Щоразу, коли відвідую Ніжин, місто моєї студентської юності, мучить мене непояснима думка, чому Микола Гоголь «підгодовував» вогонь камінів своїми творами, чому не ховав їх у шухляди свого стола, чи у конторку, за якою, стоячи, мережив свої рядки, чому, з точки зору сучасників, не зберігав їх файлах комп’ютера?
Ще з Ніжина, з гімназії вищих наук… Для рукописного альманаху «Метеор литературы» Гоголь підготував першу прозову річ «Братья Твердиславичи». Однак аж занадто високий пафос і абстрагованість сюжету не сприйняли його друзі, і «Николяша» спокійно розірвав свій рукопис на маленькі клаптики і жбурнув у грубку, де палахкотів вогонь. «Набивай руку в віршах, — дружно порадив йому тоді Костянтин Базілі, — а прозою не пиши. Белетрист з тебе не витанцювується, це видно вже тепер».
Слова - Тетяна Череп-Пероганич.
Музика та виконання - Володимир Сірий.
Відеомонтаж - Віталій Вишневський.
«Корабель уяви» – це історія про неймовірні пригоди звичайної дівчинки Аліси та її друзів нашим загадковим Всесвітом. З одного боку, це книжка-гра, експеримент із яскравими текстами та цікавими ілюстраціями, адже, у процесі її створення активно брала участь 10-річна донька авторки Аліса, яка і стала прототипом головної героїні твору. З іншого боку – це пізнавальна книга, наповнена цікавими фактами про навколишній та внутрішній світ людини. Перед читачем - твір, що пропагує сімейні цінності і любов до своєї рідної землі.
Авторка книги так звертається до свого читача:
Привіт, друже!
Книга, яку ти тримаєш у руках – незвичайна. Це твій квиток на Корабель уяви, на який ти потрапиш разом із нашими героями – Алісою, Максом і Кексиком. У цій веселій компанії ти поринеш у вир пригод та фантазій, а також дізнаєшся багато цікавого про наш Всесвіт, Землю та про все те, що тебе оточує. Корабель уяви може перенести тебе у найвіддаленіші куточки Земної кулі! Ти мандруватимеш космічними просторами, занурюватимешся під воду і навіть подорожуватимеш організмом людини! І керувати цим диво-кораблем дуже легко: кожна дитина вміє це робити. Вмикаймо уяву – і вперед!
Чистішими ставали ратиці
Під час мандрівки в мілині.
За них чіплялись каракатиці
(Побути хочуть на коні).
А сам скакун без роду-племені
Летить виснажно в мілину,
Скидає сідла та рве ремені –
Ковток свободи на кону.
І відлітають крапель китиці
По прибережній площині,
Не зупиняючись на критиці,
Пересікають потайні
Заначки камерної музики,
Дрібнички видив осяйних.
Перші відгуки студентів про зустріч з письменниками Сергієм Пантюком та Борисом Гуменюком на розширеному засіданні літературної студії «Горлиця» в Університеті «Україна»:
Яніна ЯРМОЛЕНКО, учасниця літстудії «Горлиця» Університету Україна» (Київ):
− Нинішня зустріч із письменниками навіяла на мене ще більшу жагу до письма.
Чіткі короткі біографії про себе та одне про одного ми почули від Сергія Пантюка та Бориса Гуменюка. Це дуже освічені, розумні люди, які знають, про що пишуть і для чого вони це роблять. Перелічувати їхні творчі доробки можна довго, а тому я напишу коротко: кожен із творів цих авторів має право на життя. «Літератори завжди були обличчям нашої країни, і так буде завжди», − сказав Борис Гуменюк, і з цим я дійсно згодна. Справжній поет може підняти дух будь-кого з нас, якщо він відчуває важливість та впевненість у тому, що його тексти матимуть якесь значення для людства, і також для майбуття послугують поштовхом до кращого.
Сьогодні, 13 березня о 13.00 год. на міському цвинтарі у м.Дубляни буде освячено пам'ятник Герою Небесної Сотні Анатолію Жаловазі.
Два роки тому, на похороні Героя я побачила голуби, які літали над труною серед зими і тому написала такого вірша.
Білі голуби у синьому небі
Голуби над тілом Героя -
Мов душі Небесної Сотні,
Немов зі сну прокинулись двоє,
Але без тіла - самотні.В небо злетіла їх мрія,
Тих, хто тримався за нитку дощів..
Йшов на барикади і вірив
Життя - не торбинка з віршів.
Бандерівець натягує бандану
До половини шийного хребця
І, відчуваючи затуленість лиця,
Навшпиньки проринає крізь тумани
У фаталізм епічний, полум’яний.
Бандерівцю нема чого втрачати
У зграї недолугих ідіом,
Де непоборна постать, як фантом.
І купи зафіксованих ум’ятин
Показують, як точно записати
Проекції досягнень усебічних:
У когось-то сердець навиривав,
Вчинив без ліку культових розправ.
Ця жінка з волоссям чіпким, як сухе огудиння.
Розтрощують кроки хисткий напівсон передмість.
Роздерті підошви. Розбите шпичасте каміння.
Розмита дорога. Запізно отримана вість.Ця жінка з обличчям вузьким, мов нагострене лезво
Чи сонця мазок на полотнищі тьмавім стіни.
Хоч вже шарудять падолисти жовтаві, а все ж бо
Відлунком закляклим ледь жевріє подих весни.Ця жінка в долонях тримала півщастя, півсвіту.
І те поміж пальців зійшло в мовчазну каламуть.
У закутку протяг виводить плачливу сюїту.
У затінку мойри життєпис мінливий прядуть.
Ця жінка... А що в ній від мене? Лиш попіл, лиш покрив.
А решта – полуда, позлітка, слизька мішура.
Чому ж ти так ловиш в очах її вистиглий подив?
У віршах моїх чом її журавлина жура?
Мене звуть Олена ТАРАН. Мені – 19 років. Я – звичайна дівчинка, яка мріє про щось незвичайне. Навчаюся в Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Філологічний факультет обрала невипадково – дуже хочу поєднати свою творчість із подальшою роботою. А сама я – з смт. Березна Менського району. Дуже люблю своє селище – тут я знаходжу натхнення буквально в усьому! Я трошечки незвичайна – дуже люблю філософствувати, просто обирати тему і говорити про те, що так болить. І вірші свої пишу через біль.
Старенька книга пилом припадала
У шафі з незапам’ятних часів,
Неначе спрагу світу тамувала, -
Я навмання її в хвилину ту відкрив.До ночі в шрифт прадавній приглядався,
Пожовклі сторінки перегортав.
Я знать не знав, я сам не сподівався:
Мабуть не я, а Він мене шукав.
Окреслення у літер незнайомі,
Водночас - чистий і знайомий зміст.
Слова відверті в душу, наче спомин,
Лягали, мов письмо у чистий лист.
Музика та виконання - Тетяна Скомаровська,
Слова - Галина Рибачук-Прач.
Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.