1. Коралі
Надійка заледве встигла до поїзда. Андрій уже стояв на приступці вагона. Повістка — як сніг посеред літа. Знав, що його чекає зона так званої АТО. Зателефонував до Львова коханій. І вона, облишивши лекції в університеті, примчала сюди. В останню секунду.
Потяг сіпнувся і почав набирати швидкість. Надійка на бігу зняла з шиї коралі — єдине, що змогла придумати на подарунок-пам’ять.
— То ще від бабці оберіг! — вигукнула. — Вони освячені. Вірю, що й наше щастя збережуть!
— На весіллі ти одягнеш їх знову, — спробував усміхнутись Андрій.
Зайшовши до вагона, поклав коралі в кишеню навпроти серця. Надалі вони були з ним постійно: і в підготовчому центрі, й на Донеччині, й на Луганщині.
Перша пісня проекту «Слухай українською!» з’явилася спонтанно. До концерту потрібно було швидко підготувати франкомовну пісню, та ще заспівати її дуетом. Але пісня все ніяк «не лягала на душу». Саме тоді й виникла ідея заспівати цю пісню рідною українською мовою. Після концерту усі були настільки приємно вражені, що потім просили виконувати її знову і знову. Пісня стала своєрідною «родзинкою» концерту. А згодом почали звертатися вчителі та учні музичних, вокальних закладів з проханням, чи можна використовувати текст для занять та іспитів.
Дивовижна пісня «Je t'aime» Лари Фабіан (Lara Fabian) — українською! Слова та виконання Юлії Качули.
Знаковим для мене став такий випадок на одному вокальному конкурсі. Член журі, справжній носій іноземної мови, сказав учасникам: «Це чудово: розвиватися, вивчати, співати іноземні пісні, але я нічого не зрозумів з того, що ви тут виспівували. Акцент, неправильна вимова – все це неприємно вражає слух і втрачається не тільки зміст, а й думка, яку поет хотів донести шанувальникам пісні». Мені стало тоді так прикро, бо є стільки прекрасних, вічних пісень, мелодій, їх так хочеться співати! Але не кожен може ідеально заспівати французькою, іспанською, грузинською, на івриті і т. д. Це, напевне, можливо лише тоді, коли досконало вивчаєш пісню «під наглядом» ідеального знавця іноземної мови, її вродженого носія. А мені так захотілося, щоб у всіх була можливість передати мелодику, зміст, емоцію пісні так, як ти максимально досконало можеш зробити лише рідною мовою.
Я звідси починаюсь - як народ
На цій землі не оскверни мене,
Бо тут дідів моїх живе коріння,
Тут досі ще живуть їх білі тіні
І дихають, як визрілий ранет.
Над грушею знайомий молодик
Колише голубий туману голос.
Тут ми споконвіків піснями молимось.
Поглянь, у травах їх живі сліди.
Сюди, лиш чистим помислом ввійди,
Душею й тілом так, як на причастя.
І степ розстелить рушники квітчасті,
Зайди на них – і станеш молодий.
Я звідси починаюсь як народ,
Земля моя свята – жива ікона.
Тутвсе про мене зна, сусідський сонях,
А він ясний, як сонце й сам Господь.
ПОПУТНИКИ
Оце їду!.. «Рушай, поки люди случаються…» – сказала б мені бабуся Галя. Та вже, ба, случилися, скажу Вам. Кажуть: купуй не хату, а хорошого сусіда, вибирай не купе, а хорошого попутника. А оце вже й попутник. Ні тобі здрастуйте, ні будь ласка. Чорний, як домовичок із труби, «негретьонок», одним словом. Ще років тридцять тому ми, у наших провінційних містечках, дивилися на них, як на інопланетян, а потім потроху призвичаїлися, притерлися. Петро І лише вікно у Європу прорубав, а тут ціла завіса гухнула. І потекли, і попливли… Колись воно і у Франції були французи і все якось у них було по-французьки, а тепер і в них «негроцузи» або мулати. Красивенькі, бува, виходять. А це уже і в нас негри заговорили, на задрість нам – українською, та ще й, трапляється, вишиванку надягають… «Молодес!..» – сказав би дід Іванченко. Але це було минулого року – стрічала шоколадненьких на фестивалі, а сьогоднішній – ні бовк, ні няв… Ну та хай йому… Було й не те…
***
Вишкрібаю із себе
потроху твоє ім’я,
від кюреток «ТАК ТРЕБА»
рани лишаючи січені,
і твоє у мені
недоношене
«ТІЛЬКИ МОЯ»
захлинається відчаєм
***
Ріжу об тебе руки
і глухне крик
в серця нерівних стуках
Морзянка… SOS…
Тільки сигнал
у просторі втоми зник,
а біль,
як трос…
***
Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.
Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися — такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.
Скільки того літа!
(Київська липнева замальовка)
Плюс тридцять – краще, ніж мінус тридцять!
– Насолоджуйся, – кажу я свому «морозостійкому» чоловікові, який знемагає від спеки, – тобі безкоштовно «дають» тепло! А взимку за температуру вдвічі меншу викладеш щомісяця кругленьку суму. Цінуй момент!
– Ой, дихати нічим, – скаржиться узбечка на ринку, я купую в неї родзинки, курагу й інші східні смаколики. – В нас удома буває й плюс п’ятдесят, але чомусь не так важко, як тут…
Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…
- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.
- Гм. Чому?
- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.
- Я бачив…
***
Розвінчані мости і три дороги,
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’ до біса тягнемо хреста?..
Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті
Помежи трав язичницькі боги.Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.