Світлана Макаревська: "От вiзьму i повiрю, що любиш мене..."

Ось вже й День закоханих, а там і весна. І що б там не було, весни і кохання ніхто не в змозі відмінити! Кохали, кохаємо, кохатимемо, бо «все одно добро закохає зло». Особливо важливо це для тих хлопців, які сьогодні на війні. Хай кохання зігріє і збереже кожного з них. Будьмо щасливі!

ВЕСНА

Ще не тепло, та крига скресає,
довгождану вiтає весну.
I душа, як земля, воскресає
вiд зимового сну.

Помiж листям опалим торiшнiм
проростає зелена трава.
I надiя забута, колишня
навеснi ожива.

Запалю тихим вечором свiчку,
у глибокий вогонь задивлюсь,
загадаю бажання одвiчне —
на добро помолюсь.

I попрошу у Доброї Сили:
хай бiда у життi обмине
всiх, кого я люблю i любила,
i хто любить мене.

Хай їх доля хранить i голубить,
за минулим не буде жалю.
Хай нiколи мене не розлюбить
той, кого я люблю…

А весна хай життя прикрашає
i дарує нам знов
ту єдину, що нас воскрешає,
довгождану любов!

ПОЛОН

Нi, вже не щезнеш, я не допущу —
таки пiймала вiтра в чистiм полi.
I як тепер тебе я вiдпущу?
Ти мiй — в душi, у пам'ятi, у долi.

Бо пам’ять мають навiть i пiсок,
вода, залiзо, дерево i камiнь.
А в пам’ятi моїй — твiй перший крок,
що перекреслив вiдстань помiж нами.

Ти сам мене пустив в життя своє,
не вiдаючи, що iз того буде.
I я ввiйшла! I я у тебе є.
Хто не кохав, нехай мене осудить.

Хто не любив, тому не поясниш.
Я i сама не можу зрозумiти,
чому лиш ти менi в очах стоїш,
як сонце грiєш i як зiрка свiтиш.

Горю вiд звуку iменi твого,
п’ю голос твiй, немов чарiвне зiлля...
I шкода тих, хто не зазнав його —
такого, як у мене, божевiлля.

Як б’ється серце i палає кров,
а час тече у просторi поволi,
коли бере нас у полон любов.
Хай ще побуду я у тiй неволi!

ЗАГОВIР

Все буде добре. Лиш не зневiряйся.
I не нервуй. I сумнiвiв не треба.
Все перейде. Побачиш. Ти тримайся.
А я люблю, i думаю про тебе…

Не буде легко, ти i сам це знаєш,
та буде радiсть, будуть днi хорошi.
Ти будеш мати все, чого бажаєш.
Вiр — буде так! Бо я за тебе прошу.

Втомився? Заспокойся, усмiхнися,
не муч себе i не втрачай  надiю.
Мене згадай, душею потягнися —
а я її й на вiдстанi зiгрiю.

I доки я молитимусь за тебе,
не станеться тобi нiчого злого,
тебе хранитимуть земля i небо,
у всякiй скрутi прийде допомога!

Ти сильний, мужній, чесний, справедливий,
розумний, добрий, незалежний, гордий —
не забувай про це! I будь щасливий.
Повiр менi - все в тебе буде добре.

* * *

Я п’ю слова твої не так, як в спеку воду,
а як шампану —
ковточками смакую насолоду,
вiд щастя п’яна.

Пiдносять тi слова, шаленi i тривожнi,
на сьоме небо.
Нi, спрагу ними втамувать не можна.
Але й не треба!

* * *

 

От вiзьму i повiрю, що любиш мене,
що насправдi це так i слова твої щирi,
що розлуки минають, любов не мине.
От вiзьму — i повiрю!

От вiзьму i побачу у люстрi тьмянiм
не звичайну себе, а таку, як ти кажеш —
незнайомку вродливу. I впевнюся в тiм,
що красуня я справжня.

От вiзьму i вiдчую, що так воно є:
я для тебе жадана, кохана, найкраща,
берегиня, i втiха, i щастя твоє,
i не буде iнакше,

що тепер, як ніхто, я потрiбна тобi,
тiльки мною ти мариш, про мене ти мрiєш...
От вiзьму — i повiрю! I може тодi
ти i сам в це повiриш.

* * *

О Господи! Пошли йому любов —
земне кохання до земної жiнки.
Ту книгу книг, усi її сторiнки
дозволь йому перегорнути знов.

Вдихни йому у душу почуття
давно забуте, чи iще незнане,
що свiт йому заступить i постане
всепереможно, як саме життя!

Даруй йому марноту iз марнот:
очей коханих приворiтний трунок,
жаданих вуст солодкий поцiлунок —
солодший навiть от медових сот.

Подай йому надiї i жалi,
i сумнiвiв немилосерднi муки,
бiль зустрiчi у переддень розлуки
i недосяжнiсть щастя на землi…

О Господи! Зроби, щоб вiн любив!
Вiн кару цю сувору заслужив.

* * *

Я пожежу вогнем гасила,
я у повiнь дощу просила,
я не крилась, що маю крила, —
так вiдверто тебе любила.

Не тремтiла я насторожi,
не вважала на загорожi,
дослухатись речей ворожих
я нiколи, мабуть, не зможу.

Хай не склалося так, як хочу,
та не виплачу синi очi:
десь вкорочу, а десь доточу,
собi голову заморочу!

Так нам доля обом судила,
щастя в руки само летiло —
серед осенi лiтня злива…
Не сумуй, я була щаслива!

* * *

Тiльки до тебе рветься душа,
тiльки до тебе одного.
Не покида мене, не полиша
вiща жiноча тривога.

Тiльки твiй голос серце торка,
вабить, голубить i ранить.
Очi коханi, люба рука —
хлiб мiй, i хрест мiй, i камiнь.

Хто я тобi вже, хто ти менi —
нащо нам тi з’ясування.
Хай береже твої ночi i днi
вiра моя i кохання.

* * *

Теплi очi, тихi ночi,
серця стукiт.
Зорi низько. Як колиска,
твої руки.

Пригорнуся, засмiюся
з того дива —
тихi очi, теплi ночi,
я щаслива.

Світлана Макаревська