Жінка-УКРАЇНКА

У поштовому відділенні було людно – чернігівці квапилися відправити своїм близьким новорічні привітання, бандеролі та посилки з подарунками. Тож вишикувалася чимала черга. А де люди – там і розмови.,.

Дивлюся – моя добра знайома, Ганна Осадчук. За фахом – педагог, але, залишившись без роботи, тепер щодня з самого ранку до вечора трудиться на центральному ринку, продає усілякі смаколики (власне, я зазвичай у неї й купую, знаю – не обдурить, чесна, сумлінна жінка). Однак на базарі дуже не побалакаєш – не вистачає часу… І раптом – здибалися в черзі! 

З хвилюванням, проте і з гордістю розповіла мені, що син її зараз в АТО – захищає незалежну Україну. Тож вона й надсилає Володі святкові гостинці – теплий одяг, предмети гігієни, солодощі – для тіла, а «Кобзар», Біблію українською мовою – для душі. Це сусідка, Марія Яківна, вчителька віддала.

– Що син розказує? Як служиться? – цікавлюся.

– Він був на Майдані, тому свідомо пішов до війська. Там зараз таких – більшість. Наші солдати та офіцери налаштовані патріотично. На жаль, досі ситуація – тривожна. Є й загиблі, і поранені. Бойовики порушують мінські домовленості – практично щодня обстрілюють нашу територію. І від того й мирні жителі страждають! У когось снаряд розірвався прямо на обійсті, хтось на міні підірвався. Взагалі, якби не російські генерали, що зараз командують «військами Новоросії», виконуючи вказівки Кремля, цю бійню давно вдалося б припинити.

– Місцеве населення не хоче війни?

– Не хоче! Бо найбільше потерпають від війни, як завжди, прості люди – пенсіонери, шахтарі, хлібороби, вчителі, медики, а особливо – діти… Власне, там, на Донбасі, залишилися, в основному, люди передпенсійного і похилого віку та школярі. А тільки-но молодь закінчує школу, одразу ж прагне виїхати з дому до родичів, просто в безпечніше місце, – до Києва, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Чернігова… До Росії вже майже не їдуть, адже біженці з Донбасу тепер звідти масово в Україну вертаються.

– Не сподобався тамтешній «рай»?

– Авжеж. Поселитися в Москві чи Санкт-Петербурзі легально – майже неможливо, а вирушати на край світу, в Магадан, Колиму, Владивосток чи на Камчатку, – то навіщо воно здалося? Який сенс?! Там – безробіття, важкі погодні умови, росіяни навпаки звідти зараз намагаються за першої-ліпшої нагоди чкурнути! А вертатися на Донбас – немає дурних: голодно, холодно, небезпечно… Єдина робота, за яку щедро платять, – це йти в бойовики, а не бажаєш воювати, то й виживай, як знаєш! Багатьом близькі допомагають – надсилають чи передають з України на Донбас гроші, ліки, продукти…

– Справді, можна надіслати? І що, дійде?

– Так, це – не проблема. Досвідчені люди вам розкажуть, що і як. Звісно, не через нашу пошту… Найпростіше – надіслати кошти до Росії, а звідти їх уже спокійно перешлють на Донеччину чи Луганщину… І це – нормально, люди ж страждають, часом навіть без світла й тепла сидять, бо як не аварія, то теракт. На визволені території окупанти часто диверсантів засилають, аби ті влаштовували усілякі диверсії: підривали мости, важливі комунікації, а ще, наприклад, спалювали центри волонтерів, які допомагають нашим бійцям. 

– Українське телебачення у визволених районах показує?

– Поки що, в основному, транслюються новини з Росії… Тому правдиву інформацію син зазвичай дізнається через Інтернет. А я «Деснянську правду» йому надсилаю почитати, то її всі земляки, котрі там служать (та й не лише земляки) читають, подобається їм ваша газета. Що ж до місцевого люду, то, на жаль, російська пропаганда дається взнаки. Несвідомих, одурених жителів тепер дехто в розпачі називає «ватою». Проте є й «скловата» – ці особливо агресивні, бо ми для них усі – «бандерівці», «хунта»… Але, якщо ситуація в Україні реально поліпшуватиметься, люди житимуть заможніше, то й настрої на Донбасі поступово змінюватимуться.

– Дехто вже махнув на Донбас рукою – мовляв, нічого путнього там не станеться, буде ще одне вічно голодне, злиденне, депресивне Придністров’я, тобто – жодних перспектив…

– Я б так не сказала. Донбас – не безнадійний! Маємо наразі мільйон біженців, і майже у всіх там залишилися родичі. Вони будуть спілкуватися, розповідати одне одному правду. Можливо, когось це переконає… До того ж, скрізь є чуйні, хороші люди. От нещодавно у військовій частині, де служить син, трапився такий випадок. Прийшла звичайна місцева жінка і попередила, що готується теракт. Розумієте? Не побоялася, розповіла нашим бійцям про небезпеку. Можливо, вона врятувала не одне людське життя, адже, дійсно, завдяки вчасно отриманій інформації, диверсанти потрапили в полон.

– Російський спецназ?

– Ні, цього разу – тутешні бандити (кожен із них свого часу вже відсидів у в’язницях по десять, а то й п'ятнадцять років), проте їх спеціально готували до скоєння диверсій. Набирають, припустимо, батальйон бандюганів, однак ними зазвичай командують фахівці – професійні диверсанти з Росії. І таким чином, новоявлених шпигунів навчають по кілька місяців.

– Але як та жінка дізналася про теракт?

– У неї брат мешкає в Луганську. До речі, вона – також, як і я, колишня вчителька. Тепер – пенсіонерка, а брат обслуговує бойовиків, возить їм різні речі, постачає самогон... Ну от, хтось під час «бенкету» й обмовився про те, що має відбутися «феєрверк» на свята! А брат не хоче, щоб знову загинули невинні люди. Він – чуйна, хороша людина, просто не зміг залишити рідний дім, могили своїх батьків. Та й онучка ще до школи ходить, треба про дитя піклуватися. Розповів сестрі про підступи диверсантів, а та вмить попередила наших бійців. І такі випадки – непоодинокі! Немало мешканців Донбасу нині самовіддано, мужньо служать Україні.

– Авжеж, знаю. От і мій племінник Вадим народився в Стаханові, на Луганщині. Закінчив із відзнакою Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Живе і працює в Києві. Дуже хороший, патріотичний, чуйний юнак! Дійсно, він спілкується з луганчанами, розповідає правду про нашу країну.

– Тому сподіватимемося на краще! Щодня молюся Господу – за свого Володю, за нашу Україну. Всім бажаю у Новому році тільки добра та любові!

Спілкувався Сергій КВІТНИЦЬКИЙ