15 лютого 2018 року, на Стрітення, у Національному музеї літератури в Києві відбувся творчий вечір Світлани Короненко «У колі друзів».
На початку імпрези у вступному слові ведуча Наталка Сумська віршем Світлани Короненко «У цій небесній круговерті» нагадала про священномучеників 21 століття − українських воїнів, завдяки мужності яких більша частина України живе відносно спокійно. Ця тема зринала протягом вечора ще не раз: і у слові Дмитра Павличка, і у виступі Валерія Гужви.
А зібралися кияни в Національному музеї літератури з нагоди презентація книжок «Зі старого манускрипту» і «Вірші з осені» представниці покоління поетів-«вісімдесятників» Світлани Короненко.
В обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка з великим успіхом відбулася презентація книг відомого українського письменника, публіциста, журналіста, краєзнавця Миколи Будлянського. Микола Георгійович тривалий час працював у обласній газеті «Деснянська правда» – завідувачем відділу, заступником головного редактора; тож багато його творів, представлених у нових книжках, надруковані на шпальтах рідного видання.
Читачі добродія Миколу люблять, бо пише не сухо, а тепло, людяно, емоційно. Його розповіді про красу сільської праці та чудових земляків – вражають добротою, мудрістю, шляхетністю та високою духовністю. Тому і на презентації зал був переповнений – довелося ще стільці заносити, щоб вмістити усіх бажаючих потрапити на цю дійсно цікаву імпрезу.
Автор представив дві свої книжки – «Час рікою пливе» (про Олишівку Чернігівського району) та «Розкажіть мені, мамо» (про рідну Держанівку, де народився і виріс).
Нову збірочку оповідань для діток «Назустріч сонечку» одержав з рук авторки, талановитої поетеси, дружелюбної землячки Тетяни Череп-Пероганич. І не одну книжечку, а відразу п’ять – для кожного з моїх внучат. Та першим читачем став сам.
Не братимуся за читацько-літературний аналіз оповідань, рецензію фахово написала Ольга Рєпіна, а зупинюся, вважаю, на важливішому - моральній новизні в стилі дитячої літератури, в її ідейно-художній своєрідності.
Колись на якій літературі батьки виховували дітей? Звісно, передусім на добрих казках. Читали вдома й в школі вивчали «моральні» оповідання класичних письменників. Але все те написане на повчальних прикладах, можливо, й «прототипних», але сторонніх, чужих. Навіть в автобіографічних творах літератори, погодьтеся, не рвуться повчати читачів моралі на прикладах своєї анти моралі. А щоб виставляти на суд широкої спільноти негарні вчинки своїх чад – більше з розряду казок. Адже їхні діти – генії, високоморальні, з памперсів усе нальоту схоплюють! Колись казали – з колиски, з пелюшок…
Куди б дорога не повела людину найближчою та найкоротшою є саме та, що веде до рідної домівки. Бо все там було в перше: пісня жайвора у високім і чистім небі, соняхи попід тином, привітна усмішка матері та її простягнуті руки навстріч зробленим першим крокам її дитини, школа, друзі виплекані в серці найзаповітніші сподівання, світлі мрії та надії. Соколиний погляд упивався стрімкими карпатськими вершинами. На них і влітку біліли сніжані шапки, а слух сприймав дзвінкі перебори швидкоплинних потічків і річок. За роботою чи за відпочинком тут завжди лунали мелодії народних пісень та коломийок, нестихаюча говірка рідної співучої мови. Сільські путівці завжди звідси виводили людей на обшири світових просторів.
Немало доріг обійшов і виходець села Копашнова на Хустщині, нині відомий літературознавець, фольклорист та скарбошукач народної мудрості Іван Хланта. Та десь на денці його серця завжди жила – жевріла невгасима думка написати і видати одну з найважливіших своїх книжок про рідне село. Недавнойому виповнилося 620 років. Як поселення засноване вкрай зубожілими втікачами від панського свавілля. Зупинилися якось тут люди й уподобали собі цю гарну місцину. В ній було доволі сонця і тепла.Поблизу текла річечка Хустець. Чим не пригожа земля для поселення? Єдине, що їх бентежило – ліси. Займали вони величезну територію. Аби вивільнити землю для осілого життя біженцям прийшлося розкорчовувати територію від зламаних вітрами дерев та кущів. Між собою часом говорили: «Вже перейшли копаші на нове місце». Може через це і назвали село Копашновим.
В Ічні урочисто вручили почесні премії Степана Васильченка та Василя Чумака.
Ічнянці знову вразили. Дивовижно, як вдається невеличкому райцентру на Чернігівщині влаштовувати такі цікаві, душевні, зворушливі літературно-мистецькі свята, які навіть у столичному Києві зараз рідко побачиш, та й то за участю... наших земляків-ічнянців, як от чудовий виступ у Національній спілці письменників України Ічнянського районного об’єднання літераторів «Криниця», котрий досі самі ж колеги-кияни всім у приклад ставлять – от як потрібно творчі зустрічі організовувати! Воістину провінція – все-таки явище не стільки територіальне, скільки духовне. Недалеким провінціалом і в Києві можна бути, і в Парижі... А Ічня в своєму культурному розвитку – справжня оаза талантів, духовності, патріотизму та національної самосвідомості! Тут, завдяки щедрим меценатам буквально розквітає книговидання, і які імпрези постійно проходять!
ПОЛОЖЕННЯ ПРО КОНКУРС
Метою Конкурсу є популяризація сучасних українських авторів та прозових україномовних видань у м. Дніпро та регіоні, презентація авторської концепції сучасних українських письменників та дизайнерів книжкових обкладинок, залучення населення до читання українських книг, знайомство авторів України з регіоном Придніпров’я.
Конкурс проводиться БЛАГОДІЙНОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ «БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД «UKRAINIAN MODERN ART LAB»» (Україна, м. Дніпро) та ДНІПРОВСЬКОЮ ЦЕНТРАЛЬНОЮ МІСЬКОЮ БІБЛІОТЕКОЮ.
Для оцінки надісланих на конкурс робіт створено Журі, до складу якого увійшли літературні критики, письменники, журналісти, діячі мистецтв, представники організаторів конкурсу та громадських організацій.
Учасники
Національна спілка письменників разом з Інститутом літератури НАН України запрошують на круглий стіл «Підсумки літературного сезону 2017», який відбудеться 1 лютого об 11:00 за адресою вул. М.Грушевського, 4 (Інститут літератури).
Під час заходу фахівці та гості будуть обговорювати літературні явища, тенденції минулого року, а також робитимуть свої прогнози на 2018 рік.
Серед запрошених гостей академік НАН України, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, заступники голови НСПУ Віктор Мельник та Олександр Гордон, письменниця Тетяна Пишнюк , редактор газети «Літературна Україна» Сергій Куліда, літературознавець Богдан Пастух, літературознавець та перекладач Дмитро Дроздовський, літературний критик Віра Агеєва, письменниця Леся Мудрак, літературознавець Михайло Наєнко, літературний критик Костянтин Родик, драматург Валерій Герасимчук, перекладач Всеволод Ткаченко, критик Микола Славинський, журналіст Сергій Руденко, поет Олександр Хоменко, с.н.с. відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Ніна Герасименко, с.н.с. відділу теорії літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Леся Демська-Будзуляк.
Вже стало доброю традицією напередодні фестивальних днів зустрічатися з організатором українського поетично-музичного фестивалю «Віршень» - письменником, видавцем, громадським діячем Сергієм Пантюком, якому завжди є що розповісти і про цей багаторічний захід, і про самих учасників.
- 10 лютого знову збере своїх постійних і нових митців та шанувальників «Віршень». Скільки років виповнюється фестивалю і що найголовнішим, як організатор, в його існуванні бачите для себе?
- Це буде 22-й фестиваль. І відбувається він 22-й рік поспіль. Для людини – це молодість, а для фестивалю – мабуть, зрілість. І коли я озираюся назад, сам дивуюся: скільки талановитих, яскравих, неординарних людей виступило на його сцені!
Я свідомий того, що в межах загального культурно-мистецького процесу в Україні «Віршень» є лише незначним епізодом. Але важливим є те, що кожен, хто хоч раз занурився у невимушену «віршневу» ауру, несе її далі – у своє місто чи село, у своє мистецьке оточення, у свою родину. А це поступово і невпинно розширює такий важливий для нас духовний простір. Наголошу – український простір.
- Якщо брати до уваги рівень виступів тих, хто був на початках, і аналізувати твори з якими учасники виступають сьогодні – різниця в чому? Чи є вона взагалі? Розвивається українське слово, чи пасує перед митцями минулих років?
Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?
Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.
Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.
Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.
23 січня в Києві за ініціативи та підтримки Об'єднаної діаспори азербайджанців України відбувся поетичний марафон «Поезія гранатових відтінків».
Учасники—українські поети змагалися у виконанні віршів на азербайджанську і східну тематику. Серед них були переможці міжнародних і всеукраїнських конкурсів, відомі поети: Сергій Савін, Юрій Строкань, Наталія Бельченко, Діана Шестакова, Вано Крюгер, Людмила Дядченко та інші.
Судді—відома поетеса, громадська діячка, переможниця Всесвітнього фестивалю поезії «Ditët e Naimit» (2013) Леся Мудрак та головний редактор Nebo BookLab Publishing, викладач Київського університету ім. Бориса Грінченка Світлана Привалова.
Дівчинка, що в неї з голови росте квітка. Дивно, правда? Що ж із нею не так? Злі чари? Радіація?.. Почекайте. А чому з нею обов’язково має бути щось не так? Чому потрібно якось класифікуватися та визначатися, хто ж ти там насправді є - Людина, Квітка, Мама, Дружина чи Працівник місяця? Чому бути унікальним, неповторним, особливим Собою – це погано?
Казка «Дівчинка із квіткою на голові» молодої дитячої письменниці Галини ТЕЛИЧУК про те, що кожен із нас має свою Квітку – хто на голові, хто в руках, а хто і в самісінькому серці... Але мало хто наважується прийняти і полюбити її. Зізнавайтесь, як давно ви поливали свою?..
«Дівчинка з квіткою на голові» - це одна казка із серії, до якої також входять казки «Хто вкрав у Зебри смужки?» і «Жив собі Листочок..»
«Це казки для маленьких і «дорослих дітей», тобто нас, батьків, - посміхається Галина. – Я впевнена, що будь-якому дорослому буде про що подумати під час прочитання цих казок-притч і що обговорити зі своїми дітьми. Адже для того, що виростити щасливих дітей, потрібно бути щасливим самому.»
В доробку Галини Теличук - персоналізована казка у віршах «Таємне життя Святого Миколая», що вийшла друком у видавництві «Fairy Tale» українською та російськими мовами, а також декілька збірок дитячих віршів українською, російською та англійською мовами, що поки існують лише в електронному вигляді.
Неймовірні ілюстрації до казки створила талановита художниця із Ужгорода Аліна ЛОБАНОВА.
Унікальний дерев'яний кіот ХІХ століття після реставрації презентували у Софійському соборі Києва. Гроші на оновлення реліквії, близько тисячі доларів, зібрали на благодійному концерті солістки Віденської опери - українки Вікторії Лук'янець. За словами, директора заповідника Нелі Куковальської, тепер в Україну хочуть повернути ікону Миколи Мокрого - одну з перших чудотворних ікон Київської Русі. Саме вона була в кіоті. Під час Другої світової війни її вивезли за кордон.