ДАР

— Ромцю, благаю тебе, не мовчи, скажи йому, що це божевілля, що не можна зараз нікуди їхати, - говорила неголосно, намагаючись стримати непотрібні емоції, проте волога поволока вже затуманювала їй зір – от-от і розридається.

Галина стояла посеред кімнати, загорнена в довгу вовняну шаль, з-під якої визирали поли вилинялої вельветової сукні. Її худа, скоцюблена – чи то від хвилювання, чи то від холоду – постать із блідим обличчям і туго стягнутим на потилиці поріділим волоссям відчутно контрастувала із постаттю синовою. Стояв так близько до неї, аж відчувала на своїх щоках його дихання. Високий, міцний, чорночубий, очі – карі, батькові. Справжній козак. За такими дівчата бігають самі, та ще й наввипередки. Але звідки ця запальна вдача?

Роман у його віці був інакшим, обережнішим, зважував кожне слово, кожен крок, керувався лише здоровим глуздом. Та й вона ніколи не робила необдуманих вчинків. Коли 1920 року над Києвом нависла чергова загроза з півночі, в одну мить зібрали найнеобхідніші речі й без жодних вагань подалися в дорогу. А мали ж розкішне помешкання в самому центрі міста: полиці, переповнені книгами, у вітальні – старий рояль, реліквія родини Прилуцьких. Часто до них приходили гості – викладачі історії й словесності, колеги Романа, відомі поети, музиканти, актори, художники. Тоді Галина діставала з шафи спеціальний посуд: кришталеві келихи з позолоченими вінцями, порцелянові чаші й блюдечка, розписані сценами з давньоримської міфології, срібні столові прибори. Не вважала себе великою аристократкою. Донька простих ремісників, килимаря й кравчині з провінційного містечка, вона приїхала до Києва ще дівчиськом і, закінчивши приватну жіночу гімназію, вийшла заміж за професорського сина. В гімназії опанувала кілька іноземних мов, навчилася грати на фортепіано. Любила займатися рукоділлям і була доброю господинею. Водночас ніколи не упускала нагоди зайвий раз підкреслити перед чоловіковими гостями, що походить зі знатного козацького роду і що котрийсь із її предків брав участь у сумнозвісній Полтавській битві. До нового середовища призвичаїлася на диво швидко, свекор і свекруха одразу ж її полюбили, наче рідну доньку. Щоправда, в перші роки після весілля часто тужила за рідним краєм, за батьками, братами й сестрою. Але Роман проявляв до неї стільки ніжності й турботи, що почувалася з ним як ніколи захищеною. Швидко звикла до його міста, до вишуканих і дорогих речей. Так, звісно, обом було важко кидати все це, залишати родинний затишок заради невідомості, проте їх гнало вперед усвідомлення: безсилі змінити будь-що на свою користь. А ще – первісний інстинкт збереження роду. Вона думала не лише про себе й чоловіка, а й про те життя, що кілька місяців тому зародилося в ній – про майбутнього сина. Охоплена прагненням будь-що зберегти первістка, ладна була перетинати всі кордони, долати найдовші відстані, аби лише знати, що попереду на них чекає безпека. Ні, вони з Ромчиком не соромилися втечі, для них це не було ані зрадою, ані ганьбою. Просто не мали вибору. Пошматований революціями, вибухами, пожежами й людськими страхами, Київ більше не міг обіцяти їм нічого хорошого, не залишав жодних надій на щасливе прийдешнє. Хоча в глибині душі вірилося: усе це тимчасово, колись вони обов’язково повернуться додому, у своє київське помешкання, Роман знову викладатиме в університеті історію, син ходитиме до школи, а вона відкриє крамницю для жінок… Мріялося. Але ось, знову війна. Тільки цього разу – в кілька разів страшніша. Їхня Батьківщина розтерзана між двома, однаково ворожими для українців, силами – фашистською Німеччиною та СРСР. Знову Київ палає. І раптом, ніби грім серед ясного неба – несподівана, приголомшлива новина: її синові забаглося власнооч побачити Київ. Славко зібрався у вир боротьби. Але ж зараз небезпечно навіть перетинати кордон. Ні, це якесь божевілля!..

— Не можна, не можна нікуди їхати, - і далі стримуючи сльози, шепотіла тонкими безкровними вустами, в кутиках яких, попри ще не вельми поважний вік – лише торік справила сороківку – вже помітно проступали дрібні зморшки.

 - Іншим можна, а мені – ні? – Славко глянув на неї з неприхованим роздратуванням, а тоді швидко озирнувся до батька – вже полисілого чоловіка з охайно підстриженою сивою бородою, що був на тринадцять років старшим від матері. – Тату, скажи що-небудь.

Роман сидів у широкому кабінетному фотелі й тремтячими руками гортав пошарпані сторінки якоїсь книги. Та, вчувши синове звернення, вмить закрив книгу й, опустивши окуляри на самий кінчик носа – робив так завжди, коли від нього чекали якогось важливого родинного рішення – промовив рівним, проте не позбавленим відчаю, голосом: 

— Ярославе, ти вже дорослий. Роби, як знаєш.

— Дякую, тату, - злегка торкнувся правицею батькового плеча.

— Господи! – аж скрикнула Галина. – Так легко ти відпускаєш його на смерть?

— Смерть чатує на людину звідусіль, – по цих словах Роман зняв окуляри, підвівся із фотелю й підійшов до вікна. – Німці вже не перший місяць хазяйнують у Польщі. І що? А нічого. Дякувати Богу, ми ще живі.

— Мамо, я не збираюся помирати, - відрубав Славко, але в одну мить ніби розм’як, полагіднішав, наблизився до матері, обійняв її міцно і, відчувши всю глибину її болю, промовив тихим, здавленим голосом:

— Обіцяю бути обережним. Я ж ні з ким не битимуся. Лише розвідаю, які настрої панують тепер серед тамтешнього люду. А разом і перевірю, чи оселився хтось у вашому помешканні, чи взагалі воно ще існує. Як ні – підшукаю нове, і коли війна закінчиться, заберу тебе, батька й Оленку до Києва. Ми повинні жити на своїй землі. Все буде добре, от побачиш.  

Галина дивилася на сина захоплено, але й не без відчаю. Хтозна, чи побачаться ще колись. Мимоволі воскрешала у пам’яті той день, коли дізналася про свою першу вагітність. Ніби так давно – два десятки літ минуло, але, здалося раптом, що все повторюється знову, в часі теперішньому. Несподівана радість накотилася на неї теплою хвилею – виношує у собі нове життя, нову долю, нове продовження своїх і Романових шляхів – у нескінченність, до невмирущості. У тому трепетному очікуванні народження кожен день для неї здавався святом, довколишній світ набував яскравіших барв, ставав схожим на чарівну казку, а все чорне й лиховісне, що було в ньому, хутко розчинялося в біло-густому тумані. Хотілося сповнюватися лише світлими, піднесеними настроями. Майбутнє материнство уявлялося їй дивом із див, найбільшою таємницею людського буття, в яку мала щастя бути посвяченою. Не ходила – літала, пурхала над землею, осяяна безмежною любов’ю до світу…

І тепер, пригадавши все до найменшого поруху, до найтихішого звуку, нарешті дала волю своїм почуттям. Важкими й гарячими краплинами сльози викочувалися з її очей…

Славко ніяково втупив погляд у підлогу. Перед ним стояла жінка, яка подарувала йому життя. Чи має право так легковажно розпоряджатися тепер оцим безцінним даром?..

Але надворі на нього вже чекали побратими.

2012

 

БІЛИМ ПО БІЛОМУ

Знову Бог лякає людей потопами.

Розкисають конверти,

голуби розгублені переплутують адресатів…

. . . . . . . . . . . . .

Так дивно, стрілки нашого годинника раптом почали рухатися назустріч одна одній. Мама каже, що це якийсь недобрий знак і, мабуть, варто задля безпеки відвезти мене на тиждень до баби Ольги в Решетилівку.

Тато лише насміхається з маминої забобонності. Каже, що годиннику вже понад п’ятдесят років, потрібно буде здати його в ремонт, бо, мабуть, пошкодився механізм. Кожна річ – як людина, - пояснює мені тато, - з роками виходить із ладу. Речі також хворіють і потрібно їх вчасно лікувати. Ну, звісно, по-іншому він би й не пояснив. У нього все зводиться до пігулок, заштриків та бинтів. Бо він сам лікар і дуже любить свою роботу. Поки тривала війна, мій тато щодня лікував поранених солдатів, багатьом із них врятував життя. Це, звісно, дуже добре. Але мене страшенно дратує його надмірна турбота про моє здоров’я. Тільки й чую: холодного не пий, на гаряче дмухай, мий руки після кожної прогулянки, а особливо ж – коли сідаєш до столу, не виходь на вулицю без шапки, їж побільше моркви і яблук, ретельно розжовуй кожен шматочок… Чесно: набридло. І як тільки моя мама його терпить?  Я терплю, бо в мене немає вибору, а в мами ж був…

Не знаю, може, це гріх – нишпорити в чужих речах, але колись мене потягнуло перевірити, що мама ховає в своєму старому гаманці, який дістає із шафи лише тоді, коли тата немає вдома. У гаманці лежала трохи вицвіла світлина якогось молодого чоловіка. Він усміхався. Був одягнений у вишиту білим по білому сорочку. Такі сорочки вишиває баба Ольга, вона в нас – народна майстриня, навіть не знаю, скільки сорочок, рушників та різних серветок вишила за своє життя – сотню, дві, три… тисячу?.. Я би теж хотіла навчитися творити своїми руками такі дива, але, на жаль, мені відверто бракує терпіння: рахувати кожну ниточку на полотні – надто складно й нудно. Баба каже, що вишивання – це справжній магічний ритуал, до нього треба бути підготовленою, інакше нічого не вийде. Мабуть, так і є: щоб вичакловувати на полотні різні хрестики, квадратики, ромбики, трикутники й зірочки, потрібно мати особливий дар, який дається далеко не кожному. Це – Божа справа. Вишивальниці завжди тримають голку пучками трьох пальців – великого, середнього і вказівного. “Зверни увагу, - якось сказала мені баба. – Так побожні люди хрестяться, коли заходять до храму”. А ще всі оці складні візерунки, які вишиваються білими нитками на білому полотні – це старовинні обереги. Від злого ока. І просто – на щастя…

Чи щаслива моя мама? Той чоловік у сорочці видався мені дуже гарним, набагато гарнішим від тата. На звороті світлини було написано: “Ніколи не забувай про нашу домовленість”. І рік – 1940. Без жодних імен. Мене заінтригував цей напис. Адже йшлося про якусь велику мамину таємницю. Я ледве себе стримала, аби не запитати в неї, хто той чоловік і про що вона з ним домовилася. Моє запитання могло б її розсердити або, чого доброго, довести до істерики. І тоді я картала б себе за необережність.

Зрештою, мої батьки побралися вже аж по закінченні війни, 1945 року. Я з’явилася на світ через два роки після шлюбу. А що відбувалося в їхніх життях до того часу, мене не повинно стосуватися. Знаю лише, що до війни моя мама вчилася в Полтаві, у якомусь технікумі, а потім повернулася до Решетилівки, де переховувалася від німців на горищі бабиної хати. І ще знаю, що в мого батька раніше була сім’я. Коли німці бомбардували місто, на будинок, де вони мешкали, впала вибухівка. У той день тато був на роботі, лікував поранених. Ось так в одну мить він втратив і дружину, і дев’ятирічного сина. Але не любить про це багато говорити, бо, здається, й досі носить у собі якесь відчуття провини. Мама теж не любить, коли тато згадує про свою колишню сім’ю – каже, минуле потрібно витирати з пам’яті, особливо якщо воно не приносить нічого, крім болю. Дивно, бо ж сама продовжує катувати себе потайними спогадами про того чоловіка у вишитій білим по білому сорочці. Невже лукавить? Чи їй не болить?..

Одного разу я запитала своїх батьків, як вони познайомилися. Виявляється, нічого особливого. Буденна пригода. По закінченні війни мама поїхала до Києва – дізнатися, чи її родичі зосталися живими. У неї в Києві мешкав дядько, брат баби Ольги, зі своєю родиною. Малою вона часто приїздила до дядька в гості. Але після війни місто неможливо було впізнати – суцільні руїни. Тож не дивно, що мама заблукала, пішла не в той бік. І нібито десь по дорозі зустріла батька, тобто мого майбутнього батька, який, відверто кажучи, за віком міг би бути і її батьком. Але ж  “серце ніколи не питає про вік” (не пам’ятаю, де чула цю фразу). Він саме повертався з нічної зміни додому. Спершу мама запитала в нього адресу дядькового будинку. Виявилося, що той будинок згорів ще два роки тому, а про долі його мешканців годі було щось дізнатися. Мама дуже розхвилювалася, почала плакати, і тоді тато запросив її до себе в гості, до нового помешкання, яке отримав одразу ж по звільненні Києва від німців. Власне, в той день мої батьки й вирішили одружилися. Якось до неприродного швидко. Чи, може, це мені так здається. Навіть не залишили собі часу для вагань. Не розумію, куди вони так квапилися. Може, боялися, що почнеться нова війна?.. Чи насправді у мами не було ніякого вибору?.. Цікаво, що то за чоловік на світлині й куди він подівся потім, після 1942 року?.. Мабуть, загинув. Інакше мама не вийшла б заміж за тата. Так я собі думаю. Тим часом стрілки годинника на мить сходяться докупи й знову продовжують рухатися в протилежних напрямках.

У нашому помешканні пахне хвоєю. Кілька днів тому приходив Дід Мороз і приніс мені багато солодощів. Довелося вдати перед батьками, ніби я досі в нього вірю. Не хотіла їх засмучувати. Вони так готувалися до цієї ночі! Біднесенькі, й досі не можуть змиритися з думкою, що їхня донечка вже давно виросла, що їй потрібні не солодощі, а, приміром, черевички на каблучках, рум’яна, помада, панчішки… Одним словом, різні дрібнички, якими користуються дорослі жінки. Невже моя мама, коли їй було п'ятнадцять, ще вірила в казки про Діда Мороза та Снігуроньку? Сумніваюся… Хоча, можливо, не варто було мені відмовлятися від поїздки в Решетилівку. Ну і що з того, що я вже не маленька? Хіба для санчат або лижв існує вік? Он, минулого року приходили на нашу ковзанку Зоя з Михайлом – а в них же скоро народиться друга дитина! – і нічого, ніхто на них пальцем не тицяв, не сміявся з них. Шкода, що в Києві мені нема з ким сходити в парк, на гірку. Шкільні друзі – якісь аж надто випещені, одомашнені, нічого, крім навчання, їх не цікавить.

А за вікном іде сніг – такий чистий, як бабине полотно. Можливо, тому мені хочеться списувати білі аркуші дрібними літерами, думаючи про своїх батьків, про їхні таємниці – так час минає значно швидше.

Не розумію, чого мама переживає. Війна закінчилася багато років тому. Люди живуть мирним життям. Що зі мною може трапитися? Але, мабуть, кожен, хто хоч раз у своєму житті пережив війну, постійно відчуває тривогу. Особливо жінки. Коли мені було два з половиною роки, мама влаштувалася працювати на хлібокомбінат. Щоранку залишала мене в дитячому садочку з таким болем в очах, ніби навіки відривала від серця. Аж мені було її шкода…

Моя мама дуже вразлива, хоча ніколи не плаче. Коли їй важко, просто мовчки дивиться у вікно. Здається, навіть не дихає – така тиша панує довкола неї. У такі хвилини її краще не чіпати. Бо після штилю може початися сильний шторм. 

Я дуже люблю свого тата, але, думаю, мама вийшла за нього заміж не тому, що кохала, а просто з відчаю. Її сьогоднішня схвильованість лише підтверджує мої здогади. Бо насправді стрілки на нашому годиннику – це мої батьки, які все життя рухаються по колу, але в різних напрямках. Періодично вони зустрічаються в одній точці – їхня зустріч триває рівно хвилину, а потім знову ідуть кожен своїм шляхом. Власне, я в цій історії – всього лише один із пунктів їхнього випадкового перетину. Тож не має жодного значення, який напрям оберу для себе...

. . . . . . . . . . . . .

Вже третій день ішов дощ. Надокучливо дріботів по ринвах, аж часом здавалося, ніби то проситься до хати якийсь потойбічний дух, привид. Мара. А, може, навіть і сама смерть.

Софія не боялася смерті – все-одно вже нікуди від неї не втекти. Молила Бога лише про одне: коли прийде її остання хвилина – померти при здоровому глузді. Часом здригалася не без остраху від однієї думки, що не сьогодні-завтра збожеволіє в цих чотирьох товстелезних бетонних стінах, а відтак не зможе по-людськи попрощатися зі світом, в якому прожила майже вісім десятків років. Дивилася у вікно – дощ уявлявся їй невиплаканими за життя слізьми, які навіщось стримувала або ж потайки від рідних викапувала в невидимий лакрімаріум свого серця. І ось переповнений резервуар прорвало…

— Стара, розповніла бодне із пересохлими й продірявленими боками, чого ти ще чекаєш від цього життя? Невже дива?.. – із відчутним докором заговорила до самої себе, тремтячими руками пригладжуючи поріділе біле волосся, зібране на потилиці у вузол і заколоте чорними металевими шпильками. – Так от знай: дива вже не буде.

Потому зітхнула приречено й, відвівши погляд від шибки, зиркнула на старий настінний годинник. Одинадцята-п'ятнадцять. До вечора ще так довго. Та не має вибору, мусить витримати, дочекатися. Сьогодні Інночка обіцяла повернутися додому раніше.    

Софію пригнічувала не старість, не хвороби старості – з цим змирилася вже давно. Тиснула на неї порожнеча, в стократ важча від каменю – самота. Не почувалася покинутою у фізичному сенсі – все ж таки рідна донька, як могла, дбала про неї, а вряди-годи й онука тішила своїми скупими звісточками з далекої Америки. Було це радше якесь глибинне усвідомлення власної зужитості, в чому соромилася зізнатися навіть самій собі. Ототожнювала себе то з вазоном, у якому посохли квіти, то з човном, у якому пробилося дно, то з дерев’яним ткацьким верстатом, який може служити хіба що пам’яткою старожитності, але не більше. Самота поглинала її, щодня накочувалася на неї хвилями безнадії, спричиняла душевний біль, знебарвлювала все довкола. Від цього боялася втратити розум. Можливо, було би легше, якби мала з ким погомоніти, поки донька на роботі. Тоді і стрілки годинника рухалися б швидше, і відчуття спустошеності не виснажувало б так сильно, і менше думалося би про погане. Телевізор її дратував. Люди у нім здавалися несправжніми, неживими, наче були не людьми, а ляльками, химерно розцяцькованими персонажами театру маріонеток. На них можна було дивитися лише здалеку, але не можна було відчувати тепло їхніх рук, спостерігати за грою світла у їхніх очах, вести з ними тиху бесіду – хай навіть про неважливі речі, аби лишень поряд – жива душа, яка вміє вислухати, зрозуміти, заспокоїти, втішити, розвеселити.

Данило посватав її, коли ще не мала шістнадцяти років. Вчилися разом у школі. Їхні батьки здавна зналися між собою й були не проти породичатися.

— Але все ж таки, хай наші діти трохи підростуть, - сказала Софійчина мати своїй майбутній свасі.  

По закінченні школи Софія з Данилом роз’їхалися по різних містах, а проте поклялися одне одному: що б не сталося – дочекатися. Коли почалася війна, Данила забрали до війська. Софія залишилася в Решетилівці з матір’ю.

Та війна відгуділа, а від її нареченого не приходило жодної звісточки.

— Ви теє…, - сказала одного дня заплакана тітка Тетяна її матері. – Мабуть, скажіть своїй доньці, аби марно не чекала…

Данило повернувся в 1947-му. Виявляється, ще в 1942-му гітлерівці вивезли його на примусові роботи до Німеччини, але вибратися додому раніше він, на жаль, ніяк не міг. Листи ж не знаходили своїх адресатів, безнадійно зникаючи безвісти по дорозі до рідного міста.

— Ну ось, тьотю Олю, я вже й підріс, тепер можу женитися, - усміхнувся привітно, переступивши поріг знайомої оселі. 

Але Софія на той час вже мешкала в Києві і була на сьомому місяці вагітності...

“Ніколи не забувай про нашу домовленість”, - стоте, втисячне перечитувати цей напис на потертій, вицвілій світлині, яку тримала в своєму старому гаманці. Як найдорожчий на світі скарб. Найбільший докір сумління.

Минуло двадцять сім років відтоді, як вона стала вдовою. Інночка тоді закінчувала аспірантуру і вже була відгороджена від батьків неприступним муром власних таємниць. Подруги роз’їхалися по інших районах, містах і навіть країнах. Із сусідками й колегами по роботі могла перекинутися кількома рецептами чи практичними порадами на щодень, але цього було замало, аби не почуватися самотньою. Щовечора ниділа наодинці з власними страхами або ж міркувала про сокровенне – уявляла, як тепер склалася б її доля, якби в молодості мала трохи більше терпіння, якби вміла чекати й вірити…

Але що сталося, те сталося. Минуле потрібно витирати з пам’яті, особливо якщо воно не приносить нічого, крім болю. Данило назавжди зник із її життя. Подейкували в Решетилівці, що повернувся до Німеччини, забравши з собою матір і сестру, а там одружився із якоюсь полькою. Злі ж язики заводили своєї: спився з горя… У Софії зосталася лише маленька світлина. Сорочка білим по білому, вишита її матір’ю на щасливу долю. Де воно, те щастя?..

Коли виходила на пенсію, Інна народила донечку. Власне, саме Людмила чи Милуся, як називали малу рідні, на якийсь час врятувала Софію від тієї гнітючої порожнечі, що після смерті чоловіка безжально затягувала її до своїх темних, загрозливих глибин. Онука стала для Софії розрадою і, без перебільшення – сенсом подальшого існування. Жила нею, заради неї. З ранку до вечора, поки донька і зять були на роботі, доглядала за малою, не шкодуючи ані сил, ані часу. У вдячність отримувала дзвінкий дитячий сміх, внутрішнє умиротворення, відчуття потрібності й затишку. Була певна: так триватиме вічно. Та Милуся підросла і, по закінченні школи, поїхала вчитися закордон. І знову Софію огорнула нестерпна самота. У власній квартирі почувалася, ніби у в’язниці. Хоч і мешкала разом із донькою, яка вісім років тому, розлучившись із чоловіком, взяла над нею опіку, а все одно було важко. Інна працювала лікарем в онкологічній лікарні, мала досить напружений графік роботи, часто – й нічні чергування, додому приходила виснажена, роздратована, нашвидкуруч готувала вечерю (або сніданок), прибирала, відкладала речі для прання й лягала спати. На розмови з матір’ю майже не лишалося часу – хіба що запитати, як та почувалася протягом дня, чи не забула прийняти пігулки і чи ніхто не телефонував на домашній номер.

Раніше Софія хоч виходила надвір, робила невеличкі прогулянки до парку чи просто сиділа на лавці, під старим розлогим кленом, в компанії так само нікому непотрібних, як і вона, старих жінок. Але одного разу, поки підіймалася східцями на третій поверх (ліфта в будинку не було), їй запаморочилося в голові. Злякавшись, вхопилася за холодну бетонну стіну й спробувала зробити глибокий вдих, та вмить забракло кисню. Добре, що встигла дійти до сходового майданчика і, падаючи, вдарилася головою об обшиті дерматином сусідські двері. Інакше навряд чи зосталася б живою. Опісля того випадку Інна суворо заборонила матері виходити на вулицю, навіть, ідучи на роботу, зачиняла двері з зовнішнього боку й не залишала в хаті запасного ключа. Ніби боялася, що стара може втекти з дому. Але ж регулярні прогулянки на свіжому повітрі так необхідні кожній людині для доброго фізичного й душевного самопочуття, а надто ж людині літнього віку – хто, як не лікар, повинен знати про це?..

Коли Інні випадав вихідний день чи коли вдавалося звільнитися з роботи раніше, брала матір під руку й виходила надвір разом із нею. Тоді вони вирушали до найбільшого в їхньому кварталі супермаркету, довго блукали між заставлених строкатим товаром полиць і врешті, придбавши найнеобхідніше, поверталися додому. Дорогою обговорювали меню наступного дня або погоду. В отих нечастих і коротких прогулянках Софію найбільше тішило одне: можливість відчувати поряд із собою – на такій близькій відстані – тепло іншої людини. І хай тепло це було лише фізичним (душею донька завжди перебувала десь далеко від матері), все ж таки зігрівало її і бодай на якийсь час, бодай про людське око, створювало ілюзію щасливо прожитого життя.

А дощ надокучливо дріботів по ринвах. “Ніколи не забувай про нашу домовленість” – чулося їй у кожній, зроненій з неба, сльозині. Що б не сталося – дочекатися…

Тринадцята-десять. Швидше б вечір.

2012

 

ЗЕЛЕНИЙ БОРЩ  

Цікаво, чи боляче землі, коли я по ній ходжу?

Мені подобаються питання без відповідей. Іноді відповіді дратують ще більше, ніж питання. Я ладна слухати нескінченний потік безглуздих, часом навіть ідіотських, запитань, але - не відповідей на них.

Робота журналіста цікава, але іноді інформаційне перенасичення містить у собі загрозу легкої форми шизофренії. Мені спокійно. Я повертаюся з роботи. Отже, маю унікальну можливість нарешті не думати про політику. Тепер мене цікавить одне: чи боляче землі, коли я іду по ній?..

Я зрозуміла: щоб відчувати радість від цього життя, треба любити все, що в ньому є. Але головне – всьому тому дивуватися. Щиро, наївно, по-дитячому. Навіть якщо бачиш щось всоте, втисячне, все-одно спробуй здивуватися йому так, ніби воно щойно прилетіло сюди з якоїсь іншої планети. Проблема всіх наших хвороб і нещасть у тому, що ми лінуємося дивуватися цьому світові. Ми лінуємося бути собою.

Щоб остаточно звільнитися від усіх своїх душевних пригнічень, пригадую, що мене могло дратувати іще, крім безглуздих відповідей на безглузді питання. Коли я була маленькою, мене дратувало те, що бабуся перетворювала свою хату на склад, де в мішечках, горщиках та всяких пакетиках завжди зберігалися якісь їстівні припаси. В погребі був склад з усякими консервами та консерваціями, які певно, датувалися ще довоєнними часами. На горищі – крупи, борошно, цукор, баночки з вареннями та джемами, а по всіх закутках – різноманітне насіння. І все це бабуся намагалася заховати у найпотаємніші сховки. Ми, її онуки, сміялися з неї, часом сварили її, адже за 50 метрів від хати був магазин, на полицях якого завжди лежали всі необхідні і головне – свіжі товари, в той час як у надійно схованих хатніх мішечках оселялися бридкі комахи і черви. Бабуся на наші докори не могла нічого сказати. Проте видно було по її зморшках, по вологих очах: щось таки їй болить – щось таке, про що не можна говорити вголос, бо сама можливість озвучення наболілого викликала в тих самих добрих і вологих від спогаду очах панічний острах перед невідомо якою силою.

Бабусю, чи може бути сила, більша від сили добра?..

Про те, що мамина мама пережила голодомор 32-33 років, я дізналася лише згодом. Вона просто більше не могла мовчати. Видно, передчуття неминучого завершення пройденого життєвого шляху природно викликає в кожному напівлюдський і напівтваринний інстинкт боротьби за збереження свого роду. Байдуже, якою ціною. Аби вижили. Аби не пережили того, що довелося пережити тобі. Аби не мерли з голоду і не шукали їстівних бур"янів по лісах і полях, аби не падали навколішки перед самим сатаною. Аби вижили… Вона знала щось, чого не знали ми, її діти і онуки. І це щось не давало їй спокою - до самої її смерті.

Показувала нам ті бур"яни, які врятували їй життя у жахливі часи штучного винищення української нації. Здавалося, вона молилася кожній травиночці і листочку, що спасли її колись від голоду. І плакала. Так щиро і дивно. Аж ми не могли того зрозуміти, дивлячись на неї і мовчки жуючи запашну свіжу булку.

Оце називається "заяча капуста". Листочки своїм виглядом мені одразу нагадали одну з мастей колоди гральних карт, в які частенько грав мій покійний дядько Володя. Воно таке кисленьке й ніжне на смак, з нього виходить дуже смачний борщик… А ще треба додати в той "борщик" кропиви, листя кульбаб і копиток, який росте рясно в нашому лісі. І ще якість пагінці… А потім зварити це все і з"їсти.

А що, як воно справді – смачно? Мені захотілося спробувати – так цікаво було все це собі уявляти. Мабуть, дуже корисно. Адже кожна травиночка містить в собі цілющу енергію сонця і землі, і багато-багато всяких вітамінів. 

Ні, це бридко. Скільки я пам'ятаю свою бабцю, вона ніколи не варила зеленого борщу і ніколи не їла його, коли варив хтось інший. Казала, що ця страва викликає у неї неприємні спомини дитинства.

Я взяла великоднього пиріжка і вийшла на вулицю. Світило молоде сонечко і в повітрі пахло воскресінням природи. До мене підбіг сусідський песик Граф і почав по-лакейськи вертіти переді мною своїм куцим хвостиком. Я обдерла з пиріжка верхнє тісто, а начиння з рештками кинула Графові. Він радісно підхопив мій щедрий гостинець і заходився коло нього. А потім винувато підвів очі: мовляв, вибач, так зрадів, що одразу забув подякувати. Пиріжок був із м’ясом. Я не хотіла їсти м’яса. Натомість у мені загострилося бажання спробувати "бабусиного борщику", неодмінною складовою якого мусить бути та рослина, що намальована на дядькових гральних картах…

А потім приходить усвідомлення того, що всі рослини проростають із землі, в яку закопано мільйони людей – ті люди не завжди помирали своєю природною смертю. І тому так часто тепер уявляється мені, що в кожній рослиночці живе чиясь душа. І тому, коли я йду по землі, завжди запитую: чи не боляче їй від того?..

Думається мені часом і про те, і про інше. Щось згадується, аби пережитися в моїй свідомості по-новому. Але знову і знову всі думки зводяться до однієї спільної. І невідступно тисне на мене питання, яке не має відповіді…

Бабусі вже давно немає на цім світі. І світ вже давно став зовсім іншим. А, може, я просто забула запах трави, що проростала із моєї землі?..

Денна втома не приносить душевного затишку. Хочеться чогось дуже простого і невідомого. Аби не думати про те, що завтра з самого ранку мусиш знову їхати на засідання Верховної Ради і слухати струхнявілі гасла борців за велику владу, аби не брехати іншим і собі самій, що ти щаслива від усвідомлення безплідності згаяного на роботі часу, аби змогти за кіптявою дійсності розгледіти хоча б силует себе справжньої. Мені захотілося… зеленого борщу і літнього сонця. Скинути взуття і бігти босоніж по мерзлій землі. І сміятися так голосно, щоб разом зі мною засміялися навіть ці безсоромно оголені гілки струнких тополь, що охороняють мою оселю від злих стихій природи… Але я не зробила цього, бо та, інша, що оселилася в мені живою істотою і вже так любо пригріла собі місце в моєму гарячому серці, не бажала викорінюватися назавжди – наче мешканці наметового містечка після помаранчевої революції на Хрещатику. Та колись урветься терпець і я стану собою справжньою. Клянуся вічністю. Стану…

Приходжу додому. І не падаю навколішки перед образами. Просто скидаю взуття і єднаюся з холодним паркетом вітальні. Все так приземлено-високо, ніби домашній халат, вишитий золотом. І час втрачає свою цінність відтоді, як ловиш себе на думці, що вже тобі немає куди поспішати – хіба що у завтрашній день. Але і той день буде так само несправжнім, як і всі попередні. І так завжди – чогось не вистачатиме, аби пережити в собі цілу вічність, аби вповні відчути себе щасливою від одного-єдиного дотику миті.

Мені часто сниться покійна бабця, яка варить нам, своїм онукам, дивну страву із різного листя та бур'яну. І ми чекаємо, допоки страва буде готова, щоб нарешті, бодай вустами, торкнутися тієї таємниці, яку наша старенька мучениця забрала з собою в інший світ, так і не дозволивши своїм нащадкам пізнати ту таємницю.

І знову мене мучить питання без відповіді. Чи боляче землі, коли я ходжу по ній?..

17.12.04

 

ЄВИН КАМІНЬ

(уривок з роману «Робінзони крейзі»)

Можливо, якби люди на Великій Землі не дивилися телевізорів, не слухали радіо, не читали живих і віртуальних газет з останніми плітками та новинами, з гороскопами й примітивними анекдотами, якби не чекали телефонних дзвінків та емесесок – від дбайливий батьків чи невдячних дітей, вірних друзів чи зрадливих коханих, – вони геть нічого не втратили б, і можливо, їм би тоді не потрібно було ділити світ на чорне і біле, вірити у рай і пекло, боятися смерті – як покарання або ж чекати смерті – як порятунку.  

Підвожуся і прошкую до Океану. Сеанс катарсису завершено кілька хвилин тому, висушені вітром сльози боляче стягують шкіру на щоках.

Не можна бігти все життя. Бо колись стомлюються наші тіні. Вони зупиняються, а ми вперто біжимо далі, гублячи в тому русі самих себе. Іноді потрібно зупинятися. Ненадовго. Лишень почекати свою тінь, злитися з нею і бігти далі. Інакше можна спіткнутися об камінь. А камінь завжди лежить на дорозі. Можеш обійти його і не помітити. Можеш впасти на нього, і тоді побачиш, що він є. Камінь. Коли усвідомлюєш його присутність на своєму шляху, можеш зробити так, аби він лишився позаду...

…І я несподівано послизаюся на тому камені. Втрачаю рівновагу. Боляче гепаюся сідницями об тисячолітню камінну твердь. Важка хвиля накриває мене з головою. Кілька хвилин тому я просила у Бога про одне: аби дав мені сили. Витримати усе. Мабуть, Він почув.

Звісно, варто було б стягнути із себе весь одяг, але, як завжди, я лякаюся незахищеності, і скидаю лише взуття: старі кросівки – червоний дермантин із вмонтованими смужками коричневої замші, не знаю, чи справжньої. Мене починають хапати дрижаки, хоча повітря досить тепле.

Йду по воді босоніж, міряючи непевними кроками нескінченний і кривий берег. Постійно кричать птахи. У тому крикові – приреченість і безодня. І глибочезна туга, що вивертає з тіла душу. Пригадую пісні свого дитинства, але співаю тільки подумки, боюся почути власний голос, боюся його втратити.

Не просила ні мудрості, ні любові. Просила – сили…

Кросівки тримаю у правій руці, лівою ловлю бризки від розбитих хвиль. Я хочу бути богинею, яка сама собі створить усіх, у кому матиме потребу, яка знищить кожного, хто заважатиме. Хочу бути сама. Але на цьому березі – зараз – окрім мене – багато таких, як я. 

Стара приречена жінка – пані Єва. Вона сидить на піску і плаче... Біля неї – велика рибина. Здається, мертва.

Пані Єва помічає мене. У неї сині очі, холодні і печальні, з тих очей виходить море і солоні краплі – одна по одній – розчиняються у піску. Біла спідниця, наче вітрило, напинається вітром, оголюючи худі засмаглі литки. У цій картині не може бути жодної спокуси – ані для чоловіка, ані для художника. Звичайна стара жінка з холодними очима.

Сідаю поруч. Пісок прилипає до мого мокрого одягу. Від рибини неприємно тхне смертю, але сьогодні смерть чомусь не лякає мене.

Рибина лежить між мною і Євою, розділяє нас, мов бездонна ущелина, утворена літосфеним зміщенням, ніби електрична напруга, яку не можна торкатися голими руками.

— Я люблю дивитися на мертву рибу. Але не розумію рибалок і тих, які їдять рибу. Це жахливо, - каже жінка.

Не ставлю зайвих запитань. Вона сама про все розповість.

— Батьки зачали мене за три місяці до свого весілля. Отже, я народилася раніше від своїх сестер. Але мої сестри вже давно померли. Не можу пригадати їхніх облич. Не лишилося ані світлин, ані портретів. Тільки маленькі кам’яні надгробки, вкриті пахучим мохом. Самі лише імена. Вероніка і Лідія. Вони були близнятами. У них було все однакове. Навіть сміх. І це мене завжди дратувало.

У тому місці, де збираються сльози, росте глибина. Ущелина між нами вужчає, але рибина продовжує тхнути смертю. Я набираю у ніздрі багато повітря, аби якомога менше дихати цим смородом.

- Усі мої предки по батьковій лінії – рибалки. Немає нічого дивного. Усі вони народжувалися і вмирали на березі Чорного моря, у маленькому рибальському містечку. Мій тато – так само, як і його дід, які і дід його тата, як і брат його діда – ловив кефаль. Кефаль було найлегше продати на ринку у великому місті. Щосуботи мої батьки їздили до міста. За рибу їм платили мало грошей. Але вони завжди привозили з ринку рахат-лукум, родзинки, інжир, кунжутні козинаки, іще якісь екзотичні ласощі. Не мені. Близнятам, які були молодшими від мене на п’ять років. Сестри раділи. А я ненавиділа їх – за їхню радість. За те, що були зачаті у законному шлюбі. І я ненавиділа своїх батьків – за те, що дарують радість моїм сестрам...

Єва перестає плакати – холодне море в очах висихає. Її гола рука ніжно торкається мертвої ущелини між нами. Луска виблискує грайливо під тонкими жіночими пальцями. Але я відвертаюся.

— Люблю дивитися на мертву рибу. Але не розумію рибалок і тих, які їдять рибу. Це жахливо... Мої сестрички запитали у мене одного разу: “Чи допливемо до обрію?”. Починався сильний шторм. Був початок осені.  “Так”, - я відповіла. Наш татко ловив рибу, мама допомагала йому натягувати сіті. І, ясна річ, вони не могли знати, про що мене запитали близнята. Море шуміло і розбивало батькову здобич об камінь. Але складали її до кошика і продовжували вперто чекати наступної. По мертвій рибі текла яскрава кров. Така, як у людей.  “Звісно ж, до обрію можна доплисти”, - повторила я. “І навіть у шторм?” – запитали. Моїм сестрам було по шість років. Вони плавали дуже добре, навіть у шторм. “І навіть у шторм”, - відповіла їм. І вони попливли. Їхні тіла розбилися хвилею об камінь, наче тіла риб. Холодні близнята втрапили до батькових сітей. Мама від того збожеволіла, втопилася у морі, ніхто не шукав її... Батько поїхав на ринок, у велике місто, я знала, що він ніколи більше не повернеться... бо ж не повіз до міста рибу... бо уся риба була мертвою... як мої сестрички... яких я ненавиділа за їхню радість...

Іще одна мить, один короткий звук – і мені стане зле. Тож мовчки підвожуся, обтрушую з мокрого одягу пісок. Вже не холодно. Кидаю погляд на тіло риби і уявляю на ньому цівочку людської крові. Хочеться закопати весь цей видимий світ – якомога глибше.

Живі пальці вже не граються мертвою лускою. Ущелина вже не здається мені такою страшною, як кілька хвилин тому. Просто – холодний спокій смерті, але нічого надприроднього.  На мої очі ніби напливає якийсь туман. Моя свідомість вкривається тонким шовковим серпанком.

Не хочу ні про що запитувати, слухати.

Тому іду.

Залишаючи камінь позаду…

 

КАРБОВАНЕЦЬ НА БАНЮ

— Війни змінюють долі людей, - каже дід Микола й смачно затягується дешевою цигаркою. – Причому, не завжди на гірше. Ось, наприклад, взяти мене і твою бабу. Якби не війна, ми б, напевно, не зустрілися. І тоді не було б ані твоєї мами, ані тебе…

Цю історію я присвячую своїм предкам. У ній немає жодної патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвіла, запилюжена весільна світлина на горищі зануреної в летаргічний сон хати. Обережно знімаю з дерев’яної рамки павутиння, витираю пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Ніс – дідів, вуста – бабині. Чи навпаки?.. Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби пам'ять нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і...

— Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті, - вкотре чую розповідь баби Галі. – По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матір’ю. Мріяти ж нікому не заборонено… 

Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життя – так схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.

— Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на ім’я Оксана. Від німців убереглася хитрістю – просто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати…

Пам’ятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За склом – посуд із вигравіруваними присвятами: “Коханій Галині від Миколи на річницю весілля”, “Любій донечці від тата на День народження”... Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків. 

— Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле, - прокашлявшись, озвучує власні думки дід.

Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потім – до сталінського... У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.

— То як же ви познайомилися? – вже не терпиться мені почути найцікавіше.

— Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню, - примруживши очі, усміхається дід.

Переводжу запитальний погляд на бабцю.

— Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв.  Каже: “Рятуйте, сто років не мився”. Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця  та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогу – ні сіло, ні впало: “А ти заміж за мене вийдеш?”. Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. “Ну, вийду, - кажу. – Тільки спершу помийся”…

— Бреше, - прицмокуючи додає дід. – Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.

— Від радості, - зітхає стара. – Бо ж була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті... 

Усміхаються до мене – через стільки років. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутує розлогі гілки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.

“Війни змінюють долі людей. Причому, не завжди на гірше…”

Баба пережила діда на десять років. Не знаю, чи вірила вона в казки про закоханих, які помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дідовій смерті, скільки її пам’ятаю, весь час лаштувалася “в далеку дорогу”.

30.10.12, Скоп’є

 

КОЛІЯ

(новела)

. . . . . . . . . . . . .

Їхнє кохання від самого початку було пісним. Наче грибна юшка. Або кавалок черствого житнього буханця. Вранці вкривалося пліснявою туманів, увечері сонно котилося за гори. Мали єдину розвагу – дощ. Коли сильно гриміло і води стрімголов мчалися у долину шумними потоками, десь там унизу стаючи однією плоттю із Чорним Черемошом, тоді щось їм ніби змінювалося – у невидимих внутрішніх годинниках, невідлагоджених складних механізмах тіл і душ. Відкривалася нова прірва, аби могли стрибнути туди, наперед зав’язавши очі смужкою вологого лляного полотна. Сиділи разом на призьбі, під дахом. Він витесував дошки на гріб для свого минулого – мріяв позбутися непотрібних речей і думок. Був удвічі старшим від неї. Вона гаптувала комірці і манжети – до чоловічих сорочок. Переважно пропускала крізь вушко голки темні нитки – кольору густого гречаного меду. Рідко – яскраві чи світлі. Вірила забобонам, створювала їх сама для себе. Кожну дію, навіть найбуденнішу – чищення картоплі, смаження книшів, миття підлоги, випасання корів і зливання надоєного за день молока до одного цеберка – розуміла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому богові. Коли напружувала уяву, аби побачити того бога – білого, теплого, пахучого – відчувала приємне збудження. Тішилася з острахом і тримала це у великій таємниці від чоловіка. Не могла без огиди тулитися до липкого тіла у ліжку. Терпіти грубу вагу брудних рук на своїх грудях. Слухати потворне рохкання упереміж із свистом і сопінням. А тому найбільше не любила ночей. Здавалися їй довгими залізничними коліями. Нескінченними, неприємними, чужими. Воліла би взагалі не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б ліпше уночі, а потім би спала вдень. 

— Єк захочеш, то матимеш сина, - його голос був кислим і порожнім, ніби діжка з-під випитого вина. Не відповіла. Бо що мала відповісти?..

— А єк ні, то ні, - вивів по тому легку формулу розрахунку нових життів. Так, ніби це він був богом і міг сам вирішувати – на що зужити свою глину.

— Завтра поїду до Ворохти, до батьків, - промовила твердо. З її очей полилося якесь дивне світло. Химерне, холодне, потойбічне. Ніхто не мав права скасовувати такого несподіваного рішення. Навіть бог. Але не той, що тепер поруч із нею. Інший – який щодня приймає запашну купіль.

— Повернуся у понеділок увечері, заночую в тети. 

— Єк хочеш, можеш не вертатися, - засміявся очима.

Дощ поволі вщухав. Мало вийти сонце. Не хотіла сонця. Зібрала шиття і пішла до хати.

— Ади, єк блискавков смереку пробило! – закричав, аж гори здригнулися від того крику.

— То трембіту зроб собі з неї і трембітай, аж поки всі жилки тобі не полускаються, – пробубоніла тихо. Хай ліпше не чує того, бо потім буде злий. А страшний, коли злий.

. . . . . . . . . . . . .

Не знаю, як так сталося, що я відбився від свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накривається димною пеленою. Чую уривки незрозумілих фраз, непов’язані між собою слова, бачу нечіткі картинки, але усе швидко розсіюється, губиться у якійсь далекій фрагментарній білизні. Ледве можу поворушити задубілими пальцями рук. Кінцівки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрій траві і гірській багнюці, з важким багажем на спині. Сам промоклий наскрізь – до кожної клітинки крові. Хапають дрижаки, але інстинкт боротьби за виживання перемагає, опиняюся біля траси. Ледве підіймаю правицю, аби зупинити першу стрічну машину. Пригальмовує наполовину заповнений бус. Сконцентрувавши рештки останніх сил, втягую своє тіло до салону і кидаю його на найближче сидіння. Ніяк не годен реагувати на здивовані і співчутливі обличчя пасажирів. Але життєдайне тепло з автопічки, струмінь якого розливається по долівці, потихеньку вертає мене до тями. Уламки спогадів стають довшими і все логічніше пов’язаними між собою, а проте ще залишаються глибокі між ними прірви. “Бещади занадто цивілізовані – аби шукати в них ектрему... на травневі канікули поїдемо краще до тих незайманих і диких карпатських гір”... Здається, це вже сьомий день відпочинку – останній день. І нас було семеро – Дорота, Ольга, Агнєшка, Марек, Сташек, Анджей і я. Ну так, “кожної тварі по парі”, і тільки я – ніби одинокий вовк чи як там... “сьомий зайвий”... Їм було цілком зручно не помітити мого зникнення, - розмірковував по тих хвилях, якими до мене припливала пам’ять.

— То що, так і будеш їхати зайцем до Франківська? – я почув грубий чоловічий голос, здається, водія буса, але нічого з тих слів мені не було до кінця ясно.

— За проїзд, синку, ти ж не заплатив, - легенько штирхнула мене під бік худенька бабця, що сиділа поруч, - двадцять гривнів.

Почав мацати кишені куртки, потім занурив руку до наплічника. У кишенях зосталися самі злотувки. Гривні – згадав – були десь аж на самому споді багажу. Вийшов на найближчій зупинці і помандрував вздовж траси. Праворуч, обік мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Біля могили з двома хрестами...

Наша дорога тягнулася побитими залізничними коліями. Я обіймав її за тонкий стан. Не питав ні імені, ні віку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дістала яскраву парасольку і підняла високо наді мною.

“Не треба, – сказав очима, - вже не врятує”.

Усміхнулася у відповідь. Якось ніжно і втомлено. Світилася наскрізь – ніби потойбічним вогнем. Ніколи не бачив такої дивної і дикої вроди. Вабила, робилася рідною, міцно притискалася до мене. Хотіла відвести до своєї тети. Сказав, що маю гроші – достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, – додав. І їй це сподобалося. Пішла зі мною. Сказала, не боїться вовків. Навіть тих, які приблукали сюди з чужої землі. Була відверта зі мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому  ложі з різьбленими дерев’яними бильцями, а потім під теплим душем, щедро поливаючи свої тіла трояндовим гелем. Але її волосся все-одно пахло бринзою і смолою смерек. Вітром і горами.

— Звідси має іти прямий потяг до Львова, а зі Львова автобусом – до Варшави, - сказав, одягаючись.

— Єк захочеш, то матимеш сина, - її очі блищали, але я не годен був розпізнати, що значить той блиск. Дивно, але вранці стала мені раптом такою далекою... ніби украдена чужа таємниця. Аж захотілося швидше їхати звідси, втікати від неї. 

Поїду автобусом, аби швидше...

— А єк ні, то ні... тоді... вернуся...

. . . . . . . . . . . . .

— Ади, єк блискавков смереку пробило, ади, бачиш? – запитав лагідно, показуючи рукою далеко в гори.

Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбі.

— То зроб із неї трембіту...

Їй раптом запахло – вигаданим богом...

— А пощо трембіта?..

— Трембітатимеш... нашому синові..., - протягнула крізь шматок полотна довгу яскраву нитку.

5.05.08

 

ЛИСТОНОША

“Із будь-якої ситуації є вихід, навіть смерть – це ще не остаточний кінець”, - любив повторювати старий Листоноша. А тоді діставав із потертої-перелатаної торби глиняного свищика і висвистував якусь веселу мелодію, видобуту із власних дитячих споминів.

“То було так давно, - коментував по тому. – Коли яблуні в саду ще здавалися мені казковими велетнями, а щоб дістатися до клямки на дверях, потрібно було ставати навшпиньки”.

Листоношу любило все містечко. І, хоч він давно вже не розносив нікому листів, його продовжували називати Листоношею. Так, ніби в нього не було іншого імені. А, може, й справді не було…

Сиротою він зостався дуже рано, ще у п’ять чи шість років. Його батьки загинули під час Другої світової війни, проте подробиці цієї трагедії хлопцеві були невідомі. Хтось казав, що мама з татом поїхали в місто по хліб і там їх розірвало бомбою, хтось – що потрапили на очі гестапівцям і ті прийняли їх за шпигунів, ще інші – буцімто його батьки мали зв'язок з підпільною мережею ОУН й були заарештовані радянською владою. Щоправда, остання версія завжди проговорювалася пошепки й була радше схожа на якусь таємничу вигадку, аніж на правду. Так чи інакше, а хлопець зостався сам. Спершу жив із бабою Варкою, маминою мамою, а по бабиній смерті його забрав до себе на виховання місцевий начальник пошти дядько Петро. У дядька Петра і його дружини Химки не було своїх дітей, тож Варчин онук став їм за рідного сина.

“Будеш мені помагати розносити людям пошту?” – запитав його названий батько.

“Буду!” – впевнено відказав малий.

Власне, відтоді всі в містечку й почали називати його Листоношею. У дощ, сніг і спеку він бігав від хати до хати з величезною полотняною торбою, повною листів і газет. Люди раділи йому, ніби янголу, котрий розносив святкові листівки й вісті. Щоправда, не всі вісті були добрими. Іноді телеграми сповіщали про смерть близьких або друзів. Тоді Листоноша вважав своїм обов’язком втішити адресатів. Говорив про те, що з будь-якої ситуації є вихід. Що не варто впадати у відчай, адже після кожної зими приходить весна. А тоді вкотре діставав із торби свищика й пригадував веселу мелодію найсвітліших років свого життя. Тоді мама з татом були ще живими. Здавалося, життя тільки-но починається…

У Листоноші не було ані дружини, ані дітей. Подейкували, що в юності він був таємно закоханий в одну місцеву паняночку, доньку відомого на все містечко перукаря. І навіть кидав їй до скриньки любовні листи від буцімто одного поважного кавалера зі столиці. Хоча писав їх власноруч – грамоти навчився від названого батька. Та невдовзі панночка вийшла заміж за російського офіцера, з яким її познайомили родичі батьків, і назавжди виїхала з їхнього містечка. Листоноша вирішив більше ні в кого не закохуватися. А просто жити для людей. Виконувати ту місію, яку йому призначила сама доля. Він обожнював свою роботу й не проміняв би її на жодну іншу. Навіть якби хтось покликав його до великого міста й запропонував би великі гроші, Листоноша нізащо не покинув би своєї пошти. Бо знав, що потрібен людям тут, у своєму містечку.

. . . . . . . . . . . . .

Помер Листоноша у травні, коли цвіли яблуні – казкові велетні з його дитинства. Щедре весняне сонце пробуджувало природу від тривалого зимового сну, даруючи людям надію на нове, щасливіше, життя.

Коли труну вже опустили до могили й засипали землею, невідомо звідки взявся дивний птах. Він був схожий на солов’я, але трохи більший і пір’я його переливалося на сонці золотавою барвою. Покружлявши на могилою, птах опустився на свіжий хрест і – дивина! – почав витьохкувати знайому усім мелодію – оту мелодію, яку Листоноша завжди насвистував на своєму глиняному свищику. Люди здивовано переглядалися між собою. Нарешті хтось із присутніх не витримав – розірвав мовчанку улюбленою приказкою старого:

— Із будь-якої ситуації є вихід, навіть смерть – це ще не остаточний кінець.

18.10.12, Скоп’є 

 

ПОСАГ

Катря повиймала з дерев’яної скриньки всі прикраси й почала їх уважно розглядати. Намиста з коштовного каміння, золоті сережки, каблучки, ланцюжки, підвіски, брошки – Господи, скільки добра вона встигла назбирати за свої вісімдесят з гаком! Скільки часу згаяла, скільки здоров’я змарнувала, аби лишень оця скринька не зяяла порожнечею, аби лишень… не зостатися самотньою.

Усе на посаг собі збирала. Боялася, що бідну її ніхто не посватає. З останніх сил спину гнула – спершу на колгоспному полі, тоді за верстатами, часом доводилося і посуд по їдальнях мити, і навіть, чого правду крити, чистити заводські нужники. Не було для неї брудної роботи, бо ж на зароблені гроші золото купувала. Чисте-чистісіньке. Купувала і складала до скриньки. Шкода їй було на щось інше витрачатися. То й відмовляла собі у всьому. Світу білого не бачила.

А тепер що? Куди його, те золото, коли старість вже так міцно вп’ялася в неї своїми кігтями, що й не визволитися? Хіба що душу Богу віддати, щоб не мучитися від споглядання власної безпорадності. А скарби? Теж – разом із душею? Та чи потрібні вони Господові? У нього ж і своїх скарбів удосталь. Пощо йому людські, земні?

Здається, всі хвороби, які тільки на світі існують, напали на Катрю враз, ніби якесь вороже військо. Відчуває, хоч і не хоче приймати розумом: вже однією ногою на тому світі стоїть. Не може спати – все боїться, що ненароком власну смерть проспить. Лише куняє, краєм ока позираючи в незашторене вікно: десь звідтам вона, смерть, прийти мусить. Цікаво, чи це боляче? Чи страшно?..

Не була Катря в юності великою красунею, проте парубки на неї час від часу таки задивлялися. Коли ж нарешті назбирала собі той клятий посаг, почала сама парубками перебирати. Все гідного підшуковувала, бо ж заможною панною стала. Та не щастило Катрі. Все не ті кавалери зустрічалися, все не до пари їй. В одного ніс завеликий, у другого – вітер в голові, у третього – матня на штанях теліпається, у четвертого голос надто грубий, п’ятий – сіроманець… Ніхто її посагу не вартий – її років, згублених на каторжну працю. Насправді ж біда Катрі була у тому, що вона ніяк не могла закохатися. По-справжньому: щоби серце із грудей вистрибувало і кров у жилах кипіла, щоби про все на світі забути, нічого не помічати, лише відчувати, як за твоєю спиною виростають крила… Не було того з нею, не траплялося. Жодного разу в житті. Серце своє ще змалку віддала золоту й коштовному камінню. Так і довікувала з тим добром. Стало воно їй і за чоловіка, і за дітей, і за онуків. І навіть – за друзів. Бо ні з ким не сприятелювалася щиро, не знайшла людини, яка змогла б її зрозуміти.

  Стара Катря перебирала свій посаг. І раптом її осяяла думка: віддати все це якійсь молодій панночці. Може, як не пощастило їй, то пощастить комусь іншому – з її багатством. Кому ж віддати? А хоч би й… Он, у сусідки донечка росте. Гарна, скромна, розумниця. Скоро школу закінчить, потім треба буде її в університет влаштувати, аби нужників чужих мити не довелося. Та мати-одиначка ледве кінці з кінцями зводить. Чи вистачить їй на доньчине навчання? А на весілля? Тож вирішила Катря: завтра неодмінно покличе до себе сусідську малу і віддасть їй усі свої скарби. Віддасть без жодного жалю. Навіть – з радістю. Звільниться від непотрібного тягаря. А й, справді, чого б не допомогти людям? Може, хоч проведуть за те Катрю в останню путь по-людськи, а потім будуть все життя добрим словом згадувати. Так собі міркувала і від тих думок її обличчя ніби прояснювалося, молодшало.

Та вночі хтось постукав до шибки. Вмить кольнуло під серцем.

— Заходьте, - ледве прошепотіла стара.

Забувши про свій посаг, тихо подалася за нічною гостею. 

Х\2012