Володимир Кезля нині відзначав би 80-ліття, хоч доля відміряла йому лише 47 років… Але й цього короткого життя вистачило,  щоб його ім’я утвердилося в українській літературі, а його рідне село Сибереж, що на півдорозі між Черніговом і Ріпками,  у якому він прожив усі ці роки, стало точкою на літературній карті нашого краю.  Хоч на відміну від багатьох колег-літераторів, про славу він ніколи не мріяв.

Його ровесник, відомий український письменник Євген Гуцало у передмові до російського видання творів Володимира Кезлі  зазначив: «Є у нього повість у новелах «Синій вітер з Родощі», що привертає безпосередністю і вистражданістю  життєвих вражень про повоєнне дитинство.  Варто сказати,  що в сучасній українській прозі на цю тему раніше писали тепер уже відомі нині письменники з покоління «дітей війни» — такі, як Григір Тютюнник,  Володимир Дрозд, Микола Вінграновський,  Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Юрій Щербак.  До їхніх вагомих художніх надбань долучається і повість Володимира Кезлі, пронизана гіркою печаллю обпаленого війною дитинства. Дитинства, на яке випадали не співмірні віку і досвіду тяжкі втрати рідних і близьких, раннє емоційне змужніння, доросле розуміння своєї відповідальності перед іншими».

8 лютого 2017 року Київський академічний ансамбль української музики «Дніпро» запрошує до Національної філармонії України.

У програмі:

I відділ – «ЖИВА ВОДА» – українська народна та сучасна музика і пісня

II відділ – В.Павліковський – фольклорні метаморфози (мініопера) «ТІ, ЩО ПОХОДЯТЬ ВІД СОНЦЯ»

Солісти:

3 лютого 2017 року о 17.00 год в приміщенні Київського міського будинку вчителя (вул. Володимирська 57, конференц-зал, 2 поверх) відбудеться відкриття виставки картин Марини Саркісян «Українська душа з вірменським серцем». Вхід вільний.

9 лютого 2017 року о 17.00 год відбудеться сольний концерт Народної артистки України, доцента Університету «Україна» Світлани Мирводи «Кохання віри не втрачає». Концерт відбудеться у Великій концертній студії Національного радіо (вул. Л. Первомайського 5а, метро Кловська).

10 лютого 2017 року з 16:00 по 22:00 год у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21) відбудеться 21 Всеукраїнський поетично-музичний фестиваль «Віршень». Організатор фестивалю – письменник, видавець, громадський діяч, керівник літературної студії «Горлиця» Університету «Україна» Сергій Пантюк. Дебютантка заходу – випускниця Університету «Україна» Лала Цукерман.

 На Дніпропетровщині оголосили імена переможців першого обласного патріотичного літературного конкурсу, який проходив в області наприкінці 2016-го. Досвідчені письменники і молоді автори-початківці у поетичних та прозових рядках розмірковували про подвиги героїв минувшини та сучасності. Усього було подано майже 100 робіт. Найкращі з них увійшли до альманаху «Степова Еллада».

На Дніпропетровщині підсумували патріотичний літературний конкурс. На нього подавалися оригінальні авторські матеріали, які раніше не друкувалися. Творчі доробки оцінювала конкурсна комісія: звертала увагу на оригінальність, креатив та тематику творів.

Літератори регіону змагалися у двох номінаціях – поезія та проза. Усього подали майже 100 робіт.

Відбулося вручення Міжнародної літературної премії «Воїн світла».   За рішенням журі, премією нагороджені Михайло Скобла (Республіка Білорусь) за книжку есе «Саркофаги страху» та Микола Хомич (Україна) за роман «Загадка гробниці». 

Книжка есеїстики блогера та ведучого білоруської служби радіо «Свобода» Михайла Скобли «Саркофаги страху» – це гостра полеміка з білоруським суспільством з приводу недобудованості національного проекту Республіки Білорусь, обережності білорусів у відстоюванні своєї свободи, абсурду в сучасній державній культурній політиці, ігнорування владою видатних постатей білоруської історії та інші постколоніальні явища білоруської дійсності.

В її словах  всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.

Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.

Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.

Невигадане

Тернопільські мистці – художниця Марія Ділай і письменник Богдан Мельничук – упродовж кількох років підтримували творчі зв’язки. Вона, молода авторка, часто заходила до нього у редакцію “Тернопільського енциклопедичного словника” та журналу “Літературний Тернопіль”, бувала на презентаціях його книжок. Зокрема, під час представлення у прес-клубі газети “Вільного життя плюс” збірки новел “Зламані мальви” (2010 р.) демонструвала свій щойно написаний портрет славетної співачки Соломії Крушельницької. Богдан Мельничук, своєю чергою, захоплювався творчістю Марії Ділай, бував на всіх виставках, у яких вона брала участь, познайомив її з народним художником України, уродженцем Тернопільщини Іваном Марчуком, і вона бувала в його робітні у Києві, брала уроки майстерності.

Про літературу як анестезію, магічність (або відсутність такої) у процесі читання автором власних творів і про таємниці душезнавства розповів сучасний український письменник Степан Процюк.

— Творчість як стан: що відчуваєте, пишучи художній текст, і чим для вас є літературна творчість?

— Є письменники, котрі мучаться у процесі творення, інші ж кажуть, що той процес для них — велика радість. Мені ближче формулювання «літературна анестезія»: ніби хтось вприскує наркоз нечутливості свідомості до добра і зла і працює лише підсвідомість. А 90 % нашої психіки — робота підсвідомості. Гадаю, що найкращі сторінки моїх прозових творів були написані з відчуттям запису космічного диктанту.

Ще тільки наверталося на зимовий світанок і в селі над хатами де-не-де піднімалися мітли димів, а дід Михаль вже простує на озерце в кінці городу. За ніч навіть стежку притрусило  поземком, але то не біда, адже її змалку знає. А на озерці добряче позначив ополонки — повтикав снопи запашної пшеничної соломи з половою. Виймеш ото околіт з продухвини й шурхнуть звідти на сніг в’юни. Тільки збирай їх, пискунів, у шаньку! І не треба ніяких ятерів-підситків…

Діду Михалю вже під дев’яносто. Все життя на цьому обійсті, лишень кілька років в армії служив у Австрії. Було то післявоєння, люди куснем хліба не наїдалися, але не голодували. А повернувся у країну-переможницю — зустрів безхліб’я, голоднеча, як у тридцяті, коли  розкуркулювали та колгоспи насаджували. Якраз тоді й побралися, і пішов я по в’юни молоду дружиноньку годувати. І досі не виходить з пам’яті та приключина.