Костянтин Крижицький. «Біля колодязя», 1900
Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Сьогодні:
Сапон Володимир
Очі колодязів
Березень 29, 2016 - 21:04 — perohanych
Хіба хто відав півстоліття тому, що час піде проти годинникової стрілки, що переінакшиться весь наш світ. Що захиріють-захворіють села, що постаріють садки навколо таких же геріатричких хат, а джерельна вода в колодязях зробиться протухлою, бо їх давно не чистили…
Моя мати рано-вранці, розпаливши піч, поспішала по воду до одного з таких колодязів, де, здається, збиралося чи не все жіноцтво нашого кутка, і несла звідти на коромислі не тільки з двоє відер свіжої джерелиці, а й безліч сільських новин та, звісно, побрехеньок. А ми, малі пастушата, біля того колодязя в обід поїли корів, і вони смачно пили прохолодну вологу з довгого корита, до якого ми завзято наливали воду.
Цей не божевільний Гоголь
Березень 22, 2016 - 22:06 — perohanych
Щоразу, коли відвідую Ніжин, місто моєї студентської юності, мучить мене непояснима думка, чому Микола Гоголь «підгодовував» вогонь камінів своїми творами, чому не ховав їх у шухляди свого стола, чи у конторку, за якою, стоячи, мережив свої рядки, чому, з точки зору сучасників, не зберігав їх файлах комп’ютера?
Ще з Ніжина, з гімназії вищих наук… Для рукописного альманаху «Метеор литературы» Гоголь підготував першу прозову річ «Братья Твердиславичи». Однак аж занадто високий пафос і абстрагованість сюжету не сприйняли його друзі, і «Николяша» спокійно розірвав свій рукопис на маленькі клаптики і жбурнув у грубку, де палахкотів вогонь. «Набивай руку в віршах, — дружно порадив йому тоді Костянтин Базілі, — а прозою не пиши. Белетрист з тебе не витанцювується, це видно вже тепер».
Презентовано «Чернігівську Шевченкіану»
Березень 13, 2016 - 00:40 — perohanych
Чернігівщина – край, де Кобзар жив, товаришував, закохувався і, звісно, творив. Без сумніву, він залишив слід на нашій землі. Увічнити його, описати й зберегти вирішили чернігівські письменники. Результатом їхніх старань стало ось це видання — «Чернігівська Шевченкіана». Тут зібрано твори чернігівських митців, присвячені великому поетові.
Книга має три розділи: поезія, проза й публіцистика. Але особливу роль виконують тут ілюстрації. На сторінках видання представлено 104 письменника Чернігівщини – починаючи з вісімнадцятого століття й до сьогодні. Усього до «Чернігівської Шевченкіани» редколегія у складі Олени Конечної, Дмитра Іванова, Володимира Сапона, Михася Ткача та Вікторії Солонікової відібрала 63 поезії, 18 оповідань та 42 публіцистичних твори.
«У кожній квітці бачу я тебе…»
Березень 10, 2016 - 04:55 — perohanych
Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.
Смак глоду
Березень 5, 2016 - 22:30 — perohanych
Той смак глоду не вивітрується з моєї пам’яті ще з дитячих, пастуших літ: солодко-кислий, ледь гіркувато-нудотний, зрештою такий, що не передати жодними словами…
Старший пастух Михаль, цибатий, старший за мене майже на десяток років хлопець, називав ці кістляві, криваво-червоні ягоди карамельками, і коли ми приганяли корови на узлісся, наривали йому, обколюючи руки, повні кишені й він апетитно смоктав, смачно випльовуючи камінці, а потім просив ще насмикати найбільших ягід, якими ввечері на колодках пригощав дівчат. «Вони так солодко цілуються після карамельок», — сміючись мовив нам. Ми теж насолоджувались плодами глоду, але ще вміли цілуватись з дівчатами, та й не дуже хотілося. Але все ж втямкували взяти Михаля на смішки. Отож до карамельок глоду домішали ще й кілька десяток карамельок шипшини, які з мого картузика він, не дивлячись, висипав собі в кишеню.
Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки
Слово про Любов Пономаренко
Спершу я познайомився з Любою Кириченко (таке прізвище мала у дівоцтві сучасний знаний прозаїк Любов Пономаренко) заочно: обласна газета «Комсомольський гарт» надрукувала невеличку добірку поезій десятикласниці зі села Іванківці Срібнянського району, які мені запам’яталися надовго — було у них щось тепле, по-школярському наївне і водночас напрочуд свіже. А через рік ми вже слухали поезії чарівної першокурсниці Ніжинського педінституту на засіданні нашої студентської літературної студії:
— Ти б не йшла так далеко, доню,
Там вітри обпікають долоні.
Цілий рік заметіль і негода,
Не цвіли едельвейси там зроду,
Журавлі не кричали весняно...
— А пісні ж ідуть,
А вітри ж ідуть,
А зірки ідуть, мамо…
Синдром Анни Болейн
Лютий 9, 2016 - 20:36 — perohanych
У 1997 році з Чернігівського художнього музею поцупили відоме полотно німецького художника Карла Христіана Фогеля фон Гольштайна «Анна Болейн за ґратами», вартістю 30 тисяч доларів. Навмисне називаю ціну — вона незначна, як для нашого міста чи загалом для області, але музей без того полотна вельми збіднів. Однак мова піде не про художню цінність картини, а, власне, про зображення на ній.
Англійка Анна Болейн, на думку багатьох істориків, належить до найвідоміших і найсуперечливіших жінок в історії людства. Непоказна вродою, вона все ж мала гарні очі і чудове чорне волосся. Але вихована, як і вся тодішня європейська еліта, при дворі Маргарити Австрійської на французьких манерах, що увібрали в себе не тільки політичну та світську мораль, а, насамперед, мистецтво аристократичної інтриги.
Духовий оркестр
Лютий 6, 2016 - 01:06 — perohanych
Вперше духовий оркестр я побачив на похоронах. На перших похоронах у моєму житті. Не стало вчителя, отож у тих проводах на могилки повільною ходою простувала вся школа, навіть ми, першачки.
Того вчителя я майже не знав. Тільки пам’ятаю його непривабливе лице, курдупельну постать. Пізніше дядьки згадували, що завчасно пішов на той світ від фронтових ран — ті рани постійно допікали його і він рятувався оковитою. Не раз розпивав казьонку за лавкою у верболозах із тими ж дядьками, і вони пишалися, що отак просто за чаркою бесідують не тільки з учителем, а й з лейтенантом запасу, розвідником.
На батьківщині трьох поетів
Січень 26, 2016 - 21:32 — perohanych
Днями в Болгарії відбулося вшанування трьох національних геніїв: поетів Пейо Яворова, Христо Ботева та Дімчо Дебелянова, що стало знаковою подією у слов’янському світі. Взяли участь у вшануванні і зарубіжні літератори — Любомир Груєвські з Македонії, Людмила Снітенко з Росії та Олена Марченко з України.
Олена МАРЧЕНКО закінчила Ніжинський університет, очолювала прес-службу управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації, нині працює в Національному культурному центрі України у Москві. Член Національної спілки письменників України. Ось що вона розповіла:
— Ця непересічна подія є новим проектом Слов’янської літературної та артистичної академії, яка за останній час видала три розкішних томи поетів: Пейо Яворова "…З тобою, Вітчизно рідна!", Христо Ботева "Ліс зашумить, вітер повіє..." та Дімчо Дебелянова "Поет білоквітої вишні".
Як я не став колієм
Січень 20, 2016 - 22:26 — perohanych
Десь у першому чи другому класі я мріяв стати колієм. Правдивіше, до цієї мрії мене заохочував дядько Митро — далекий батьків родак, підтоптаний парубок, а заодно і колгоспний тракторист, і неперевершений мисливець і, зрозуміла річ, різальник свиней.
До цього дня в нашій сім’ї готувалися зарані: мати мила трьохлітрові слоїки, миски та ночви, діставала нехитре спорядження для начиння ковбас і кров’янок, батько ще звечора скинув із вишок хліва добротну солому та кілька снопиків льону, принесених із поля спеціально для смаління кабанця. Я теж прокинувся рано, щоб не проґавити дядька Митра.
На Снові-Йордані
Майже чверть віку тому на Водохрещу я напросися до товариша в Седнів. Бо ж це найдавніше містечко на Придесенні примостилося на березі річки Снов, яку ще дев’ять з гаком століть тому «руський ігумен Данило» порівняв з Йорданом — річкою, де хрестили Ісуса Христа.
Отож рано-вранці попішкували ми з товаришем спершу до Успенької церкви, тоді єдиної відкритої для богослужінь в Седневі. Потім поклонились Святій криниці, вода з якої і напрочуд смачна, і вельми цілюща. Недалечко й Снов, де освячували «Йорданську джерелицю».
Запах домашнього хліба
Січень 10, 2016 - 10:31 — perohanych
До електрички, десь після Ніжина, зайшла жінка, вже далеко не молодих літ, поставила біля себе плетений кошик, прикритий вишиваним рушничком. І вже за якусь мить запахло довкруж свіжим, якогось особливого запаху, хлібом.
— Мабуть, домашній. Самі пекли? — поцікавився хтось із сусідів.
— Авжеж сама. До дочки в город везу. Колись від мами навчилася пекти, — відповіла жінка, а згодом додала: — Правда, не так вдало, як у мами виходило. Мо’, того, що не випитала у неї всі секрети, а мо’ того, що багато років хліба удома не пекли — лавочний брали, пам’ятаєте, яким дешевим був, буханець стоїв 12 копійок. Маминого ж хліба ніколи не забуду. Знаєте, що ми з ним робили? Було то зразу після війни. Вийме мама у суботу з печі паляниці, а ми з сестрою якраз на гулі збираємося. Так ото візьмемо гарячу хлібину, загорнемо у чисту полотнину і наче праскою, а вони тоді у дефіциті були, розгладжуємо кофтини та спідниці. Потім увесь вечір біля клубу свіжим ароматним хлібом пахнемо, наче духами французькими…
