Жінка-УКРАЇНКА

Минулої неділі, 7 грудня, талановита молода художниця з Ніжина Оксана Грек. запросила шанувальників мистецтва на відкриття своєї першої персональної виставки «Мамині казки». 

Виставка проходить на третьому поверсі в торговому центрі Гермес, що на площі Івана Франка у Ніжині. 

Вміло модерувала цей теплий, як і картини художниці, захід вихователь Ніжинської школи-інтертату Наталія Горбатюк, вдало побудувавши розмову з Оксаною Грек. 

Художниця щиро поділилася з присутніми своїм світобаченням, мріями, планами на майбутнє, бажаннями, частину яких вже втілила у представлені на виставці роботи. Спогади про батька викликали у неї сльози, а розповідь про творче життя — радість і неймовірі відчуття щастя та задоволення від того, що займається улюбленою справою, відчуває розуміння і підтримку родини. 

Коли осінній день нахиляється на захід, а зимовий ще не сходить, між ними стоїть якась дивна мовчазна пауза – невизначеності. Саме у такий час Тетяна Череп-Пероганич зібрала шановане товариство у PIANO CAFÉ, що по вул. Ярославській у Києві на літературний вечір, набрунькований осіннім листопадом. Чому набрунькований? Тому що романтичний, розквітлий.. Та ба, навіть назвала «Поговоримо про любов»..

І говорили…У вишуканій кав’ярні, де свічниками людських душ були твори поетеси і журналістки, члена Національної спілки письменників України Тетяни Череп-Пероганич, ми роздумували про людські стосунки в усіх найкращих проявах: через пісню та через поезію.

Окрім цього, чарівний голос письменниці Оксани Радушинської – ведучої вечора - був надто проникливим і багато значущим у відтворенні поезій Тетяни. І кожний рядочок із поезій віяв подихом любові, відчуттям гарних людських стосунків.

Це – Тетяна Череп-Пероганич, Чураївна в поезії, Роксолана в житті.

Своє багатство вона вимірює не роками, як Вахтанг Кікабідзе, а щоденними справами на користь Вітчизни, любов до якої  звіряє словами Тараса Шевченка: «Мені здається, якби батьківщина моя була найбіднішою на землі – і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всіх Італій».

Дочка простих сільських вчителів з Бобровиччини рано почала дивитись на світ не дитячими очима, що приносило заодно й радість, і біль. З тим і по дорослому життю пішла, але з твердою впевненістю, що не впаде, бо, як пізніше напише, - потойбічна невідомість не для тих, кому є за що триматися на землі.

Минулої п’ятниці, завдяки Вірі Сірій, учительці української мови Старобасанської ЗОШ І-ІІІ ступенів, що у Бобровицькому районі Чернігівської області, здійснила незабутню подорож в дитинство. Мене запросили у шостий клас на відкритий урок, тема якого була «Безмежний світ думками обійму» за моїми ж поезіями.

Це щось таке, про що можна говорити тільки серцем. Рідний освітній заклад. Одна з моїх найближчих подруг дитинства Віра Дубіно (тепер вчителька цієї школи) робить екскурс класними кімнатами. Ось тут я навчалася в першому класі, а ось в цьому кабінеті – в старших класах. Дорогі вчителі. Багатьох вже нема в школі, багатьох взагалі нема. В учительській знайомлюся з новими, молодими педагогами. Але ось і знайомі, рідні обличчя – вчителька історії Раїса Савченко, перша вчителька мого молодшого брата – Валентина Палочка.