Жінка-УКРАЇНКА

Потойбіч тіла і усіх речей

***

Небеса, золоті володіння, які зберегти
не змогла, не зуміла, й нічого собі не лишила,
окрім голосу, що проривається із висоти
отієї, що вища польоту і глибша могили.

За стіною дощу, що ридає лише по живих,
із матерій найтонших, із духу, із атому, миті –
проривається голос, який у мені не затих
і відлунням росте. У цім голосі сиві, як сіті,

це мовчання твоє, і міста і бетонні мости,
всі галактики й сни, що душа мимохіть облетіла,
доки весни суціттями будуть по небу плисти –
крізь тумани, сніги і моє недовершене тіло.

Небеса, золоті володіння, залишиш мені,
як колиску, в якій виростать ненародженим дітям.
О, цей голос із попелу, голос в червонім вогні,
Із глибин мене сліпить, з небес золотих мені світить.

***

Сховаю тебе у тишу, коли все довкола засне,
і небо себе перевищить – і стане уже неземне.
Ти заповідь нам напишеш, що виконає життя,
і ми себе перевищим, вростаючи в небуття.

Проявляться в просторі руки, прозоріші від роси,
злетяться з далеких луків божественні голоси,
розчиняться в домі речі, розійдуться, як мости,
ми житимем у предтечі, ми будем із себе рости –

в коріння лункої тиші, немов уселенський магніт,
ми станем від себе вищі, і вищі за свій політ,
у дії і протидії, в воді не пощезнем, в огні.
Сховаю тебе у надії, бо так спокійніше мені.

***

Не шукай його за двома сонцями, за двома горами,
Під землею, під водою, під ніччю розполовиненою,
Відірвавшись від трави, зеленої голограми,
Від карнизу, що тече горою й горловиною,
Що тече за лісом, по третьому небу,
По слідах, які виростають хмарами,
і дощем приходять із землі по тебе,
як марою, сваргою, як божою карою.

Не шукай його, не ходи поведена,
По вітрах, за тінями, у порожнім слові,
По тонкому льоду, по чорному плесу,
Де падала зірка, засинають весни.
Заплітала ти, як вінок розплетений,
Кожен його подих, кожну краплю крові,
Що в тобі воскресли.

***

Вже виростають вії вечірніх вогнів, -
І щось у кімнаті таке невимовне і невловиме,
Те, що панує над часом і часоплином,
Й бачить вона, як проростає крізь спину
світло, що спало у нім, а тепер прокинулось,
світло, яке не усі бачать  земні.
Хай би було так завжди, як нам цей рік було,
Каже вона, але він вже її не чує,
Сняться йому острови і тропічні пачулі,
Гейші японські, підводні човни затонулі,
і соляні стовпи, обриси їхні сутулі,
що заховали майбутнє своє за минулим.
День мерехтить на піску, жовтому і сухому,
Світиться від переливів біле вапно підвіконня,
Світиться тіло її, бо щаслива і сонна,
Світяться тріщини труб залізобетонних,
Світло оце вселенське, світло таке бездонне,
Світло, яке вночі знов вона бачить у ньому.

Дім

Порожній, хоч речам немає ліку,
цей дім мене чекає, кличе, плаче,
руками відчиняючи, мов клітку,
у інший світ запрошує неначе.

Заходить в мене, сповнивши собою,
а у віконнім склі живуть фантоми.
Коли весна співає під корою –
То розцвітає серце твого дому.

Твій дім до мене стукає крізь відстань
надвечір, як ховається олжа
у темний кокон слова «озовися»,
блищить на краю точення ножа.

Все в тому домі ти, все ти і тільки,
І я без тебе зайва в домі тім.
Там вітер ходить до старої хвіртки
У склі живе – від сонця золотім.

Усе – ніщо, і навіть не колиска,
Що про любов до Бога прорече.
У домі цім до тебе я так близько –
Потойбіч тіла і усіх речей.

***

«бо ми, вчорашні, не знаємо нічого, тінь на землі – дні наші» (Іов 8:9).

Переглядаю гардероб, який тобі купувала,
який обирала ретельно,
як обирають слова – для коханих.
Тебе вже немає, але речі твої,
що так пахнуть тобою, ніби ти вбраний
стоїш за спиною моєю, а я
тримаю у руках краватку,
яку ти так не любив одягати,
тримаю у руках усе те, що не збулося,
боюся, аби не розгубити.
Кімната пахне спогадами, аж я тебе бачу,
ти просто невидимий,
я відчуваю, як ти ідеш до мене, як знімаєш сорочку
і легким рухом кидаєш її на канапу.
Мені здається, ніби світ цей несправжній –
і стіни, і чайник, і хлібниця,
ілюмінатори півночі, що
кліпають, коли спалахує нитка на небі,
коли цвіте тютюн, що ти насадив,
а твоя недокурена цигарка світить
торішнім попелом.
Усі твої речі тягнуться до мене,
а я не знаю, що з ними робити,
без тебе усі твої речі все одно твої
і до вжитку комусь не пригідні.

Переглядаю твої речі, які не змогла роздати.
Я ніколи не зможу їх роздати,
бо це – як роздати тебе.

Речі, 

Які не змогла впорядкувати у собі, –
відбитки земного існування.

2012

Еолові форми рельєфу

Ці еолові форми рельєфу,
піщані дюни, ці підніжжя любові,
ці довгі тремтливі мантри,
я до тебе звикала, до часу твого,       
у ці тюнинги,
ніби в транси, впадала.

Я шукала твої листи до колишніх коханих,
я любила їх почерк, надривні слова, потреби,
я любила твоїх коханих, твоїх жаданих,
їх пила, ніби воду іржаву з кухонного крану,
бо вони нагадували мені про тебе.

Я любила ті речі, які ти любив,
я любила любов, якою ти любив,
я шукала тебе у всьому, у тих кімнатах,
у містах, у кошмарах, в дорожніх знаках,
я лишала усе і бігла в той дім, де ти жив,
бо мені снилось, що ти живий
і вийдеш мене зустріти.

Але ти не виходив, і я розуміла, що ти – вже не ти.
Лиш еолові форми рельєфу, лиш знаки піщані –
у підніжжі любові, в які жадібно прагнеш врости
безнадійним прощанням.

Синові

Доки з тобою, але без віршів.
Доки ти спиш – я у мережі,
Ти ще не знаєш мої
«Поза межі»…
Доки ти рівно дишеш,
Доки твій сон у махровій одежі,
Доки летять, ніби видихи, гулі.
Темних кімнат затісні обійми –
З рухами чорної пантоміми…
Я, притуливши до вени риму,
Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,
Я покидала міські вокзали
Й перших снігів засилля.
І по слідах – курсивом –
Губи об небо гасила.
Поперед себе – молитви й валізи  –
Рухався світ по рейках колізій…
Вистачить. Бізі.
Вирвавши з себе покинуте місто,
Асталавіста.
Слухала Ліста.
І натщесерце в кутку голосила,
Ніби весь світ у ту ніч замісила…
Як поділити сили,
Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –
Як в Бога – вірю,
Перешиваючи саван ночі,
Думи – на очі…
По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,
Сину,
Все, що не зможу і все, що зможу.
Ти такий схожий…
На все, що маю, і все, що мушу.
Схожий
На Душу.

***

Усе, що у мене є, -
Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,
Кашель грудний, розпатланість,
Вікна з видом на своє серце.
У мене є інтермецо
І невигойна розпластаність
Тіні – в надбитім люстерці.
Лимонні краплі у сутінках –
Злизані із дитячої щічки.
У мене є іще нічка,
Ніби в руках синичка,
Для недоторканих клавіш,
Для всього того, що уявиш.
Капці, серветки, плоди надкушені,
Краплі на шибах від пари кухонної,
Кроки моєї самотності сонної,
Сни перелітні і фарби згущені.
Дні, ніби коси, розпущені.
Усе, що у мене є, –
Вид на небо, рожеву безодню,
Вид на втрати гострі й висотні,
Вид – і видих – на світ, його світло,
Вид на те, що уже не розквітне.
Вулиці довгі. Дороги пізні.
Сум по собі, немов по вітчизні.
Руки, що несли любов над собою,
Час, що замерз ще тією зимою.
Очі байдужі, думи гостинні.
Все, що тримається на павутині.
Все, чого більше, ніж просто – людині.
Усе, що у мене є, –
Ти уже попросив
І підірвав, як атомну станцію.
У мене є ще мої голоси,
Від яких я тримаю дистанцію.
У мене є все –
На тебе так схожий син
І репутація,
Схожа на ампутацію.

2011

***

Коли у квартиру заходить тиша
Вогненебезпечними лапами,
Він дивиться в стелю і вище –
У той самий серцевий клапан.

Він бачить чотири камери –
У кожній його зачинено.
І хтось вимітає старанно
Життя за його плечима.

І там, де немає виходу,
Де серце побілене інеєм,
Він душу із себе видихне,
Аби пустити коріння.

***

ти виходиш
і за тобою виходить сніг
кожна сніжинка
тримається на волосині
як тримаються
усі тонкі
речі

ти все йдеш і йдеш
і ведеш за собою сніг
що тобою вже став
давно

на волосині
ідеш
і чи зайдеш у моє життя
чи розтанеш
чи потечеш у глибокі сліди
мов у розриті
могили

ти і я – то є різні речі
речі
які тримаються
за одну
волосину

***

Діти, що виросли на молоці,
На стравах гарячих, кудлатих пледах,
Не вилітають останнім рейсом, зім’явши в руці,
Всіх, кого бачити – зась. Ніби крейду, –
З висоти розкришивши ключі.

І наплювати, які потреби,
Коли зачиняють аеропорти,
А тобі – паралельно, без дешевого понту,
Ти дивишся в дуло своєї аорти
І розумієш – дороги назад нема,
І за властивостями – куркума –
Зірваний місяць із горизонту.

Діти, що виросли на словах,
Які жодною мовою не повториш,
У паперових пливуть кораблях,
Виставляючи мітки залізних блях,
Неначе креветки – море.

Так ось, я про втечу, про аеропорт,
Про висоту, що несе політ цей,
Я про те, що випалюють внутрішні лінзи,
І про те, що не може збагнуть ідіот,
Розсміявшись тобі в лице.

Але там, де зійдуться усі паралелі,
Ти звільнишся від тиску земного тяжіння
І розкажеш про неї мені «без елею»,
Як живуть без тепла чоловічі постелі,
Та у кожного – власне спасіння.

***

Цей час не перейти, не відвести,
Цей час для всіх приходить так невчасно.
Я виміряла кроками мости,
Я з твого світу так боялась впасти.

Поставив ти ялинку на вікні
І пах морозом так, що не збагнути,
Який ти нескінченний у мені,
Не смію я у себе зазирнути.

Та, як сказав філософ, ми – тюрма
Самі в собі. А ще ми – невідомість.
Нестерпно білим саваном зима
Укриє темну душу твого дому.

***

Від пам'яті не звільнитися, від тебе – мені – тим більше,
Не варто ловити лінії, котрі із долоней вислизують,
Любов, ніби самознищення, мені ти для мене залишиш,
Любов – над собою вивищення, далекозорість лінзи.

Від вікон тонких – на протязі – квадрати будинків освічені,
І місто з моєї долоні вростає в безволля стін.
Моє надпрозоре тіло ти знайдеш потойбіч січня
І риси мої носитиме в обличчі дорослий син.

Від пам’яті не відірватися, не листом, не квітом, вишнями…
Не мислимо, не торкаємось того, що тече увись.
Залиш мені щось від себе, від мене мені залиш мені,
Це ж я. Ти мене не бачиш? Це ж я тобі. Подивись.

***

Літаки пролітають над Темзою, ніби хрести
з кладовищ українських, яким в небесі не літати.
Ніби згусток страху, оцей місяць, якому врости б
в інший вимір кімати, щоб світлом її заливати.
Ти удома. І, мабуть, в час пік ти заходиш в метро
чи ідеш понад берегом – в груди вдряється вітер.
Я далеко, а значить примариться звіддаль Дніпро,
Севастополь в цвіту, безнадійна надія і відчай.
Забери мене, Боже, зі смоґу, з глухої пори,
з Трафальгарської площі, яку возвеличує Нельсон,
забери мене з суші, з повітря, із вод забери,
з траєкторії тиші, яку відчувають колеса.
Я тобі розкажу, все що хочеш у мене проси, –
і як люблять аж так, що нічого у Бога не просять,
як відлунням живуть найрідніші в мені голоси,
наповняючи душу безлюдним багатоголоссям.

***

І ти не помітиш, як весна виростає у літо,
Як прилетіли гуси слідами своїми небесними.
На ринках торговці пролісків та інших найперших квітів
Впустили у місто прогріту на сонці весну.
І ти підімаєшся сходами, тримаючи пакет із продуктами,
Порцеляновими філіжанками, італійською кавою,
І не знаєш, звідки вітер надвечір у лоджію дутиме,
Підімаючи вгору багряне листя із річкового гравію.
І довго стоятимеш у вікні, розмовляючи із деревами
Ручними, немов коти з приміських асфальтів,
Що ходять корінням над землею порепаною
І в дуплах своїх вигрівають грудне котральто.
І ти не помітиш, як літо перейде в осінь,
Як гуси летітимуть клином, напруживши крила,
Як все, що могло відбутися, відбулося,
Як ти могла любити, так його і любила.

***

Людмилі Коваленко

Ця весна виблискує світлом ліхтарним, інакшим за інші весни,
Ця весна віддає перельотами, свіжосмаженими на Бейкер-стріт горіхами,
Ця весна, у якій дозволиш собі бути уже не собою, ввійшовши у Темзу,
Захмарені води якої вивертають воронів з Тауеру понад готичними стріхами.

Сади заросли незабутнім і тим, чого собі не пробачила,
У якій мозаїці люстра себе, ніби привида, вкотре ти не побачила,
А скільки розбитих шибок, у які вилітали душі, мов білі баклани в небо,
Затуляла губами і поцілунками в аеропортах. І, мабуть, тобі не треба

Ні цих вод, цих висот, цих весен, золотих шоколадних пляжів
Із гарячими камінцями, немов серцями дірявими із дна морського,
Цих місячних переливів, цих русел, у хвилях яких ти ляжеш
чи потонеш, неначе вінок, досягнувши небесного дому.

***

Перекреслене місто у тебе спроможне врости –
сірі привиди знаків, вечірніх доріг беззмістовність,
і абсурдних театрів полярні нічні полюси,
українські пісні, і не меш українська бездомість.

Забувай цю площинність, оцей потойбічний плин –
у калюжах, свічадах, в очах, що любила безтямно.
В цьому місті літати не можна, хіба старий млин – 
у тривимірних снах, перемелених каяттями.

А піднімешся вгору, подивишся звисоти –
як сплітаються руки кордонів розмитих, ілюзій.
В перекресленім місті проявляться тільки мости –
до могил, що лишились, і перевірених друзів.
 
І відчуєш небесну обтяжливість, ніби свою,
досягнеш горизонтів, у котрих несила літати.
І затулишся спогадом теплим, ніби шенгенською,
в невагомості, що притаманна лише емігрантам.

***

В країні, де снайпер цілиться в серце, скроні і спину,
де кожен з народження у своїм існуванні – винен,
де діти з обличчями тріснутих циферблатів –
по колу ходять, немов секунди, хвилини, години,
дивляться своїм відзеркаленням на Деметру –
одних можна виміряти в секундомірах, інших – у курвіметрах.
Країну, географію якої не можна стерти із мапи тіла,
вона, як ломка, – її не позбудуться карми і гени.
Вона повільно тебе убиває, як би ти не хотіла
дати їй шанс – народити новий міленіум.
Країна, яка не варта своїх Героїв, хіба що – своїх ворогів,
просвітлених тіней, прогірклих димів свободи,
не варта могил і падіння пречистих снігів,
країна, котра не варта свого народу.
Країну біґбордів, евклідів і гетсиманських садів,
країну гарячих точок, як чорну хлібину,
ти місиш в собі, тримаєш, як зборою єдину,
країну із “надрами” банків і юних вдів,
не розстріляєш в собі,
не розіпє'ш,
не зможеш покинуть.