Вийшла вона в січні 1961 року.

Запитали у Василя Нечепи про чернігівську філармонію:

Відповідь: "Філармонію у Чернігові украли. Нема. Є комунальне підприємство. Так мені повідомили з міністерства культури".

Щороку консерваторії та музичні училища випускають велику кількість професійних співаків та музикантів, але на сценах, телеекранах ми бачимо одиниці. Українським талантам майже не дано «вижити» в конкуренції з просунутими за гроші «попсовиками», як називав їх колись покійний Микола Мозговий. Складається враження, що пестувана ідеологіями десятки років українофобія знаходить собі місце і захист у мистецьких колах. Чому так є? Як змінити ситуацію? Чим завинили в цьому менеджери від мистецтва? З цими та іншими запитаннями я проштовхалася за куліси до народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка, кобзаря-лірника Василя Нечепи.

-- Хочу зауважити, -- почав здалеку Василь Нечепа, -- що впродовж 360 років ми живемо на окупованій території. Кремлівський чобіт нищив тут все безжально, і звичайно ж найперше страждала духовність. Жодної тюрми до Переяславської Ради в Україні не було. А потім з’явилися тюрми і… міністерство культури, як знаряддя утвердження ідеології. Масштабно проводились гастролі на широкому союзному просторі і славили партію та вождів пролетаріату. Коли Україна здобула, так звану, незалежність, все гастрольне господарство завмерло. Одне з чутих мною пояснень – нема солярки... 

Сьогодні 126 років від дня народження Павла Григоровича Тичини - славного чернігівця. Про Павла Тичину написано та переписано дуже багато. Є ще і багато споминів та переказів серед людей. Минулого року, коли у селі Піски ми святкували 125 - річчя поета, мені пригадалось святкування 90-річчя від дня народження Тичини. У тій самій залі минулоріч зібралось багато людей, які були на святкуванні 35 років тому. Шанують свого земляка у селі.

Після концерту один молодик у камуфляжі щось мені про якісь поезії та про якусь партію розпочав городити. Я запропонував йому одягти вишиванку, перейти на окуповану головорізами територію у Луганській та Донецькій областях, і читати поезії свого земляка. Може тоді збагне, як жили при "братах" батьки та діди наші.

(Триптих)

1.

Вона:

Буває, як вечір
На плечі сідає,
Мені твого погляду
Не вистачає.
І наче причастя –
Дорога до щастя.
Іду - не спиняюсь,
Ні в чому не каюсь…
А зорі під ноги…
Зникають тривоги.
У скриньці жадань
Цілих сім побажань:
Зустріти, Зігріти,
Лишитись, Любити,
Вуста цілувати,
За руку тримати,
Щоб серце до серця…
Та чи одізвешся?

У Видавничо-друкарському комплексі Університету «Україна» наприкінці 2016 року побачила світ збірка творів випускників Університету «Україна» «Люблю життя!».

Організаторами проекту є Імідж-центр Університету «Україна» та літературна студія «Горлиця» за підтримки Університету «Україна».

До видання увійшли твори Геннадія ГОРОВОГО, Лілії ЗАВОЙСЬКОЇ, Альони ЗАГРЕБЕЛЬНОЇ, Анни КРЮКОВОЇ, Світлани ПАТРИ, Світлани ПРОНІНОЇ, Оксани РАДУШИНСЬКОЇ, Олександра ЧОРНОГО.

Пропонуємо ознайомитися із творами, що увійшли до збірки.

«Маленький принц» за мотивами повісті Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) – таку назву мала вистава-казка зразкового театру ляльок Виноградівського міського будинку культури Закарпатської області. Написана вона в Нью-Йорку в 1942-му і видана весною 1943-го року.

Автор казки народився 29 червня 1900 року в Ліоні. Малий мрійник у свій час писав вірші, гарно малював, грав на скрипці. Хлопчик захоплювався технікою і машинами. В 12-річному  віці французький пілот Ведрин взяв його на борт свого літака і підліток побачив землю з висоти. Це було неймовірне враження і потрясіння! Потім було захоплення архітектурою. В 1921 році призваний до війська. Небо покликало його. В іспанськім Марокко, а згодом в Південній Америці був начальником французького аеропорту. 20-30-ті роки минулого століття були юністю авіації. На гідролітаках літали вночі. Прокладали нові траси для польотів над Кордільєрами і над Сахарою. Не раз розбивався, літав на допомогу товаришу, якого врятував від неминучої смерті. Завжди відчував велику відповідальність за людей, за землю. І чим частіше смерть зазирала у вічі, тим він більше любив життя.

Дохристиянські колядки (не менше 1000 років), які збереглися до цих пір в селі Сокілець Дунаєвецького р-ну Хмельницької області, звідки родом український письменник, громадський діяч Сергій Пантюк.

***

Похвалилася                                               
Біла береза
Ой, Дажбоже!
Своїми гіллями
Перед дубами,
Ой, Дажбоже!
А в мене гілля
Аж до кореня
Ой, Дажбоже!
А хто то тобі
То гілля кохав?
Ой, Дажбоже!
Кохали мені
Вітри буйнії,
Ой, Дажбоже!
Вітри буйнії,
Дощі дрібнії,
Ой, Дажбоже!
Похвалилася
Ґречная панна
Ой, Дажбоже!
Своїми косами
Перед хлопцями
Ой, Дажбоже!