Жінка-УКРАЇНКА

Для мене дід без сивої бороди не дід, а літній чоловік, хай йому навіть дев’яносто літ! Взагалі таких дідів уже немає: всі молодяться, все біжать навперегони із самим життям. Щоправда таким постав мій дядько Григорій, нехай пухом земля йому, не по своїй силі: підкосила болячка й поклала назавжди гріти на лежанці кості. Й відразу запустив тобі бороду, і заговорив до жінки, що, мовляв, колись була трава зеленіша, а вода мокріша, ставок мілкіший, карасики в ній не смачненькі, й навіть кислиці перевелись квасниці. Словом, із дірявою пам’яттю обріс дід, мов бородач, скрушно зітхнула його дружина, мелеш що попало…

Мені ж дядько любив розбалакувати здебільше про воєнні роки, і не що попало, а про те було справдешнє в далекій в молодості. Про заслужену медальку «За отвагу» і про бої не згадував, більше  гомонів про далеке місто Ашхабад, де йому після тяжкого поранення майже рік довелося провалятися: там хоч і на милицях, та місто південне, ні лютих морозів і сніговійниць, що під Харковом в окопах у ту зиму довелося пережити, а тут теплінь, достолиха  винограду та абрикосів, небачених нами гранатів і мигдалей, інших заморських фруктів-овочів, якими переповнені тамтешні базари, і, звісно, (він притишив, за звичкою голос, бо дружина недалеко крутиться) молоденькі кирпаті медсестрички-туркменки з госпіталю… І ніби війна десь далеко-далеко…  

І тільки раз (тоді я провідував дядька щонеділі) він пригадав далекий, притрушений болем трапунок із фронтового життя, за він яким не стримував сліз…

— Наступали ми на Харків, думали взяти город… Дудки! Якраз сади відцвіли, миємо ноги в першій теплій пилюці, кирзові чоботи буває на плечах несемо, бо геть обносилося. По полі то там, та сям натрапляємо на вбитих фріців. Наступаємо, візьми його ковіньку! І моєму другу-товаришеві пощастило — німчика осколком садонуло намертво… Не згадаю як там було, забулося, але дуже зрадів він знахідці, адже обуванці прямо на нього, ще новенькі, шкіряні, підбиті цвяхами, із широкими халявами. Сів і вже приміряв один. І тут виїжджає з-за повороту на хвацькім жеребці наш полкач, на мить спинившись і до тямкувавши, і розстріляв невдаху солдата. Не зрозумів і за що, тільки усмішка на обличчі застигла. «Что другим не повадно было..., — ховаючи наган, проказав зле полкач, і наказав: — А этого захавать…» Воно, звісно, не можно роззувати загиблого ворога. Закон воєнного часу, понімаєш… Однак і роззували, і за це гауптвахті терплячі сиділи. Але щоб смерть…

— Таки розстріляв… — скрушно забожкала із кухні дружина, яка все чула.

— Розстріляв… Гадом був той полкач… Ласки не було в нього ніякісінької. Тому й Харків не взяли, і вобше… Поховали ми його сердешного…

— Може, не треба про минуле, — заохала жінка. — Краше про несмачні карасики з нашого ставочку. Вони справді не несмаченькі стали…

Воно й правда краще без минулого. Бо дід, а плаче…

Володимир САПОН