Нещодавно у Німеччині відбувся 38 Міжнародний фестиваль лужицької поезії. У ньому взяли участь та отримали відзнаки і письменники з Чернігова – Тетяна та Сергій Дзюби. Пропонуємо вашій увазі розповідь Тетяни Дзюби про подію.

Сьогодні важко сказати напевно, склалося так випадково чи ні, але фестиваль у Будишині відбувається зазвичай, коли липи вкриваються духмяними суцвіттями. Один з організаторів літературного свята  – Альфонс Вічас зриває запорошену медовим пилком китицю і простягає мені:  – Липа. Це дерево для лужичан є таким же символом, як для українців калина. Триколірний (у барвах лужицького стягу) листок липи зображують на авто, спорудах, сувенірах. Він – маркер, знак приналежності до лужицької спільноти. Дерево липи з корінням намальоване на гербі серболужичан. Утім, шанобливо, як до національної емблеми, до липи ставляться не лише лужицькі серби. Вона наявна у символіці й інших західних слов’ян: чехів, моравів, словаків.

Міжнародна літературно-мистецька Академія України втретє назвала відомих патріотів (письменників, журналістів, видавців, громадських діячів, меценатів), удостоєних щойно міжнародної почесної відзнаки – медалі Івана Мазепи. Нагороджені:

1. Грузинський та український поет, перекладач, літературознавець (доктор філологічних наук, професор), дипломат, державний та громадський діяч Рауль Чілачава;

2. Поет, головний редактор газети «Літературна Україна» Станіслав Бондаренко;

3. Літературознавець, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євген Баран;

4. Письменник, голова Літературної спілки «Чернігів», головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач;

5. Заступник голови «Чернігівського земляцтва в місті Києві», керівник Ічнянського відділення Микола Вощевський;

6. Письменник, перекладач, дипломат Сергій Борщевський;

За останні кілька років в Україні тему безбар’єрності обговорювали всі, хто певним чином дотичний до проблем людей з інвалідністю. Справді, питання доступності архітектурної, побутової, а також – доступності у свідомості громадян – є нині дуже актуальним. Особливо – після революційних подій 2013-2014 року та їх продовження в російсько-українській війні, що й досі призводить до втрати здоров’я як військовими, так і цивільними громадянами України. Тож яка ситуація з безбар’єрністю в Україні? Загалом – невтішна. Проблем дійсно багато, і їх треба вирішувати.

Але є й позитивні приклади, про які варто говорити. Далі - у матеріалі Тіни ОВДІЙ.

Германов

Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…

- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.

- Гм. Чому?

- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.

- Я бачив…

***

Розвінчані мости і три дороги, 
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’ до біса тягнемо хреста?..

Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті 
Помежи трав язичницькі боги.

Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.

©Л.Шмигельська

Я, мабуть, невиправний романтик, але і досі вважаю, що українські (україномовні) артисти (співаки, поети, композитори) повинні ставитися до своїх колег із особливою солідарністю. Я поясню чому, тільки дочитайте до кінця!!!

Українська пісня завжди була падчеркою на цьому святі життя. Ще з царських часів, коли десятками указів заборонялися українські книжки, пісні, театральні постановки. Але були кобзарі-співці, які в своїх творах уміли передати свій час і зберегти пам'ять про народних героїв. 

Слова Світлани Костюк, музика і виконання Людмили Добровінської

Голова Київської письменницької організації Володимир Даниленко і його заступник Валерій Герасимчук 1 липня 2016 року привітали ювілярку у рідних стінах КО НСПУ.
З роси і води Вам, шановна Валентино Спиридонівно. Хай примножується Вашим Словом українська література. Доброго здоров'я і гумору, який допомагає бороти всі негаразди!

Народилась 1 липня 1946 р. у с. Нові Безрадичі Обухівського району Київської області. Працювала на Кіровоградській кондитерській фабриці, в редакції Вінницької обласної молодіжної газети «Комсомольське плем'я» (від 1966 р.). Після заочного закінчення Вінницький педагогічного інституту (1971) була звинувачена у націоналізмі і вимушена перейти на посаду завідуючої корпунктом радіогазетної реклами.

26 червня на 14-му Міжнародному кінофестивалі на острові Іскія (Італія) продемонстрували фільм «Чорнобиль. Зона майбутнього» (режисер Олег Карнасюк, продюсер Максим Микитась), а 30 червня ще дві українських стрічки «Поводир» Олеся Саніна та «Жива ватра» Остапа Костюка. Українське кіно на МКФ в Іскії представлено вперше. Фільми показані у програмі «Український фокус».