Коли зацвітає липа....

Нещодавно у Німеччині відбувся 38 Міжнародний фестиваль лужицької поезії. У ньому взяли участь та отримали відзнаки і письменники з Чернігова – Тетяна та Сергій Дзюби. Пропонуємо вашій увазі розповідь Тетяни Дзюби про подію.

Сьогодні важко сказати напевно, склалося так випадково чи ні, але фестиваль у Будишині відбувається зазвичай, коли липи вкриваються духмяними суцвіттями. Один з організаторів літературного свята – Альфонс Вічас зриває запорошену медовим пилком китицю і простягає мені: – Липа. Це дерево для лужичан є таким же символом, як для українців калина. Триколірний (у барвах лужицького стягу) листок липи зображують на авто, спорудах, сувенірах. Він – маркер, знак приналежності до лужицької спільноти. Дерево липи з корінням намальоване на гербі серболужичан. Утім, шанобливо, як до національної емблеми, до липи ставляться не лише лужицькі серби. Вона наявна у символіці й інших західних слов’ян: чехів, моравів, словаків.

Традиційно літературні фестивалі лужичани пов’язують з ювілеєм котрогось зі своїх класиків. Відтак, під час імпрез звучать вірші видатних лужицьких майстрів слова – рідною мовою та у перекладах зарубіжних гостей. Цьогоріч святкували столітній ювілей від дня народження відомого фольклориста та етнографа, основоположника серболужицького мовознавства і будителя вендів – Яна Арношта Смолера (1816–1884). Укладена ним, спільно з Леопольдом Гауптом, збірка «Пісні верхніх і нижніх лужичан» – унікальне зібрання усної народної словесності, як за обсягом, так і фаховим коментуванням. Для відродження духовності власного народу Смолер працював також як публіцист, редактор, видавець газети«Serbske Nowiny» (яка, до слова, виходить друком і сьогодні), журналу«Łužičan», як засновник серболужицького книжкового видавництва й книгарні, один із фундаторів «Матиці Сербської», організатор будівництва «Сербського дому» в Будишині тощо. Тексти із колекції Яна Смолера ми читали біля його пам’ятника під згуки дуди (аналог цього народного інструменту в українців – коза), який називають голосом Лужиці. Мені також випала честь покладати квіти до підніжжя монументу. Читання продовжилися і в книгарні, яка носить ім’я свого засновника. Для перекладу обрали два жартівливих чотиривірші. Один з них, у моїй інтерпретації, звучав так:

Заховала наша Ганка
Дещо в сіні на світанку…
Знайде спритний неодмінно
Голку у копиці сіна!

А все ж, цікаво було порівняти власне тлумачення з версіями чеською (Мілан Грабал), польською (Томаш Навка), сербською (Мічо Квєтіч), російською (Дмитро Драгільов) мовами. Захоплено про Яна Смолера розповідав відомий лужицький вчений – професор Дитріх Шольце. Я ж нагадала присутнім про товаришування Яна Смолера з українським і російським академіком Ізмаїлом Срезневським, фундатором першої кафедри славістики на Україні – в Харківському університеті. У 1839 році Срезневський вирушив за кордон, де мандрував майже три роки, вивчаючи мови, знайомлячись із життям та побутом, звичаями й обрядами, усною народною творчістю західних слов’ян. Його маршрут проліг Чехією, Моравією, Сілезією, Верхньою та Нижньої Лужицями, Штирією, Каринтією, Далмацією, Чорногорією, Хорватією, Славонією, Сербією, Галіцією, Угорщиною... Наукові інтереси та особисті взаємини поєднували Ізмаїла Срезневського з найвідомішими діячами слов’янського відродження, першорядними славістами: чеськими і словацькими (Франтишеком Ладиславом Челаковським, Вацлавом Ганкою, Павлом Йозефом Шафариком, Франтишеком Палацьким, Яном Колларом, Людови́том Велиславом Штуром), сербськими (Вуком Караджичем), лужицькими (Яном Смолером та Гандрієм Зейлером). Саме Вук Караджич навчав Срезневського сербської мови, Павло Шафарик – чеської, а Ян Смолер – лужицької. Двоє філологів Смолер та Срезневський познайомилися у бібліотеці лужицького містечка Герліц, найсхіднішого у Саксонії, сьогодні розділеного між Польщею та Німеччиною. У цій книгозбірні, багатій раритетами, вчений-мандрівник віднайшов легенду про прихід у Лужицю, на Яворницьку гору, просвітителів та творців слов’янської абетки Кирила та Мефодія. Мовляв, на згадку про подію на горі встановлений кам’яний хрест. Прочитаний переказ видався Срезневському вірогідним. Нині поблизу Будишина височить пам’ятник засновникам слов’янської писемності. Щороку учасники свята лужицької поезії приїздять до монумента, покладають квіти, декламують вірші, фотографуються на пам'ять...

Разом з Яном Смолером Срезневський вирушив, як сказали б ми сьогодні, в етнографічно-фольклорну експедицію, під час якої і відкрив для себе дивовижне готичне місто – Будишин. З відомих «Подорожніх листів Ізмаїла Івановича Срезневського зі слов’янських земель: 1839—1842» дізнаємося, що тут він був щасливий, милуючись красою довкілля, радіючи, що у попутникові віднайшов друга й однодумця. Приятелі спільно працюють над укладанням лужицької абетки. А одного разу вирушають у село, де мешкають батьки Яна Смолера. Український дослідник вивчає весільний обряд, відвідує справжній ярмарок, а головне, знайомиться із місцевим священиком – ще одним видатним діячем лужицької культури, автором короткої граматики, основоположником нової серболужицької літератури – Гандрієм Зейлером. Тим, котрий написавши вірш «Прекрасна Лужиця», створив неофіційний гімн для свого народу. Повернувшись до Харкова, Ізмаїл Срезневський розпочав працю над «Історичним нарисом серболужицької літератури». Ім’я українського науковця увійшло до переліку членів «Матиці Сербської». А ми через багато років, вже по завершенні фестивалю, прийшли до могили Яна Смолера у Будишині, а ще – побували у селі Зальценфорст (сучасна назва Ортстайл), де народився Гандрій Зейлер. Тут зберігся його меморіальний будинок та встановлено оригінальний пам’ятник.

Другою наскрізною ниткою фестивалю стала презентація альманаху «Вавилон». Хоча цей збірник побачив світ раніше і вже був представлений на березневому книжковому ярмарку в Лейпцизі, лишень тепер випала нагода зібрати чи не всіх авторів книги. На презентацію приїхав і видавець збірника румунський письменник Траян Поп, який нині мешкає в Німеччині. У своєму виступі він підкреслив, що йому дуже сподобалися тексти лужичан та їх друзів; а також, що він, узагалі, намагається друкувати гарну, якісну літературу, іноді навіть поступаючись комерційними інтересами.

У рамках літературного форуму спілкування та декламування поезій відбувалося на різних майданчиках: у міській бібліотеці, Левовій (Сторожовій) та Миколаєвій вежах, Рибацькому бастіоні. Мабуть, гості Будишина і гадки не мали, що зможуть побачити, що ховається за древніми (як-не-як кінець 14 – початок 15-го століття) стінами тієї ж Левової вежі. Колись у ній на запаморочливій висоті чатували вартові, внизу утримували в’язнів. Тепер тут музей. Після довгого підйому крутими східцями ми опинилися у чудовій затишній залі, з вікон-бійниць вежі відривалися неймовірні краєвиди.

Однак, найпомітнішим став творчий вечір біля стін старої водонапірної вежі. На нього прийшли знані лужицькі письменники: Бено Будар, Доротея Шолчина, Бенедикт Дирліх, Ружа Домашцина, Томаш Навка, Юрій Лущанський. Українському читачеві вони відомі ще з 70-х років, коли з’явилася антологія «Поезія лужицьких сербів», упорядкована Володимиром Лучуком та Костянтином Трохимовичем, а також за пізнішою читанкою «Пташине весілля». Тут несподівано ми зустріли Ееро Балка з Фінляндії, котрий вільно володіє українською і свого часу переклав наші вірші фінською мовою. Побачилися з талановитим перекладачем, науковцем-україністом з Чехії Петром Калиною. Послухали представників лужицької молодої літератури, багатьох зарубіжних поетів і, звісно, прочитали власні вірші. Також під час цієї імпрези я передала грамоти Національної Спілки письменників України визначним лужицьким літераторам: Бенедикту Дирліху (його поезії в останні роки друкувалися у моєму та Григорія Мовчанюка перекладах), Доротеї Шолчиній (її тексти перекладав, зокрема і незабутній Олекса Логвиненко), Бено Будару (з-поміж інших перекладала їх і Оксана Лазор).

Зважаючи на наше щире зацікавлення історією та літературою Лужиці, місцеві літератори посприяли нам у відвіданні музею серболужицької школи, садиби лужицького пасічника-священика Адама Готліба Шираха (там ми згадували нашого земляка Петра Прокоповича), маєтку напівлегендарного лужицького героя Крабата, добре збереженого будинку-музею видатного вендського письменника і художника Мерчина Новака-Нехорньського, могили класика лужицького красного письменства Юрія Брезана... Кожне з цих імен та місць заслуговує на окрему розповідь.

Окрім незабутніх вражень, ми привезли додому цілу бібліотечку книг: лужицькі прислів’я та приказки, читанку, літературознавчі розвідки, твори сучасних авторів. А ще – брость квітучої липи, зірваної Альфонсом Вічасом.

Тетяна Дзюба

P.S. Окремим рядком варто згадати вручення під час фестивалю Сергієм Дзюбою низки нагород Міжнародної Літературно-мистецької Академії України – Мілану Грабалу, Петру Калині, Абдельваххабу Аззаві, Альфонсу Вічасу, Бено Будару, Доротеї Шолчиній, Бенедикту Дирліху.