Жінка-УКРАЇНКА

Мене звати Оринка, я ходжу до садочка в старшу групу і вже вмію читати й навіть писати друкованими літерами. І я вірю в Діда Мороза. А мій братик-першокласник – не вірить! Каже, що то сусід, одягнувши кожух і червону шапку, приходив минулого року нас вітати. Брат сказав, що він упізнав його руки. Як можна по руках когось упізнати? Та в Діда Мороза вони можуть бути які завгодно, навіть такі, як у нашого сусіда.

До Нового року залишається зовсім мало часу. Я сиджу біля ялинки й намагаюся не заснути, чекаю, коли Дід Мороз виконає моє бажання. Братик пішов спати, він вважає: якщо я щось і побачу, то лише, як мама або тато покладуть під ялинку пакуночки. То будуть подарунки від них, я знаю. Бо в листі Дідові Морозу я замовила таке, що в пакуночок не поміститься.

Ой, як же хочеться спати! Я трішки приляжу на нашому червоному дивані, але так, щоби бачити ялинку. Бо, якщо Дід Мороз виконає мою забаганку, до мене скоро прийдуть усі Дванадцять Місяців, як у тій казочці, яку мені читала матуся. Але там дівчинка заблукала в лісі й сама натрапила на них. А я хочу, щоб вони сиділи не навколо багаття, а біля нашої ялинки, й кожен із них мені щось подарував.

Я дуже борюся зі сном, тру очі руками. Ялинка чомусь двоїться, а потім кружляє й віддаляється. І майже загортається в сизий туман. А я вже не лежу на дивані, а стою в лісі поруч із нею й дивуюся, чому ми опинилися тут? Сосни та ялинки виблискують новорічними прикрасами, дощиком, гірляндами, а навколо них стрибають біленькі зайченята.

Та ось лунають дзвіночки, й до мене наближаються Дванадцять Місяців! Усі вони чомусь схожі на мого брата, лише одягнуті по-різному. Я давно вивчила їхні назви і знаю, що перший хлопчик у біленькому кожушку – то Січень. За ним іде Лютий у блакитному пуховичку. Вони обидва тримають у руках красиві сніжинки на паличках – білу й блакитну. Хлопчик-Березень підняв над головою вербові гілочки з пухнастими котиками, і пальто його розстебнуте, йому не холодно. Квітень ‒ у піджачку, а Травень ‒ у светрику. Вони схожі на школярів, і несуть квіти, мабуть, щоб привітати з весною своїх учительок.

Червень, Липень і Серпень зовсім легко вдягнуті, вони пустують, бавляться мильними бульбашками, кидають м’яч один одному. Їм дуже весело, і мені хочеться підбігти до них. Та я помічаю ще одного хлопчика ‒ Вересня у синій шкільній формі, з барвистим наплічником за спиною. За ним Жовтень і Листопад уже в теплих курточках, з осінніми квітами й жовтогарячим листям у руках. Грудень ‒ у сірому кожушку ‒ ліпить сніговика. Так, неначе він не з цими хлопчиками, а сам по собі. Він пильно дивиться на мене й каже:

‒ Оринко, твої бажання будуть виконані. Щоранку після Нового року протягом дванадцяти днів ти знаходитимеш під ялинкою подарунок.

‒ А чому не одразу всі? – запитую.

‒ Ми хочемо, щоб ти знала, що дванадцять перших днів року відповідають дванадцяти місяцям. Як мине перший, таким буде січень, як проживеш другий ‒ таким лютий, ‒ лукаво дивиться на мене хлопчик.

‒ А третій день ‒ це березень, четвертий ‒ квітень, ‒ здогадуюся. ‒ І тоді я цілий рік отримуватиму подарунки!

‒ Ти ж наша розумниця! ‒ похвалив мене Грудень і побіг до інших Місяців. Наче перескочив у кінець наступного року.

Першого січня  я отримала гарний подарунок ‒ красиву ляльку з білосніжним бантом у косах, на другий день ‒ блакитну скляну сніжинку на паличці. І кожного наступного ранку знаходила під ялинкою сюрпризи.

Мій брат довго супився, а потім сказав:

‒ Ти знаєш, я знову вірю в Діда Мороза. Коли ми в кінці року поставимо ялинку, я також загадаю бажання. 

Людмила ЯСНА

Про автора:

Людмила Ясна перший вірш написала у сім років. Потім з’явилися оповідання, повість, роман. Друкувалася в періодичних виданнях, зокрема, в журналах "Березіль", "Склянка часу", альманасі "Скіфія", Антології української поезії і новелістики тощо. Маю кілька друкованих творів: збірку поезії "Жасминна заметіль", дві збірки кроткої прози - "Аніча", "Змахи крил метелика", роман "Кара небесна".