Народилася я в 1974 році на Чернігівщині у селі Стара Басань Бобровицького району. Батьки Павло Федорович та Людмила Олександрівна Черепи вчителювали. Мене з молодшим братом виховувала здебільшого бабуся. А вона була мудра, щира, справжня. У неї було чому повчитися. Писати почала у сьомому класі, тоді й у районній газеті надрукували мій перший вірш. Відвідувала школу робсількорів. Отримувала перші журналістські завдання і з радістю виконувала їх. Тому з вибором професії ніколи не вагалась. У 1992 році, закінчивши середню школу, стала студенткою Інституту журналістики КНУ ім.
Я щаслива людина, бо маю в серці Україну, бо я – українка і пишаюся тим, що народилася і живу саме на цій благодатній землі.
Тарас Шевченко писав: «Мені здається, якби батьківщина моя була б найбіднішою на землі – і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всіх Італій. Ті, котрі бачили одного разу нашу країну кажуть, що бажали б жити і померти на її прегарних полях. Що ж нам казати, її дітям? Належить любити і пишатися прегарною матір’ю».
У мене два синочки. Різниця між ними - сімнадцять років. Старшого народила вдома, на Чернігівщині. Там і на вулиці, і в школі здебільшого розмовляли українською мовою. А от менший народився уже в Києві. І не знаю добре це чи погано, якщо рідне слово дитина чує переважно вдома.
На вулиці під час прогулянок і мами, і дітки "чтокают" так, ніби щойно з Московії. Та й книжечки для малечі купують частіше російськомовні. Тобто виходить – чужому навчають, а свого цураються. Не відають, що творять.
Присвятити гарного вірша тому, хто спонукав відчути приємний солодкий ще у юному сердечку – мрія чи не кожної дівчини. Пройшла через радість дитячої поетичної творчості і Тетяна Череп. А в 14-ть вона складала вже серйозні вірші і була впевнена, що наступить час, коли її творіння буде надруковане у окремій книжечці. Про це якось сказала мамі й тату – сільським вчителям.
Щасливі
Літо холодне теплом нас огорне,
Буде нам добре в обіймах міцних.
Кажуть, любити сьогодні не модно,
А на волосся цілунок твій ліг.Білих ромашок яскраві букети
Заплетемо у вінок поміж мрій.
Хай про нас пишуть сучасні поети,
Що ми щасливі в любові своїй.
Літо холодне теплом нас огорне,
Травами схилиться радість до ніг.
Кажуть про те, що любити не модно
Ті, хто любові в серцях не зберіг.
Художник — Микола Стратілат |
Їхала з дому – яблуньку посадила у мами під вікном, щоб не сумувала. Обіцяла частенько приїжджати. Але потрапила в нестримну круговерть життя. І пішло-поїхало. Навчання, робота. Невдале заміжжя, діти... А мама все листи писала. Не про себе, за деревце розповідала. Ось воно вперше зацвіло. А ось якоїсь осені врожаями порадувало. « Ти приїдь, доню, - просила. – дітям яблучок набери. Смачні соковиті...». Яблука здебільшого купувалися в магазині. Бо навіть відповісти на лист не завжди було коли, не те що в село навідатися.
А потім пошта стала приходити рідше. «Треба якось додому вибратися», - подумалося. Та, як говорять, відклад не йде в лад. Сон згодом наснився, ніби на батьківському дворі росте яблуня, та вся вона різними шкідниками вкрита, ось-ось пропаде. Прокинулася. На серці – біль нестерпна. Щось з мамою сталося. Вирушила в дорогу.
Голова колгоспу
Років п’ятнадцять минуло з того часу, як я вперше у якості штатного працівника переступила поріг районної газети „ Наше життя” Бобровицького району Чернігівської області. Прекрасний колектив, улюблена робота, а ще ж - безліч молодого запалу, невичерпного ентузіазму, маса цікавих ідей і тем.
І от така історія.