Василь Струтинський і сьогодні залишається «найтиражнішим» автором Чернігівщини. Його дитячі книжки у вісімдесяті — на початку дев’яностих років, друковані в київському видавництві «Веселка» та чернігівському «Деснянська правда», мали загальний наклад більше 800 тисяч примірників! А його окремі поезії та оповідання друкувалися в таких журналах, як «Барвінок», «Малятко» та «Перець» (там виходила дитяча сторінка) — теж найтиражніших в Україні. Та й тепер його твори прикрашають сторінки читанок, хрестоматій та підручників з української мови. А ще він видавав і «дорослі» книжки.
Вісімнадцять років тому я написав матеріал про цікаву дванадцялітню дівчинку – Наталю Богулю, юну цілительку з Нової Подусівки, яка творить справжні дива – не одному стражденному допомогла!
І почалися дива…
Тоді найбільше мене вразили відгуки людей, з адресами та телефонами, медичними діагнозами до і після лікування. Ось хоча б такий: «Після травми у мене були поганий сон, головний біль, задишка… Особливо я потерпала від різкої зміни погоди! Однак, після цілющих сеансів Наталочки, моє здоров’я нарешті покращилося: сон поступово нормалізувався, голова вже не болить, задишка зникла. Величезне спасибі цій дівчинці!» (з листа чернігівки Вікторії Михайлівни Єщенко).
В кінці березня 2016 року в багатьох киян з'явиться шанс ознайомитися з древньою японською традицією «Каки-дзоме» – свої майстер-класи проводитиме великий японський майстер каліграфії сенсей Рансецу Озава.
Про її приїзд в Україну, виставку робіт, заняття з каліграфії ми часто говорили з нею ще в Токіо. Як бачите, мрії збуваються...
У всеслов’янському світі мабуть не має ще однієї такої величної, цільної і непересічної натури пошуковця народних скарбів, рідкісного вченого – етнографа, що постійно слухає гомін віків як наш земляк Іван Васильович Хланта. Упродовж 58 років він самовіддано творить, збирає, записує, опрацьовує і повертає з небуття усну народну творчість. Про його плідний, тривалий і творчий шлях знайдете чимало схвальних відгуків не лише у вітчизняній, але й у зарубіжній пресі. Про нього пишуть в Білорусії, Польщі, Чехії, Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині… Бо одразу зникають на землі кордони, коли українці збираються разом. Такі зустрічі не обходяться без пісень. І у кожнім регіоні почуєш такі, що звучать вперше.
Ми знаємо і шануємо відомого в Чернігові композитора та хормейстера Івана Зажитька. Але ж у Івана Андрійовича є син, який продовжив мистецьку династію. Зараз наш земляк Сергій Зажитько – один із найколоритніших та найуспішніших вітчизняних композиторів, відомий у багатьох країнах світу, автор популярних пісень, дотепний пересмішник та майстер оригінальних, неповторних перфомансів.
Отже, знайомтеся: Сергій Іванович Зажитько. Народився 6 грудня 1962 року в Чернігові. Навчався у музичній школі № 1 (клас фортепіано). Закінчив Київську спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка та Національну Музичну Академію України імені Петра Чайковського (клас композиції народного артиста України Євгена Станковича).
2 лютого 2016 року, коли виповнилося 80 літ з дня смерті Євгена Плужника та 115 років з дня народження Валер'яна Підмогильного, помер Микола Біденко…
Ця звістка для мене, як і для всіх його близьких та друзів, була великим шоком. За день до того я з ним розмовляв по телефону. Він завжди був багатослівний і завжди говорив про поезію і про різні літературні ідеї, творчі задуми, та мистецькі проекти. А за день до смерті був малослівним. Піклувався про те, щоб всі почули про наше літературне об’єднання «Поетквартал»… Чому він приєднався до нас молодих? Цитую Біденка: «Я давно чекав на таких як ви, бо ви робите без грошей для літератури те, що інші не можуть (або не хочуть) зробити з грошима»… Хтось може дорікнути, що ми піаримося на смерті Поета. А я знаю, що маю моральне право казати те, що озвучив на нашому заході Микола Миколайович, бо він загорівся нашою спільною ідеєю «жертвуючи власним часом, нервами і навіть коштами, максимально віддаватися праці на благо розвитку новітньої української літератури». Він говорив про нове літературне Відродження…
Майже чверть віку тому на Водохрещу я напросися до товариша в Седнів. Бо ж це найдавніше містечко на Придесенні примостилося на березі річки Снов, яку ще дев’ять з гаком століть тому «руський ігумен Данило» порівняв з Йорданом — річкою, де хрестили Ісуса Христа.
Отож рано-вранці попішкували ми з товаришем спершу до Успенької церкви, тоді єдиної відкритої для богослужінь в Седневі. Потім поклонились Святій криниці, вода з якої і напрочуд смачна, і вельми цілюща. Недалечко й Снов, де освячували «Йорданську джерелицю».
Верлібр як форма сучасного вірша (на прикладі твору «Коли чистиш зброю…» зі збірки «Вірші з війни» Бориса Гуменюка)
Книга Бориса Гуменюка «Вірші з війни» (2014) здивувала спершу тим, що у текстах збірки не трапилося жодного лайливого слова. Привчена сучасними епатажними авторами – Ю.Андруховичем, І.Карпою, Татусею Бо та ін., ‒ до інвективи як до норми «сучукрліт», була здивована, що цьому, скупому на вишукані метафори автору, вдалося передати тяжку атмосферу війни без брутальних слів.
У поштовому відділенні було людно – чернігівці квапилися відправити своїм близьким новорічні привітання, бандеролі та посилки з подарунками. Тож вишикувалася чимала черга. А де люди – там і розмови.,.
Дивлюся – моя добра знайома, Ганна Осадчук. За фахом – педагог, але, залишившись без роботи, тепер щодня з самого ранку до вечора трудиться на центральному ринку, продає усілякі смаколики (власне, я зазвичай у неї й купую, знаю – не обдурить, чесна, сумлінна жінка). Однак на базарі дуже не побалакаєш – не вистачає часу… І раптом – здибалися в черзі!
Про відомого українського державного і політичного діяча та письменника і журналіста, мого земляка Віталія Федоровича Шевченка написано чимало у різних періодичних виданнях і навіть книжках. Та оскільки я його знаю ще з шкільних років, то, мабуть, маю право сказати про нього і своє слово.
Відомо, що він народився 23 червня 1954 року в м. Ічні на Чернігівщині, в сім’ї службовців.
Згадується, як у 70-90-тих роках минулого сторіччя я завідував Ічнянською районною фільмотекою навчального кіно і паралельно працював режисером народних аматорських кіностудій «Сівач» та «Заспів». Оскільки фільмотека підпорядковувалась районному відділу народної освіти, в різних службових справах мені часто доводилося бувати в бухгалтерії РВНО, де бухгалтером-ревізором працювала Людмила Костянтинівна – мати Віталія Шевченка.
Тіна ОВДІЙ, журналіст-фрілансер Імідж-центру Університету «Україна»
Фото Костянтина ЗОЗУЛІ, студентський Медіа-центр Університету «Україна»
16 грудня 2015 року напередодні Дня святого Миколая в Університеті «Україна» відбулося чергове зібрання літературної студії «Горлиця». Студія поновила свою діяльність при Імідж-центрі Університету «Україна» 2012 року. За цей час «Горлицю» відвідували кілька десятків студентів, а своїм творчим досвідом зі студійцями ділилися знані поети та прозаїки: Петро Перебийніс, Тетяна Володай, Дара Корній, Тетяна Белімова, Тетяна Череп-Пероганич, Оксана Рибась (Стогній) та інші.
Загальновідомо, що посольство тієї чи іншої держави – це її територія. Тобто Посольство Грузії в Україні – це територія Грузії. Нещодавно мені пощастило побувати у грузинському Посольстві, в Києві, – на чудовому святі з нагоди ювілею класика грузинської літератури Акакія Церетелі. Видатного письменника грузини поважають так, як ми, українці, Тараса Шевченка. Власне, свого часу Акакій познайомився з Тарасом, і ця незабутня зустріч справила на нього надзвичайне враження. Все життя Акакій Церетелі з великим пієтетом відгукувався про творчість нашого Кобзаря, щиро шанував і цінував його, взагалі, дуже любив Україну.