Жінка-УКРАЇНКА

Історик, мистецтвознавець, письменник… Це – Анатолій Горовий. Відразу скажу: його нова поетична збірка стала для мене своєрідним відкриттям: в сучасній українській літературі тексти такого плану трапляються досить рідко.

 Межово лаконічні ( аж до еліптичної побудови речень), мінімум емоцій, зате максимум думки та спонуки до співтворчості, найперше – у філософсько-психологічному сенсі.

Така поезія непросто читається, ще важче піддається традиційній жанровій класифікації. Так, в основному це – верлібри за формою і мініатюри за розміром, що інколи поєднані в диптихи, триптихи і навіть в окремі цикли. Однак трапляється, що в деяких рядках автор ніби мимохіть «збивається» на класичну «силаботоніку»: «Коли холоне кров, журба шукає долю»… «Дух-перехід до проростань крізь камінь»… «Збивається», щоб через мить, ніби похопившись, повернутися до звичного для себе вільного вірша. А можна і пограти словом ( «вповні спокійний лише покійник» ) чи жорстко зіронізувати  ( «Спина пряма – Горба нема» ), що звісно, додає цікавинки і несподіваних відтінків до художньої палітри цього автора.

І все ж тексти Анатолія Горового – це, передусім, поезія думки, болісного пошуку сенсу: власного буття, історії держави, існування Землі, законів Всесвіту. Це поезія риторичних запитань, відповіді на які знає лише Творець. Однак то аж ніяк не холодна риторика, оскільки:

Поезія – ні, не слова,
А те, що поза ними,
Те, що безжально
Тебе чіпляє за живе.
І нема ніяких правил,
Є нероздільність душ
І неподільність часу.

 Саме так формулює автор закони творчості. Формулює для себе. З ним можна погоджуватися чи не погоджуватися, проте він ТАКИЙ і, мабуть, перефразовуючи Володимира Маяковського, тим і цікавий. Його дорога до істини починається із дороги до себе, до власного самопізнання. «Хто ти?» «Де ти?» «З ким ти?» – це питання, які найчастіше ставить перед собою  і перед читачем  Анатолій Горовий. За цими запитаннями легко вгадується біль, навіть деяка розгубленість, щире і таке по-людськи зрозуміле прагнення сховатися у мушлю від світових проблем і катаклізмів. Коли ж ні час, ні простір не відпускають, ти вільний у собі, допоки дихаєш і твориш. А все, що поза тим, – то від лукавого. Хоча:

…Все, що зневажаєш, має коріння в тобі.
А воля такий гіркий трунок, як і самотність.

Час і простір у поезії Анатолія Горового дещо розмиті, зміщені, переплетені: від ностальгійних спогадів дитинства-юності – до невблаганного «вторгнення» драматичних сьогоденних реалій. Його афористичні сентенції  передусім – етичного плану. Вони часто парадоксальні, а парадокс – це вже приховані емоції, як би не хотів автор видаватися безстороннім спостерігачем і медитатором. «Бог прощає тільки тих, хто не вміє прощати себе»; «Ти – автор власного життя чи все ж – співавтор?»

Важко сказати впевнено, до кого звернені ці етичні максими: до себе, до читача чи до Творця. Хоча час від часу поет уміє досить жорстко «осмикнути» і себе, і уявного співрозмовника: «Дарма в собі пестити жалі. З’їдять».

Дорога, дія (чин!), відповідальність перед обов’язком й обов’язок перед собою та світом, а найперше – перед Господом – це ті константи, на яких твердо тримається архітектоніка поезії Анатолія Горового, автора, якого непросто, але завжди цікаво читати.

Можливо, він видасться комусь занадто раціоналістичним, але… «кажуть, що колись річки впадали в небо,» – зітхне поет – і ти вже у полоні. В полоні справжнього.

Здається, Анатолій Горовий ніколи не ставив і не ставить перед собою якихось особливих творчих надзавдань. Хіба що… «напиши своє життя як про всесвіт, а  ліпше – як про любов». Зухвало? Напевно. Але для того, хто прагне пізнати себе через часопростір епохи, – немає нічого неможливого. Для людини, яка не боїться любити, знаючи все про трагізм буття, дорога ніколи не закінчується.

                                                  Світлана Антонишин,
член НСПУ