2018

З 1 червня 2018 сайт перейшов під опіку Громадської організації «Творча еліта України».

Станом на 1 грудня 2018:

•  сторінку спільноти «Жінка - Українка» у Фейсбуці уподобали понад 3 400 людей;
• до групи «Жінка – Українка» у Фейсбуці приєдналися понад 1900 людей;
• опубліковані творчі портрети 276 мисткинь — героїнь порталу і 107 митців — гостей порталу.
• загальне число публікацій перевищило 7900.
• число посилань зі сторінок Вікіпедії на Мистецький портал «ЖінкаУКРАЇНКА» перевищило 600.

Втретє взяли участь в організації Всеукраїнського мистецького фестивалю «Імпреза по-самчиківськи».

2017

Станом на 1 серпня 2017:

•  сторінку спільноти «Жінка - Українка» у Фейсбуці уподобали понад 3 400 людей;
• до групи «Жінка – Українка» у Фейсбуці приєдналися понад 1900 людей;
• опубліковані творчі портрети 276 мисткинь — героїнь порталу і 107 митців — гостей порталу.
• загальне число публікацій перевищило 7900.
• число посилань зі сторінок Вікіпедії на Мистецький портал «ЖінкаУКРАЇНКА» перевищило 600.

Втретє взяли участь в організації Всеукраїнського мистецького фестивалю «Імпреза по-самчиківськи».

В Українському фонді культури відбулася презентація збірки сучасної азербайджанської поезії в перекладі українською мовою «Листи, відправлені вітром» та збірки сучасного українського верлібру в перекладі азербайджанською мовою «Чоловік, жінка і парасоля».

До збірки «Листи, відправлені вітром» увійшли вірші сорока азербайджанських поетів, зокрема Гусейна Арифа, Набі Хазрі, Бахтіяра Вагабзаде, Габіля, Медіни Гюльгюн, Аліаги К’юрчайли, Алі Керима, Халіла Рза Улутюрка, Мамеда Араза, Джабира Новруза, Тофига Байрама, Фікрета Годжі, Мансура Векілова, Муси Ягуба, Вагіфа Самедоглу та інших сучасних азербайджанських авторів.

У Центрі Леся Курбаса пройшов передпрем’єрний показ містичного моноспектаклю за оповіданням Володимира Даниленка «Малюнок на замерзлому вікні». В основу спектаклю покладено  історію дівчинки, батька якої вбив коханець її матері, після чого її життя перетворюється на хворобливу реальність.  До дівчинки навідується вбитий батько, якого вона любить і не може змиритися з його смертю. Вона не може пережити, що вбивця стає її вітчимом, від якого мати збирається народжувати дитину. Протест дівчинки носить інтимний характер, тому весь спектакль складається з дитячих  спостережень, рефлексій і несподіваних одкровень.   

Роль героїні у спектаклі зіграла актриса театру «Перетворення» Олена Мотовилова. Режисер – Володимир Завальнюк.

Історик, мистецтвознавець, письменник… Це – Анатолій Горовий. Відразу скажу: його нова поетична збірка стала для мене своєрідним відкриттям: в сучасній українській літературі тексти такого плану трапляються досить рідко.

 Межово лаконічні ( аж до еліптичної побудови речень), мінімум емоцій, зате максимум думки та спонуки до співтворчості, найперше – у філософсько-психологічному сенсі.

Така поезія непросто читається, ще важче піддається традиційній жанровій класифікації. Так, в основному це – верлібри за формою і мініатюри за розміром, що інколи поєднані в диптихи, триптихи і навіть в окремі цикли. Однак трапляється, що в деяких рядках автор ніби мимохіть «збивається» на класичну «силаботоніку»: «Коли холоне кров, журба шукає долю»… «Дух-перехід до проростань крізь камінь»… «Збивається», щоб через мить, ніби похопившись, повернутися до звичного для себе вільного вірша. А можна і пограти словом ( «вповні спокійний лише покійник» ) чи жорстко зіронізувати  ( «Спина пряма – Горба нема» ), що звісно, додає цікавинки і несподіваних відтінків до художньої палітри цього автора.

І все ж тексти Анатолія Горового – це, передусім, поезія думки, болісного пошуку сенсу: власного буття, історії держави, існування Землі, законів Всесвіту. Це поезія риторичних запитань, відповіді на які знає лише Творець. Однак то аж ніяк не холодна риторика, оскільки:

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Adam Lizakowski
 
Лист 1

Питаєшся як я живу?

Тепер після стількох років коли
від такої кількості непотрібних речей у житті
я очистив життя, живу своїм власним життям.
Я пишний кущ винограду
що впивається промінням сонця,
спокоєм коли світить місяць.
Я витишив у собі галасливе життя і думки
мої зайняті облаштуванням місця
для всіх цих речей які насправді необхідні для життя. Не планую
жодних подорожей, потребую трохи часу щоб помешкати, для себе, для 
поезії.
Ступаю життям дуже обережно
щоби знову не спіткнутися, не перекинутися.
Я не вибігаю до світу з відкритими обіймами.
Не страждаю з цієї причини, ані з причини вбогості.

(до 155 - річчя від дня народження)

Згадаймо добрим словом ще одного славетного вченого, видатного україн­ського етнографа, фолькло­риста, письменника, діалекто­лога, друга Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Катерини Грушевської, дослідника Великої Волині, Василя  Григоровича Кравченка. Хоча герой нашої розповіді – не волиняк, проте 45 років свого життя він присвятив вивченню саме території цього благословенного краю, зокрема, питанням музейної справи, проблемам українського народознавства.  

Та чи всім відомо, де знаходиться історична  Волинь, які її межі і хто її сусіди? Думаю, що навряд. Тому додамо цікаву інформацію для допитливих людей. Північна частина Хмельниччини з містами Шепетівкою, Ізяславом, Полонним, Старокостянтиновом, Славутою (за позначенням на мапі), – це Поділля. Однак, якщо бути точнішим, то це – південно - східна Волинь, або, як її називають – Хмельниччина Волинська. А Кременецький, Шумський, Гусятинський, Лановецький райони Тернопільщини – мабуть, впевнені що це також Поділля? Звичайно, тільки – західне. Але вони вважаються споконвічними волинськими землями. А на Львівщині – Золочівський, Сокальський, Жовківський, Рава - Руський райони?Усі знають, що це Галичина. Не тільки, а ще й галицька Волинь. А Рівненщина і Житомирщина? Звичайно, це – Волинське Полісся, а також – східна Волинь. Отже, уся величезна територія, починаючи з лівого берега Південного Бугу, разом з Погоринням і Поліссям, що простягається за межі сучасної Польщі, включаючи Підляшшя та Холмщину на заході, аж до Київщини на сході, – за історичною і геог­рафічною традицією на­зивається Великою Волин­ню. Отже, це справжня краї­на, яку раніше населяли де­сятки різних народів і землі якої впродовж віків належа­ли кільком державам.

Для мене дід без сивої бороди не дід, а літній чоловік, хай йому навіть дев’яносто літ! Взагалі таких дідів уже немає: всі молодяться, все біжать навперегони із самим життям. Щоправда таким постав мій дядько Григорій, нехай пухом земля йому, не по своїй силі: підкосила болячка й поклала назавжди гріти на лежанці кості. Й відразу запустив тобі бороду, і заговорив до жінки, що, мовляв, колись була трава зеленіша, а вода мокріша, ставок мілкіший, карасики в ній не смачненькі, й навіть кислиці перевелись квасниці. Словом, із дірявою пам’яттю обріс дід, мов бородач, скрушно зітхнула його дружина, мелеш що попало…

Мені ж дядько любив розбалакувати здебільше про воєнні роки, і не що попало, а про те було справдешнє в далекій в молодості. Про заслужену медальку «За отвагу» і про бої не згадував, більше  гомонів про далеке місто Ашхабад, де йому після тяжкого поранення майже рік довелося провалятися: там хоч і на милицях, та місто південне, ні лютих морозів і сніговійниць, що під Харковом в окопах у ту зиму довелося пережити, а тут теплінь, достолиха  винограду та абрикосів, небачених нами гранатів і мигдалей, інших заморських фруктів-овочів, якими переповнені тамтешні базари, і, звісно, (він притишив, за звичкою голос, бо дружина недалеко крутиться) молоденькі кирпаті медсестрички-туркменки з госпіталю… І ніби війна десь далеко-далеко…  

І тільки раз (тоді я провідував дядька щонеділі) він пригадав далекий, притрушений болем трапунок із фронтового життя, за він яким не стримував сліз…

...Коли народні традиції та обряди переплітаються з сучасним мистецтвом. Коли звучить голос бандури, читають реп і співають власних пісень під гітару. Коли народні артисти виступають на одному майданчику з юними початківцями. Коли за сцену править ґанок панського мастку, а зала — зелена галявина, де можна і посидіти у кріслах, і полежати на траві чи постояти у затінку дерев.