Жінка-УКРАЇНКА

Зранку 21 червня 1813 року десятки знатних чернігівців і губернських чиновників поспішали до Спаського собору, щоб зайняти у ньому більш зручне місце. Адже мало відбутися не Богослужіння, а подія незвичайна і небувала — позбавлення архієпископа Варлаама Шишацького єпископського і священицького сану. За зраду батьківщині.

Рід Шишацьких походив із села Красилівки, що між Черніговом та Києвом, не одне його покоління, вже й після Варлаама, обирало собі сімейну стезю священика. У молоді роки отець Варлаам служив у Білорусії, де немало посприяв архієпископу Мінському Віктору Садковському в наверненні до православ’я уніатів, за що  отримав сан єпископа і очолив Житомирську єпархію. Тут теж відзначився, передовсім у відкритті семінарії, і його в сані архієпископа призначено керувати Могильовською єпархією.

Ще тільки наверталося на зимовий світанок і в селі над хатами де-не-де піднімалися мітли димів, а дід Михаль вже простує на озерце в кінці городу. За ніч навіть стежку притрусило  поземком, але то не біда, адже її змалку знає. А на озерці добряче позначив ополонки — повтикав снопи запашної пшеничної соломи з половою. Виймеш ото околіт з продухвини й шурхнуть звідти на сніг в’юни. Тільки збирай їх, пискунів, у шаньку! І не треба ніяких ятерів-підситків…

Діду Михалю вже під дев’яносто. Все життя на цьому обійсті, лишень кілька років в армії служив у Австрії. Було то післявоєння, люди куснем хліба не наїдалися, але не голодували. А повернувся у країну-переможницю — зустрів безхліб’я, голоднеча, як у тридцяті, коли  розкуркулювали та колгоспи насаджували. Якраз тоді й побралися, і пішов я по в’юни молоду дружиноньку годувати. І досі не виходить з пам’яті та приключина.

14 січня цього року виповнюється 80 років з дня народження Євгена Гуцала — відомого письменника, одного з представників плеяди українських літераторів-шістдесятників, що вніс в історію нашого красного письменства  нові світоглядно-естетичні переконаннями вже  першими збірками оповідань «Люди серед людей», «Яблука з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу»… А пізніші його повісті «Мертва зона» та «Родинне вогнище» на довгі роки так і залишилися журнальними публікаціями. Згадаємо і трилогію з «химерними» романами «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет», і поезії,  і зрештою публіцистичну збірку «Ментальність орди»…

Та я про чернігівський родовід Євгена Пилиповича. Хоч родом він із Вінниччини, але свою юність віддав Придесенню. Спершу здобував освіту в Ніжинському педінституті, а потім відроджував чернігівську молодіжну газету, якій дали назву «Комсомолець Чернігівщини». Вийшла вона в січні 1961 року.

У щойно виданій книжці (Чернігів: Десна Поліграф, 2016, 224 с.) вміщено щоденникову прозу, написану як невеличкі новелки, в яких поринаємо у ностальгійні часи дитинства і юності письменника чи раптово потрапляємо в сучасний комп’ютерний світ, де, на жаль, красному письменству, до якого часто звертається автор, все менше і менше залишається місця під сонцем.  

Книжка має оригінальну поліську метафоричну назву, що просто означає «жайворонок співає».

На обкладинці книжки зображено фрагмент картини відомого чернігівського художника Олексія Потапенка «Моя планета». 

Книжка видана коштом обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфери Чернігівщини на 2016-2020 роки. 

Що не кажіть, а наша цьогорічна осінь — відчайдушна шпигунка:  за ніч сховала на городах і в садах, у полях і лісах, на річках та озерцях тисячі кришталевих слоїків з парфумами. І хизується сама перед собою…

Біля веранди вельможний запах айстр, жоржин і хризантем різко забиває домашній аромат сузір’їв кропу й листочків хріну, смородини й вишні — то молодичка засолює у вимоклій за літо дубовій діжці останні м’ясисті помідори, такі червоні, аж гіпертонічні; із-за хати, з поля, чується димок спаленого картоплиння вперемішку з духом рудого пожухлого кукурудзиння і переораного стернища; в саду самотні яблука.самотні яблука.самотні й горді принцеси-антонівки намагаються притлумлювати пахілля почорнілого бальзамічного кануперу; знову школярики  понесли вулицею кошики із грибами, і повів лісу заморочив памороки — надто ці бадьорі й м’язисті, ніби ще живі, маслюки у смолистому припаху гострих соснових голок; ще теплі ставкові води все більше віддають добрим дурманом осоки, зеленим жабуриння і ряски, а в річках же води вже остудні; і в усьому злагіднює душу духмяний трунок пізнього меду, меду, що пахне нібито, як вигадують дівахи-поетки, вічністю…