Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Сапон. Чубарейко небо оре: Щоденникова проза. – Чернігів: Десна Поліграф. 2016. – 224 с.

Ця книга стала своєрідним передсвятковим подарунком для мене, бо «Укрпошта» доставила її до мого дому останнього грудневого дня. І сталося так, що, незважаючи на передноворічні клопоти, взявся перечитувати її. Дивність? Ніскілечки! Вже давно виробив у собі звичку почати знайомство з новим виданням відразу після його отримання. Як письменника і читальника просто розбирає цікавість і дуже хочеться знати те, що хвилює інших літераторів. Тож на таку участь очікувала і бандероль з далекого Чернігова від людини, з якою давно підтримую дружні контакти. Не приховуватиму у даному випадкові і того, що у моєму тяжінні до передноворічної книгоманії був й особистісний момент. Люблю щоденникову прозу Володимира Сапона, бо вона наповнює душу світлом незнищенним.

Не розчарувався і цього разу. «Чубарейко небо оре» зачудувало й уже не відпустило зі свого полону. Мабуть, мав рацію відомий письменник Володимир Базилевський, коли після прочитання «Стразбурського пирога» (попередньої книги щоденникової прози чернігівця) у листі до автора Володимир написав, що так треба творити «у наш аномальний скажений час: стисло й посутньо». (Прошу вибачення за те, що процитував чужу думку. Нічого не можу вдіяти із собою, бо вона дуже точно передає мої почування, хоч стосується іншої книги. Й не вважаю свій вчинок нахабним втручанням у приватність епістолярії, бо літератор з Придесення сам процитував уривок з листа у своїй книзі.)

Отже, «Чубарейко небо оре». Спробуємо розкодувати назву, якщо можна так сказати. Згоден, що тут є поетична метафорика. Особливо після того, як з маленького (за обсягом) твору «беседа» при «палайці» дізнаєшся, що «чубарейко» є поліським діалектом і означає «жайворонок». Навряд чи знав дід Лександр з твору «Чубарейко небо оре» (він дав назву виданню) говіркові тонкощі, хоч у своїй лексиці використовував це дивне слово.

Тепер – про тексти, які оприлюднює письменник. Їх розділив би на кілька тематичних пластів. Перший – туги за проминулим, крізь яку прозирає щемливе прагнення зібрати зерниночки жнив життєвих доріг і посіяти їх у серцях інших. Другий – шукання сутності душі у споминах про мистецтво і літературу. (Якщо врахувати, що творець книги сам належить до цеху майстрів слова, то по-іншому, мабуть, і не може бути.)

Коли ж узагальнити поза мистецькі етюди, то можна углядіти наступне. «Пуд», «Промокачка», «Інтелігентний бузок», «Сідайте борщувати», – симпатичні замальовки про те, що було на життєйському шляху. «Стразбурський пиріг», «Сни українського філадельфійця» – східноукраїнське відлуння потягу людини до європеїзму. І над усім цим – неперевершене уміння бачити цікаві деталі, які спотворюють флер чарівності. І найчастіше чомусь про це думається, коли укотре перечитую «Тюбетейку і капеерес», «На Снові-Йордані». Та, очевидно, усе це не мало б такого пам’ятного впливу на свідомість читачів, якби не присутність гумористичності у текстах. Хіба не свідчать про це твори «Принеси кліренс», «Дві куфайки»? (Відголосся гумору можна, либонь, побачити у інших текстах теж. Це дає підстави стверджувати, що щоденникова проза Володимира Сапона не була б такою привабливою для читацького загалу.)

Ще одне. Часто чуємо думку, що появи твору може підштовхнути будь-що. Не буду заперечувати, бо й сам не раз пересвідчувався, що так воно є. Тому й зосереджую увагу не на спонуці, а на результаті, й ловлю себе на розмислі про виграшність становища чернігівця. Візьмемо для прикладу твори «Шлюбні оголошення», «Дуби-нелині», «Освячували іномарку», «Хрущ у сірниковій коробці».

Вже було дещо згадано про прихильності автора до діалектизмів. (Вона, між іншим, дуже помітна у творах цього тематичного пласту.) Але це не відігравало б такої значної ролі, якби не органічність у використанні рідковживаних слів. Скажімо, у творі «Як я не став колієм», натрапив на слова «стернисті», «шкутильга», які довго не відпускали зі свого полону. А у творах «Но поскольку зі мною случився фріштік…», «Верцадло» таку роль на себе взяли «верцадло» (чарівне дзеркало), «фріштік» (сніданок). Ще раз подивувався вдалості використання імен Дмитра Яворницького та Ігоря Качуровського в даному контексті.

До речі, ці тексти – своєрідна передмова до експлуатації тем мистецтва і літератури у щоденниковій прозі. Правда, тут не все є таким однозначним, як може здатися на перший погляд. Автор з теплотою згадує митців , з якими зводили будні та свята. Якщо імена Романа Іваничука, Володимира Дрозда, Юрія Збанацького, Івана Марчука належать до широко знаних, то цього не скажеш про Василя Нікітіна, Григорія Янушкевича, Святослава Хрикіна. Чи не тому такими привабливими у цій книзі є «Спогад про Шибалинів», «Скупий на хліб і не скупий на сіль», «Гарбузяка з Хрещатого», «Діоген чернігівський». Штришки до портретів? Є щось від них. Але ж кожна барва створює неповторність. Додам до цього ще одне спостереження. Не раз чув чимало добрих слів і читав окремі твори Михася Ткача, Миколи Адаменка, Станіслава Маринчика. Та після того, як прочитав «Чужинців» Михася Ткача, «Судьбу» Миколи Адаменка, «Маринчикову хату» Володимира Сапона у мене з’явилося ще більше симпатії до цих літераторів. Привабила людяність вираження?

Неповторність? Є тут щось від неї. Та не тільки тоді, коли йдеться про ті чи інші імена. Наведу кілька прикладів. Як добре, приміром, що через згадку про рядок Олександра Олеся письменник наголошує на необхідності рідкісності слововживання. І туго переплітає це з плином буднів, які є такими далекими від поезії. («Жарогрудні снігурі».) А хіба для митців є чужими почуття людяності, про що автор пристрасно говорить у творі «Льоновий трудодень». Зрештою, чимало цікавих тем можна знайти у творах «Кочур і Стафф», «Забутий запах кропу», «Прядка»… При бажанні перелік можна продовжити, бо прикладів, на щастя, вистачає.

… Усе це безумовно належить до позитивів книги. Але, як не прикро, маємо і протилежності. Та не називаю їх негативами з великими знаками мінус. Радше це є тим, що викликає неоднозначне сприймання. Скажімо, у книзі маємо верлібри «До флешки» і «Кленова осінь». Гарні твори! Образність мислення захоплює та це не означає доцільності їхньої появи у «Чубарейко небо оре». Навіть з великою натяжкою не відніс би їх до щоденникової прози. Дозволю собі одну паралель. Поезія органічно доповнює денники Петра Сороки, Геннадія Щипківського, Ольги Яворської через неокремішність. А осібність не створює такого враження.

Впадає у вічі таке. У творі «Верби «п’яні» і пузаті» автор на основі численних прикладів говорить про архетип верби у літературі. Цей текст прозоро натякає на літературознавчий аспект в щоденниковій прозі. Ухил до літературознавства є і у творі «Місяцем проколювала пупа». Але есей, маючи право на існування (незаперечне!), до щоденникової прози в інтерпретації чернігівця не належить…

Впевнений, що ці «ляпи» (з моєї точки зору) не псують хорошого враження про книгу. Бо не вони створюють імідж книзі, а вміння автора неперебутніми словами передати життєві враження. Це мене приваблює найбільше. Й чогось іншого не хочу, бо «чубарейко небо оре». Небо свідомості.

Ігор ФАРИНА

м. Шумськ на Тернопіллі