Світлана Антонівна Камишна (Терещенко) народилася 8 лютого 1960 року на Чернігівщині. Закінчила Чернігівську середню школу № 9 (1977). Затим набула професію майстер-закрійник жіночого та дитячого одягу (1977–1980). Після чого закінчила Чернігівський педагогічний інститут імені Т. Г. Шевченка. За фахом вчитель, за природою митець. Працюю в школі для дітей з вадами слуху (глухі, слабо чуючі) вже 25 років. Люблю своїх вихованців і ту роботу, якою я займаюсь. Вчитель вищої категорії, маю звання методист.

За сприяння Міжнародної літературно-мистецької академії України і особисто її Президента Сергія Дзюби вірш поета-романтика зі Слов'янська Михайла Петренка "Дивлюсь я на небо", написаний 175 років тому, було вперше перекладено удмуртською мовою.

Перекладач - Лідія Нянькіна народилася 23 вересня 1965 р. в селі Серп Алнашського району Удмуртської Республіки. Закінчила Літературний інститут імені Максима Горького. Нині мешкає і працює в Удмуртії, в журналі «Кенеш». З дитинства пише поезію та прозу. Автор книжок. Перекладач. Журналіст. Член Спілки письменників Росії. Лауреат літературних премій Удмуртії та Естонії. Заслужений працівник культури Удмуртської Республіки.

Германов

«Нема нічого. Ніби нічого й не було. Тут і тепер нема більше минулого. Побіля металевого риштування з понавішуваними полотнинами прапорів. Серед юрмовиська з гаймором голосів і музики, серед наметів і діжок з цвіркотливим приском. Збагнув все, чи те, що мусив втямити, й відкараскався від минулого. Опанував себе, ніби висипав понову на вичовганий путівець життя. Другий місяць вряди-годи зникаю безвісти в натовпі. Мене нема. Ніби ніколи не жив…

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...

Драма на дві дії Вигодського народного театру за одноіменною повістю Оксани Кузів.
Інсценізація Богдана Мельника.

26 червня о 16:00  у село Степові Хутори Носівського району Чернігівської області  приїхав відомий співак, заслужений артист України Віталій Свирид.

Разом зі своїми друзями – колегами по сцені – ювіляр подарував землякам двогодинний концерт, який відбувся в сільському Будинку культури. Жарти, пісні супроводжувалися гучними оплесками вдячних глядачів.

Поздоровити Віталія Свирида з ювілейним виступом на рідній землі приїхали до Степових Хуторів  представники Носівського відділення Чернігівського земляцтва в м. Києві.

- Я люблю вас, мої земляки! - зі сцени від співака на завершення пролунала проста, на перший погляд,  фраза. Але яка в ній глибина! Як люди в залі раділи рукостисканням із заслуженим артистом! Отчі пороги завжди чекають на повернення своїх дочок і синів!

Перед війною українець майже 20 років прожив у Франції.

Сьогодні, 29 червня, під Донецьком загинув Василь Сліпак, оперний співак, який воював у лавах Добровольчого українського корпусу "Правого сектору".

Василь Сліпак 19 років жив та працював у Франції в Паризькій опері, але з початком російської агресії пішов добровольцем на війну на Донбасі.

Як повідомлялося, позаминулої доби від снайперського обстрілу в авдіївській промзоні загинув один український військовослужбовець, шестеро військових отримали поранення.

1

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

Про книжку Олега Гончаренка «Я прощу вас — живіть!» (2016)

Підзаголовок цієї книжки — «Роман-щоденник, хроніки славного міста Світайгорода та прилеглої провінції Трої» — наштовхує на цікаві роздуми про її жанр. Я не можу назвати жодного роману, виконаного в жанрі щоденника. Є чимало творів, у яких щоденник героя використовується як художній прийом. Далеко можна не ходити, а вказати на класику: «Щоденник Печоріна» в романі М. Лермонтова «Герой нашого часу». Але ж усі розуміють штучну природу цього прийому.