Жінка-УКРАЇНКА

Про відомого українського державного і політичного діяча та письменника і журналіста, мого земляка Віталія Федоровича Шевченка написано чимало у різних періодичних виданнях і навіть книжках. Та оскільки я його знаю ще з шкільних років, то, мабуть, маю право сказати про нього і своє слово. 

Відомо, що він народився 23 червня 1954 року в м. Ічні на Чернігівщині, в сім’ї службовців.

Згадується, як у 70-90-тих роках минулого сторіччя я завідував Ічнянською районною фільмотекою навчального кіно і паралельно працював режисером народних аматорських кіностудій «Сівач» та «Заспів». Оскільки фільмотека підпорядковувалась районному відділу народної освіти, в різних службових справах мені часто доводилося бувати в бухгалтерії РВНО, де бухгалтером-ревізором працювала Людмила Костянтинівна – мати Віталія Шевченка.

Я неодноразово бачив, як Віталик, повертаючись зі школи із сумкою через плече, приходив на роботу до матері. А якось почув, що добротна військова сумка, у якій школяр носив книжки, свого часу належала його батьку Федору Васильовичу – підполковнику, командиру артилерійської дивізії. Із цією сумкою він повернувся із фронтових доріг Другої світової війни. По демобілізації Федір Шевченко працював старшим диспетчером Ічнянського автопідприємства 17439.

Згадується, як учень міської середньої школи № 5 Віталій Шевченко очолював популярний серед старшокласників військово-патріотичний клуб «Майбутній воїн». Згідно із статутом клубу, юнаки з’являлись на засідання у військовій формі, але без погон. 

На заняттях клубу постійно демонстрували фільми військово-патріотичної тематики, а також документальні стрічки, створені мною, які розповідали про видатних земляків.
Я бачив, як Віталик уміло керував на засіданнях клубу і по-військовому чітко і вправно рапортував офіцерам райвійськкомату.

І коли я розповів про це його матері, Людмила Костянтинівна похвалилася, що сина разом із батьком запрошували до райвійськкомату і пропонували школяру вступити до військового училища. Але хлопця не приваблювала військова кар’єра і він відмовився від спокусливої пропозиції.

До моїх службових обов’язків входило відвідування шкіл району. Якось у міській середній школі № 5 я звернув увагу на неординарне оформлення загальношкільної стінгазети. Учителька української мови та літератури Надія Дмитрівна Чала, яка відповідала за випуск газети, охоче пояснила, що завдяки старшокласнику Віталію Шевченку – редактору стіннівки, їхня газета краща в школах району.

Позаяк у ті роки я співпрацював з Ічнянською районною газетою «Трудова слава», отже знав, що із десятилітнього віку Віталик був позаштатним кореспондентом районки, а його поезії, новели та оповідання друкували на сторінках нашої газети.
Ще з 20-тих років минулого сторіччя в Ічні діяв самодільний театр. З роками драматичний колектив настільки творчо і чисельно зміцнів, що до репертуару почали включати п’єси української класики. Самодіяльний театр був найкращим на Чернігівщині. За поповнення репертуару класичними творами та постановку спектаклів на високому художньому рівні Міністерство культури УРСР присвоїла колективу Почесне звання «Народний самодіяльний театр».

Старшокласник Віталій Шевченко був його активним учасником. Згадується, як Всесвітня Рада Миру прийняла постанову про відзначення 25 лютого 1971 року          100-річчя від дня народження великої дочки українського народу Лесі Українки. До знаменної дати колектив Ічнянського народного театру під керівництвом талановитого режисера Дмитра Гольця готував постановку драми-феєрії Лесі України «Лісова пісня». На головну роль п’єси затвердили школяра В. Шевченка. Стрункий, високий, з тонкими виразними рисами слов’янського обличчя і мрійливим поглядом великих голубих очей, юнак дуже нагадував персонажа класичної п’єси Лукаша.

Довіра режисера додала хлопцю творчої сили, він старанно і наполегливо готував роль музики-мрійника, прочитав чимало спеціальної літератури. На репетиціях прагнув зануритися в глибину образу і намагався передати психологічні риси характеру свого героя. Образ Лукаша настільки правдиво і щиро пройшов через серце і душу школяра, що під час прем’єри п’єси юного артиста постійно нагороджували бурхливими оплесками.

П’єса здобула велику популярність, у рік ювілею Лесі Українки драму ставили у кожному селі Ічнянщини.

У Чернігові вистава стала переможцем обласного огляду і зайняла перше місце в Києві на республіканському конкурсі шкільних театрів. За майстерне виконання ролі Лукаша Віталія Шевченка відзначили спеціальним дипломом республіканського журі «За кращу чоловічу роль».

До складу журі входили відомі українські артисти та педагоги театральних вузів. Творчий вогонь, що палав у душі школяра, настільки вразив членів журі, що вони запропонували юнаку обрати виш, де б він одержав театральну освіту.

Але хлопець уже вирішив своє життя присвятити літературній творчості. І того ж року вступив до Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького (нині Київський педагогічний університет імені М. Драгоманова) на філологічний факультет за спеціальністю «українська мова та література».

У ті роки серед викладачів та студентів педінституту була поширена книжка І-го секретаря ЦК Комуністичної Партії України Петра Шелеста «Україна наша радянська».З великим інтересом також читали твори та публікації Івана Дзюби, Бориса Антоненка-Давидовича, Олеся Бердника, Миколи Руденка. Поезії Василя Симоненка переписували від руки і поширювали серед студентської молоді.
 
Але в 1972 році пройшла хвиля арештів «вільнодумців», а П. Шелеста звинуватили у вихваленнях Запорізької Січі й козацтва та ідеалізації минулого України і навіть націоналістичних помилках, котрі партійні ідеологи вишукали у неординарній книзі.
Багатьох викладачів та студентів, і, звичайно, Віталія Шевченка, обурили упереджені звинувачення щодо автора патріотичної книжки Петра Шелеста. Саме в ці роки Віталій і зблизився із студентами, які стали його близькими друзями і однодумцями.

Наприклад, Сергій Болтівець – нині доктор психологічних наук, Сергій Кисельов (помер 2006 року) – письменник і журналіст; Віктор Кривуша – згодом проректор академії МВС України і професор; Юрій Пригорницький – нині письменник, редактор Київської газети «Народне слово».

Обдарованого, комунікабельного і доброзичливого Віталія Шевченка поважали не тільки студенти, але й багато викладачів педінституту. Насамперед проректор інституту, доктор філологічних наук Петро Іванович Орлик та доктори філологічних наук Петро Панасович Хропко, Юрій Свиридович Кобилецький, Василь Васильович Лобода, Андрій Дмитрович Медушевський, Дмитро Сергійович Наливайко. 

Під час навчання в інституті Віталій активно дописував до газети «За педагогічні кадри», що видавалася у рідному педінституті. Він був ініціатором багатьох студентських починань. На філфаці організував та очолив літературну студію «Вітрила» та самвидав літературного альманаху «Водограй».

Якось Віталій розповідав, як після студентських занять він залишився в інституті на кафедрі цивільної оборони, якою керував генерал Борис Веремеєв, і вечорами на друкарській машинці готував матеріали до журналу «Водограй», обсяг якого був близько 500 сторінок. Таким чином вийшло шість номерів альманаху. Та коли до чергового видання підготували статтю на захист виключених з інституту студентів В. Богуцького і В. Приходька, працівники КДБ вилучили примірники і зробили все для припинення випуску крамольного журналу.

Вище згадувалося, що проректор інституту Петро Орлик з великою повагою ставився до Віталія Шевченка і цінував юнака за гострий розум та щирі патріотичні почуття до України. І коли восени 1974 року Орлик дізнався, що працівники КДБ збирають компромат на В. Шевченка, щоб студента арештувати за «вільнодумство», доброзичливо попередив юнака, щоб він негайно залишив Київ. І навіть посприяв, щоб обдарованого студента прихистили в Москві на Тверській у Всесоюзному Літературному інституті імені О.М. Горького.

Відомий російський письменник, Герой Радянського Союзу Сергій Сергійович Смирнов, автор безсмертного творіння «Брестська фортеця», у літературному інституті вів клас прозаїків, до якого, згідно із статутом інституту, входило шість студентів. Сергій Сергійович не побоявся узяти під свій захист талановитого хлопця з України. Віталій жив у гуртожитку в одній кімнаті із майбутнім російським письменником Валерієм Шпигуновим.

Віталій дуже дивувався, що духовна атмосфера тодішньої Москви, зокрема й інституту, була не такою, як у Києві. Тут студенти вільно читали забороненого               О.Солженіцина і буремні промови академіка А. Сахарова, без страху розповідали анекдоти про Л. Брежнєва. Можна було поспілкуватися із опальним, але дуже популярним поетом Євгеном Євтушенком.

Віталію подобалося навчатися в літературному інституті і він вирішив залишитися в білокам’яній столиці, щоб закінчити навчання. Але в Київському педінституті наближалися випускні екзамени. І викладачі та друзі-однокурсники переконали Віталія повернутися до Києва, щоб скласти випускні екзамени і одержати диплом.
У 1975 році Віталій закінчує інститут із дипломом учителя української мови та літератури і їде за призначенням в Тадіївську школу Володарського району на Київщині.

Та з’ясувалось, що у школі за його фахом вільної посади не було. Отже, довелося повернутися до Києва. Головний редактор республіканської газети «Друг читача» Вараков добре знав В. Шевченка як талановитого і цікавого автора, отже, без вагань затвердив хлопця на посаду кореспондента відділу культури і мистецтв.

У відділі разом з Віталієм працювали молоді, але дуже відомі журналісти, серед них: Олена Вартанова (її мати – вчителька української мови та літератури, була родом з       с. Монастирище, Ічнянського району, батько – Григорій Іванович – доктор історичних наук, відомий журналіст). Цікаво, що згодом Олена захистила дисертацію кандидата мистецтвознавства. Поруч стояв робочий стіл знаного українського письменника-прозаїка Василя Шкляра, а відділ очолював поет і прозаїк Дмитро Семенович Чередниченко. Відповідальним секретарем у «Друзі читача» був теж відомий письменник – Олександр Гижа.

У такому творчому колективі працювати було радісно і цікаво, та якось Дмитро Семенович по-секрету повідомив Віталію, що прокуратура занадто цікавиться його біографією і навіть збирає компрометуючий матеріал. Склалось таке враження, що Шевченка підозрюють у політичній неблагонадійності. Певно, збираються порушити судову справу. Щоб уникнути арешту, Чередниченко порадив хлопцю добровільно піти до армії.

Якось Віталій розповідав, що служив він на Київщині в місті Узин, малій батьківщині космонавта Павла Поповича. Тут базувався полк стратегічної авіації. В армії юнак здобув військову спеціальність кодувальника. Літав він на бойовій машині ТУ-95, екіпаж якої налічував 9 чоловік. Із дозаправкою літак міг триматися в повітрі 43 години на висоті 12 км, літати із швидкістю 900 км/год. і долати відстань 13 тис. км.

Після служби в армії директор Київського видавництва «Мистецтво» Віктор Машинцев запросив Віталія до співпраці і запропонував посаду старшого редактора, а згодом В. Шевченко завідував редакціями фотовидань і туристичної літератури та масових видань.

Він був наймолодшим керівником редакційно-видавничого підрозділу, але, попри юний вік, користувався величезним авторитетом у видавництві. Віталій очолював комсомольську організацію колективу і був лідером серед молоді.

І коли органи КДБ арештували й відкрили справу на молодшого редактора видавництва, згодом відомого правозахисника Юрія Набоку, Віталій Шевченко не побоявся стати на його захист і написав позитивну характеристику на затриманого. Ні КДБістам, ні парторганізації видавництва так і не вдалося умовити комсомольську організацію зректися . Набоки й послати на суд громадського обвинувача. 
Цікаво, що паралельно із навчанням в педінституті Віталій у 1974 році закінчує Київський народний університет робкорів за спеціальністю журналістика. А 1978 року вступає до Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка на заочне відділення факультету журналістики. На останньому курсі переводиться на стаціонар і 1983 року успішно закінчує виш та одержує диплом журналіста.

У 1982 році Віталія Шевченка прийняли до Спілки журналістів СРСР.
На ті роки в країні вже наближалася «відлига» і арештувати людину за звинуваченнями кількарічної давності було не просто.

Кар’єра Віталія Федоровича склалася надзвичайно вдало. Він здобув хорошу репутацію творчого працівника і прекрасного організатора видавничого процесу. У свої 25 років був у резерві на посаду директора видавництва «Мистецтво».

У колишньому СРСР Віталій був наймолодший керівник редакційно-виробничого підрозділу.

Він автор двох прекрасних фотоальбомів – «З Довженкових криниць» та «Чернігівщина».

Але через дріб’язкове прискіпування та надмірну опіку Віталію Федоровичу часто доводилося конфліктувати. А коли готував до видання фотоальбом «Чернігівщина», то через упереджену цензуру на знак протесту залишає престижну роботу із великим заробітком та хорошою перспективою.

На початку 90-тих років минулого сторіччя перейшов у республіканську молодіжну газету «Молода гвардія», яку очолював Юрій Семиволос. На ті роки – це демократична і досить цікава комсомольська газета. 

У комсомолі тоді вирувало вільнодумство. Прикладом може бути факт, коли вперше в Києві газета «Молода гвардія» оприлюднила інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом, підготовлено В. Шевченком.

Віталій Шевченко активно друкувався в багатьох періодичних виданнях і жив за рахунок гонорарів. 

У своїх гострих але правдивих публікаціях він розвінчує зловживання та чванство державних чиновників. Помітний слід в українській журналістиці Віталій Шевченко залишив екологічними публікаціями та чисельними матеріалами про юнаків, які загинули в Афганістані (майже 50 добірок у газеті «Молода гвардія», що прорвали цензурні заборони і були першими в українській журналістиці правдивими розповідями про жахливі наслідки війни, розв’язаної радянськими лідерами).

Навесні 1991 року В. Шевченко вперше опублікував таємні документи про наслідки Чорнобильської катастрофи. У багатьох виданнях України, Росії, Канади, США ці матеріали опублікували під назвою «Засекречений Чорнобиль» і «З грифом «Таємно». А влітку того ж року він виступив з циклом лекцій про аварію на ЧАЕС у кількох містах Канади, коли працював у газеті «Ukrainian News» (м. Едмонтон) як переможець всеукраїнського конкурсу молодих фахівців-ринковиків.

А восени 1991 року з трибуни Верховної Ради України було оприлюднено доповідь комісії з питань Чорнобильської катастрофи, що ґрунтувалася на оприлюднених              В. Шевченком документах і матеріалах.

Віталій Шевченко дедалі більше заглиблюється в політику, і колектив газети «Молода гвардія» вирішив висунути власного кандидата в депутати Київської обласної ради. На посаді депутата обласної ради він очолив опозиційну меншість (1990-1994 роках). Брав активну участь у зародженні та формуванні Народного Руху України.

Гостросюжетні і правдиві публікації Віталія Шевченка зацікавили В’ячеслава Чорновола. І коли він організував газету «Час-Тайм», то попросив Віталія Федоровича очолити її. Співпраця у виданні настільки їх зблизили, що вони подружилися.

У політику йшли люди, які витрачали на вибори мільйонні кошти, аби тільки потрапити у депутати Верховної Ради та одержати статус депутатської недоторканності.

У 1994 році свою першу виборчу компанію до Верховної Ради Віталій Шевченко провів у численних поїздках по селах та хуторах.

І коли його обрали народним депутатом, зважаючи на великий досвід організаційно-політичної роботи в опозиції, у Верховній Раді України йому довірили координацію фракції Руху.

Другі вибори він виграв, витративши мізерні кошти. В 2005 році втретє пройшов до Верховної Ради України.

Вище вже згадувалося, що протягом усього життя Віталій Федорович старанно поповнював свої знання та фаховий рівень.

У Великій Британії 1995 року у мерії м. Вулвергемптон вивчав діяльність місцевого самоврядування, а наступного року також в Англії – діяльність інституцій європейської співпраці. В 2000-2001 роках навчався в Європейському інституті адміністрування в      м. Маастрихт – зі стажуваннями у Бельгії, Нідерландах, США, Великої Британії зі спеціальності «права людини та інформації».

У страшні десятиліття для простого народу, але цікаві для істориків, Віталій Шевченко займає високу посаду у Верховній Раді України. У 2002 році він призначений членом Нацради України з питань телебачення і радіомовлення. У 2003 році обраний заступником, а в 2005 році – головою Нацради. Він – автор 10 законодавчих актів та чисельних законопроектів з питань свободи слова і діяльності ЗМІ виборчого права.
Віталій Шевченко рецензував новинки української літетарури, готував літературно-драматичні передачі (близько 50 сценаріїв літературних композицій для українського радіо, радіопередач для дітей та молоді).

За активної участі Віталія Федоровича Шевченка Національна рада домоглася, щоб реклама на телебаченні та радіо велася виключно на українській мові.

В Національній раді він був єдиним сповідником національних ідей і підготував та провів у квітні 2004 року резонансне рішення про українську мову телерадіопрограм, що стало предметом обговорення між президентами України Л. Кучмою та Росії В. Путіним і викликало гнів правлячого режиму.

За роки роботи в Національній раді Віталій Шевченко разом з колегами домігся, щоб домігся, щоб 75 % телевізійних та радіопередач велися на українській мові, і запровадив чимало різних новацій в роботі української телерадіоіндустрії.

Очільника Національної ради неодноразово включали до складу найвпливовіших українців. Він завжди був яскравою постаттю поміж політичних, державних діячів та в середовищі журналістів і літераторів.

Отже, не дивно, що ім’ям уродженця м. Ічня Віталія Федоровича Шевченка названо зірку 03090608729 в сузір’ї Великої Ведмедиці з координатами R.A: 12 04 40 40 28; Dec: +432041.4.

За подвижницьку працю мій земляк нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України, удостоєний звання заслуженого журналіста України, відзначений трьома орденськими відзнаками «За розбудову телерадіоінформаційного простору України», удостоєний літературно-мистецьких премій імен В. Косовського та О. Стороженка. Він – Почесний громадянин Фастова.

Віталій Шевченко – автор майже 20 книжок різних літературних жанрів: «З Довженкових криниць», фотоальбом, краєзнавче видання (1984); «Чернігівщина», фотоальбом (1988); «З грифом «Таємно», публіцистика (1991); «Засекречений Чорнобиль», публіцистика (2007); «Корабель Пробачення», повість з малюнками автора (2007); «Тризуб» – дослідження, упорядкування та видання творів В. Косовського,         А. Кравця-Кравченка, Є. Чередниченка (1998-2008); «Моя вулиця, моя Ічня…», краєзнавче видання (1999); «Виборчий кодекс», наукове видання (2003); «Реформа виборчого законодавства: від слів до діла», наукове видання (2003, у співавторстві з        Є. Жовтяком); «Рушникові ранки», поезії (2007); «Обнятися з лелеками і плакать…», публіцистика (2008); «Спіраль», повість (2009); «До волі! Народження Руху», фотохроніка (2009); «Жити в цікавий час», фотохроніка (2010); «Літературно-мистецька Ічнянщина», (2010, у співавторстві); «Літературна Ічнянщина. 100 імен; 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури», літературно-мистецьке видання (2012, у співавторстві); «Причинна проза», оповідання з ілюстраціями автора (2012).

Коли в 2011 році постало питання про прийом мого земляка до Національної спілки письменників України, я охоче і щиро рекомендував досвідченого майстра пера до професійних лав письменників. Адже такі імена, як Віталій Шевченко, зміцнюють і прикрашають спілку письменників України своєю творчістю. 

Віталій Шевченко – один з ініціаторів запровадження у 1993 році державного свята – Дня соборності України та спорудження у 2008 році пам’ятника гетьману України Івану Мазепі і королю Швеції Карлу ХІІ під Новгород-Сіверським.

У 2009 році Віталій Федорович очолив оргкомітет міжнародного дитячого і юнацького фестивалю аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела».

Для підтримки дитячої творчості на Ічнянщині у 2010 році створив благодійний «Фонд Віталія Шевченка». Уже третій рік фонд проводить конкурс літературно-мистецької премії «Родина. Ічнянщина. Україна», у якому беруть участь діти рідного Ічнянського району.

Через районну газету «Трудова слава» організували конкурс «Оживає минувшина» (історія рідного села, рідної вулиці). Матеріалів цієї теми надходить стільки, що планується видавати окремі книжки. Завдяки подвижництву Віталія Шевченка підготовлено і оприлюднено унікальне видання «Літератури Ічнянщини: 100 імен, 700 відомих ічнянців: митців, науковців, діячів культури». Але оскільки літераторів на Ічнянщині значно більше, отже, досліджуються та вивчаються нові імена і готується друге видання із доповненнями.

Ічнянщина – мала батьківщина класика української літератури письменника-романіста 19 сторіччя Олекси Стороженка. З метою вшанування пам’яті видатного земляка я розробив Положення Ічнянської літературної премії в номінації гумору і сатири імені Олекси Стороженка  і надіслав Віталію Шевченку. Він схвалив мою ініціативу і в 2013 році благодійний «Фонд Віталія Шевченка» заснував літературно-мистецьку премію імені Олекси Стороженка. Того ж року перші лауреати удостоєні високого звання.
Без перебільшення скажу: Віталій Шевченко – справжній подвижник і щирий патріот рідного краю. І перші помічники у справі подвижницької діяльності – його сім’я.

У Віталія Шевченка чудова творча родина – дружина Оксана Євгенівна – обдарований журналіст-публіцист, старший син Андрій – за фахом журналіст, відомий політичний і громадський діяч, депутат Верховної Ради України трьох скликань, середній син – Євген – працює консультантом з реклами та розвитку бізнесу, донька Богдана – студентка факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, член Національної спілки журналістів України, лауреат Міжнародного юнацького фестивалю аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела», лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Васильченка, автор 11 книжок різних жанрів.

Радує серце, що в генах Віталія Шевченка палають почуття патріотизму та національної свідомості і відчувається сила духу славних пращурів українського козацтва.
Якщо ґрунтовно дослідити та проаналізувати політичну і громадську діяльність та літературну і журналістську творчість і безкорисну благодійність Віталія Шевченка, можна сказати, що у своєму житті він завжди тягнувся до нового, до прогресивного, отже, не випадково, що патріотичні прояви його душі спрямовані у майбутнє.

Станіслав МАРИНЧИК,
м. Ічня