Жінка-УКРАЇНКА

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Ольга знала: перечити Остапові не можна. Тим більше – у такій справі. Здогадувалася, що задумав.  Хоч би сам живим лишився... Перехрестила на дорогу.

ІІ

... П’ять років тому офісом Федора наче перелесник пробіг. Мали про що поплескати язиками у новоспеченій конторі, що зі слонячою впертістю здобувала собі місце на ринку комп’ютерів. Плечі у Федь Федича, як називали шефа, виявилися міцними не тільки в буквальному розумінні, а й у переносному. За допомогою мера, з яким був із одного села, успішно розштовхував конкурентів. І на забавки з оковитою й дівчатами часу та грошенят вистачало, тим більше, що різними правдами й неправдами “підгодовували” з міської ради. Підлеглі вже звикли, що поки дружина шефа облаштовувала нову квартиру, сам він десь у потаємному помешканні грався у приємні ігри. Але щоб службовий роман? Тут, на виду в усіх? І отак безцеремонно? Звісно, Оксана красива: темно-карі оченята, довге чорне волосся, що витанцьовує при ходьбі, смаглява шкіра, пухкенькі губки... “Гуцуленя – мов намальоване”, – не без заздрощів кинула котрась із жінок. Але ж – одразу ж після школи, без відповідної освіти. І, щойно шеф прийняв у фірму на роботу, – менеджер, старший менеджер, завідувачка створеного спеціально для неї відділу. “Ми з Оксаною поїхали деякі справи залагодити, а ви тут давайте лад усьому”, – чуючи щодня ці слова, заступниця Федь Федича тільки зітхала. До офісу шеф зі своєю пасією повертались, як правило, надвечір, напрацьовані коханиною впродовж робочого дня: Оксана – щоб, відкинувшись на спинку м’якого крісла в кабінеті начальника, послухати музику, він – аби проконтролювати, як керувала його заступниця.

ІІІ

А десь через рік офіс не перелесник пробіг – сюди вихором влетіла та, що греблі рве. Трапилося це після того, як Федь Федич умовив свою дружину посприяти Оксані в здачі сесії – дівчина хотіла вчитися, вступила без будь-чиєї “волохатої лапи” на заочне відділення, але ж часу на те, щоб посидіти за підручниками, не мала. Перед очима були не аркуші з формулами, а простирадла на подобово найнятих квартирах. Либонь, комусь із колективу увірвався терпець, і дружині шефа сповістили, що вона допомагає не скромній працівниці, а любасці свого законного. Після того, як пані доцентша побувала в кабінеті чоловіка, той одразу ж написав наказ про... звільнення Оксани з роботи. Та ще й звелів секретарці не допускати дівчину в його кабінет. Чорнявка пробувала перестріти вчорашнього коханця, але він одразу з дверей офісу прослизав у машину.

Звільнення з “фірми” аж ніяк не означало для “гуцуленятка” вивільнення від обіймів “зеленого змія”. Федь Федич майже щоденним частуванням уже пристрастив її до алкоголю. А тут ще й такий облом на роботі. І провалена сесія в інституті – помстилася та, що греблі рве. В Оксаниних вісімнадцять років – одразу двічі у трясовині. Як тут не запити з горя? Одна за одною змінювалися сумнівні компанії довкруж “квітки з гір”. Хтось запропонував “травку”, потім і сильніші наркотики. Сподобалося. Ночувала де випадало, не перебирала і щодо партнерів у ліжку.

IV

Батьки довідалися про те, що насправді коїться з їхньою донькою, тільки тоді, коли вона після розгону чергового “кубла” потрапила на примусове лікування. Тато за ніч посивів, у неньки – серцевий приступ. Як могло статися таке з їхньою єдиною кровиночкою, котру вони леліяли справді, мов квіточку?! Хто підштовхнув її у трясовину? Й Остап тільки йому відомими шляхами зумів дізнатись, як усе починалось, як наївне дівча з карпатського села потрапило в тенета досвідченого ловеласа. Схопився за голову і ледь не заридав, мов карпатський ведмідь. Та як покарати бабія? Спалити офіс? Постраждають і безневинні. Відлупцювати звабника – сам до буцегарні потрапиш. Він вилікується, а ти хтозна-яким з тюрми вийдеш. Та й чи вийдеш, враховуючи “плечі” Федора. Але в Остапових вухах дзвеніли слова гарячого за вдачею цигана з табору, що на котресь літо прилаштувався біля їхнього села: “Зуб за зуб, око за око, кров за кров... Так має бути...”

V

Ані перше, ні друге, ні третє лікування ефекту не дало. Батьки забирали Оксану зі шпиталю додому, але вона знову й знову втікала до міста. Там, у черговому притоні, й губився її слід. А потім... Потім – дзвінок: “Необхідно прибути для опізнання тіла”. Господи, за що?! Впізнати Оксану було важко: видовище не для людей зі слабкими нервами. Перед Остапом та Ольгою лежала не двадцятирічна дівчина, а жінка років сорока з опухлим обличчям, і тільки родимка над правою бровою, яку батьки так любили цілувати в дитинстві донечки, немов підтверджувала: “Я – ваша... Була...”

Не весільні стрічки тріпотіли на вітрі – чорні як ніч траурні пасмуги. На краю сільського цвинтаря побільшало на один хрест. Його було ледь видно з-під вінків та букетів: здавалось, уся Верховина жалкувала за Квіткою, яку підкосив лиходій...

VI

Як Остап через кілька днів після побаченої у газеті світлини опинився в тому самому добровольчому батальйоні, що й Федір, нехай залишиться за кадром. Зумів упертий “Горець” – таке дали йому псевдо – домогтися свого. Тепер головним для нього було – встигнути. Знав, що “Фірмá”, як найменували на Донеччині Федь Федича, планує затриматися тут щонайменше на місяць. Він навіть почав писати для преси “Листи з фронту”. Мовляв, спочатку нашим воякам допомагали волонтери з його “розкрученої” фірми, але він як керівник повважав, що цього замало, тож вирішив “особисто прилучитися до справедливої боротьби, показати приклад іншим”. А поки “Фірмá” показував приклад насамперед позування перед об’єктивами та мелькання в теле- й радіопередачах і на газетних шпальтах, “Горець” думав лише про одне: як би під час відбиття чергової нічної вилазки “сепарів” роздобути їхню зброю. І щоб свої того не побачили. Знав, що за кулею можна визначити, з чого зроблено постріл. Значить, треба будь-що роздобути чужу зброю, а відтак під прикриттям темряви заховати її в надійному місці. Ще, правда, кортіло сказати справжнім воякам: “Нащо ви допустили сюди цього фальшивця? Ви за українську правду горою стоїте, а він лише тимчасово начепив маску патріота”. Та роз’яснювати очевидне не довелося: краєм вуха почув, що то високе військове керівництво розпорядилося належним чином прийняти “Фірмỳ”.

...Стріляти Остап умів влучно: роки служби замолоду в армії, а відтак – мисливства у горах натренували око. Але на такий успіх навіть сам не сподівався: вистежив ворожого снайпера і першим пострілом зняв його. Звісно, й своїм життям ризикував, але поки “сепари” спохопилися, гвинтівка їхнього невдахи була вже прикидана гіллям у “зеленці”, куди вужем прошмигнув “Горець”.

А звички “Фірмú” він уже знав. Залишилося вибрати зручний момент. “Була в тебе забава, тепер у мене буде...” І густим надвечір’ям через кілька днів коло бліндажа зчинився галас: “Фірм наповал!”, “Снайпер!” Хвилин через п’ять до гурту тих, хто схилився над перенесеним у прихисток убитим, схилився й “Горець”.

Уночі він уперше надіслав дружині “есемеску” віршем: “Заховало гілля, наче рідна хата. Не було весілля, та була відплата”.

Ольга все зрозуміла. “Бог тобі суддя, Остапе!” – прошепотіла. І, впавши на коліна перед іконою Спасителя, довго молилася.

ЧОМУ ТРЕМТІЛИ НОГИ?

Поки Петро розмахував руками, таким способом доводячи, що він уміє виконувати багато різних робіт і неодмінно пригодиться фірмі, шефиня придивлялася до його правиці. Й устигла намацати уважними позирками серпик обручки. Скориставшись тим, що новоспечений прохач переводив подих, гарячково міркуючи, яку б ще професію собі приписати, безцеремонно тицьнула пальцем у жовтавий знак подружньої вірності.

– Давно? – запитала, звузивши зеленкуваті, як у рисі, очі.

– Що? – не второпав Петро.

– Чи давно ви одружені?

– П’ять років... буде через місяць... пані... е...

– Ларисо Ігорівно, – великодушно підказала. – Бажано було запам’ятати з першого разу. Табличку на дверях кабінету читали?

– Читав, – зніяковіло переступав з ноги на ногу Петро.

Шефиня ще раз окинула поглядом його міцну спортивну статуру: широкоплечий, крізь виріз футболки видно клапоть кучерявого заросту на грудях, на черевце і натяку нема, ноги пружинисті, кросівки щонайменше сорок четвертого розміру. Великого носа на загалом миловидному як для чоловіка обличчі зауважила відразу, тільки-но Петро переступив поріг кабінету.

– П’ять років, кажете? – перепитала. – Достатньо. Цілком достатньо.

– Достатньо для чого? – уточнив молодик.

– А ви не з лякливих, – зобразила подобу посмішки. – Не боїтеся перепитувати. Але надалі домовимося так: усе, що я сказала, – істина. А істина, як відомо, не підлягає обговоренню. Та для першого разу поясню: п’ять років подружнього життя достатньо для того, щоб набриднути одне одному.

– Та ви що?! – стрепенувся порядний сім’янин. – Навіщо так говорите? У нас – майже зразкова сім’я. Про нащадків подумуємо...

– Це добре, що тільки подумуєте, – різець невидимого скульптора немов забрав з обличчя Лариси ще одну рисочку суворості. – Від думання діти не народжуються... самі розумієте. Значить так: я беру вас на роботу. Тільки вона буде у вас специфічною...

– А в чому полягатиме та специфічність? – не встиг прикусити меткого язика Петро. – Хоч натякніть...

– Ні, ви таки шустрий, – обережно, аби не зіпсувати зачіски, помахала головою шефиня. – Хочеться сподіватися, що так у всьому, не лише на словах.

– Вибачте, пані... е... Ларисо, але все-таки хотілося б знати... – почервонів Петро.

– А от те, що не втратили здатності червоніти, – погано.

– Чому?

– Можете видати таємницю. Доведеться виправляти цей недолік.

– Це як?

– Спеціальними вправами. Назвемо їх... гм... зануренням у леґенду, тож, щоб задовольнити вашу цікавість, скажу тільки головне. По-перше, майбутня робота буде пов’язана з кількадобовими відрядженнями. Саме від того, як ви спрацюєте у них, в основному залежатиме ваша платня.

– Та я готовий. самі розумієте, гроші потрібні, як повітря. Квартиру знімаємо у приватника, ціни на все зростають.

– Що готовий – це добре. Наскільки – побачимо. І друга головна риса специфічності – співробітники фірми не повинні знати, чим ви займаєтеся. Це – секрет. У вас буде окремий кабінет.

– А чим я там займатимуся?

– Перекладатимете з однієї папки в іншу папери, попередньо уважно читаючи їх. Коли хтось зайде, закриєте ці теки і покладете в шухляду, мовляв, таємні матеріали. Ось, візьміть, – і вручила дві папки: одну набиту якимось роздруківками, а другу порожню. Передаючи їх, ніби випадково погладила руку чоловіка.

– А заяву про прийом на роботу коли писати? – у Петра знову засвербів язик.

– Формальність. Напишете після того, як пройдете випробувальний термін. Він не буде тривалим. Нинішнього ж вечора вирушите у відрядження.

– Якісь папери виписувати у секретарки?

– Не треба. Я сама про все поклопочуся. Ви тільки попередьте дружину, що вас дві чи три доби не буде вдома.

– Точніший термін ви ще не визначили? – Петрів язик знову випередив його обережність. – Було б добре знати.

– Термін залежатиме від того, як спрацюєте. Поки що беріть папки, а ось ключ від дев’ятого кабінету. Він – наприкінці коридору. О дев’ятнадцятій годині чекаю вас у себе. Ага, і ще одне. Вам доведеться зняти обручку. Не люблю, коли щось нагадує про те, чого не треба пам’ятати. Вона тимчасово полежить у моєму сейфі, – відчинила масивні дверцята. – Давайте, давайте...

– А що я скажу дружині? Люся така ревнива...

– Поясните... гм..., що ваша робота пов’язана з хімікатами, а вони можуть зіпсувати обручку. От ви і заховали її в надійному місці у своєму кабінеті. Але врахуйте: чим довше вона лежатиме у мене, тим краще для вас. А з погляду економіки – це ліпше і для вашої дружини, переконаєтесь. Отже, до зустрічі о дев’ятнадцятій...

Товста папка виявилася чи не найповнішою з роздруківок “Кама сутри”. Гортаючи її сторінки, Петро відчув себе молодшим років на п’ять-сім, десь двадцятирічним або й вісімнадцятирічним. “Оце так робота! – хмикав, ушниплюючись у зображення поз. – І за таке розглядання платню видаватимуть?” Кров текла жилами дедалі прискореніше, а перед дев’ятнадцятою годиною він вийшов з кабінетику геть збудженим.

Його вигляд, особливо голодні очі, цілком задовольнили шефиню.

– Я піду першою і відчиню машину. Вона ліворуч од запасного входу. А ви – відразу ж за мною – і на заднє сидіння. Там пригнетеся, щоб вас менше бачили, хоча всі співробітники вже розійшлись, я перевірила.

– Нащо така обережність? – посмів видавити зі себе Петро, перебивши лункі удари власного серця.

– Не задавайте наївних запитань! – Лариса суворим тоном нагадала, хто тут шефиня.

Через півгодини машина в’їхала на обнесену глухим високим парканом заміську дачу очільниці фірми. Ще за кілька хвилин вона викотила на середину вітальні столик з напоями і закусками. Відмовитися Петро не смів, бо ж випробувальний термін. І невдовзі почув:

– Сподіваюся, вашій, як її там... Люсі теж дещо залишиться. Натішилася за п’ять років, треба й поділитися.

І знову Петро не наважився сказати “ні”. А може, то діяла суміш “Кама сутри” з коньяком, підсилена глибоким декольте хазяйки.

Додому повернувся через дві доби. Правда, кілька разів телефонував Люсі, коли Лариса була у ванній, заспокоював. Але коли відчиняв двері квартири, ноги тремтіли.

– Тебе що, побили?! – сплеснула руками дружина. – Поглянь у дзеркало, які синці під очима.

– Та ні, то я так напрацювався, – ретельно помивши руки, впав на диван.

– Мабуть, ця робота затяжка для тебе, – скрушно похитала головою Люся.

– Без сумніву, затяжка, добре, хоч трудової книжки туди не заніс, – заледве проказав Петро і, повернувшись до стіни, майже відразу заснув.

Дружина турботливо вкрила його ковдрою.

– Бідолаха... – прошепотіла.

Через кілька днів Петро знову вирушив на пошуки роботи. Але тепер, заходячи в той чи інший офіс, насамперед запитував, хто керівник. Якщо чув, що жінка, – умить виходив. А якогось надвечір’я, минаючи фірму Лариси Іванівни, краєм ока побачив, як у її машину прошмигнув якийсь кремезень. “Поїхав у “відрядження” ще один...” – сумно посміхнувся Петро і вирішив, що треба якнайшвидше піти до сповіді. 

Богдан Мельничук
(місто Тернопіль)