Жінка-УКРАЇНКА

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...

Хлопець вважається рештками з-під Іловайська. Привезли до батьків. Сільській майдан, старі й малі попадали в осад жовтої куряви. Жінки, запнуті чорними хустками, наче висипки гайвороння.

«Ой, леленьки-леле!», - хтось заголосив ревма, забиваючи іржаві вухналі зойків у самісіньке серце.

У безвітрі затамованих подихів не шелесне знамено із чорною стрічкою. Чоловіки з розкустраним волоссям тримають на крижах багряну домовину. У когось із місцян світлина з навскісним крепом. Тут мама і дружина... Тут повно інших мам, чиїхось мам...

Звичайне святе місто призвичаїлося до війни. Цацані паничі з усіх усюд підбадьорюють добровольців, голосячи, як дружки на весіллі: «Ми переможемо!». Новини звітують про поранених і полеглих, ніби вишіптуючи Божий пристріт, ніби виливаючи кервавицею суспільний переполох. У телевізорі торочать про замир’я тим, хто з перекованими ралами на кривулі шукає свого Хмеля... Суспільний діатез від крамничок із солодощами, які затято плодить Єгомосць. Неон клубів проштиркнув небо «променями гідності». Золота молодь похапцем ковтає свій амфітамін. Нелюстровані прокурори й судді топчать «Аренівських» потіпах, бо лишень раз мати породила, то раз і вмирати... Прокляте місто... військовим парадом під час Іловайську.

«Гей, не дивуйте, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало!».

Сліпий кобзар посеред Майдану вилюлює мачкатий дощ маминих сліз. Чорна кріпацька рада колінкує. Єгомосць не стане Хмелем, бо Дніпро назад не потече. Мамі привезли рештки.