***
Вишкрібаю із себе
потроху твоє ім’я,
від кюреток «ТАК ТРЕБА»
рани лишаючи січені,
і твоє у мені
недоношене
«ТІЛЬКИ МОЯ»
захлинається відчаєм
***
Ріжу об тебе руки
і глухне крик
в серця нерівних стуках
Морзянка… SOS…
Тільки сигнал
у просторі втоми зник,
а біль,
як трос…
***
Любить … Не любить…
Так легко себе по шматочку
ділила до згуби,
бо кожна пелюстка боліла…
І все приміряла
віршів не до себе сорочки
на голе тіло
Забута пустеле,
така вже старезно-юна!
Кому ти постелиш
себе горілиць, зомлілу,
щоб ще раз (а може?)
зростити у своїх дюнах
ромашку білу?
***
Моє «Люблю»,
на снах хмільних настояне,
по краплі ллю,
щоб не розлити всує,
примочками
на рани незагоєні
Не хнич! Я дую…
***
Я тобі вшиюся
зерням дурману під шкіру,
коди закриються
із неможливістю втечі,
бо ж задихнешся без мене –
прийми це на віру,
як хрест
на плечі…
***
Буває ж, немовби,
запросиш людину домів –
приємні розмови,
відвертості іскри разючі,
а потім…не стерти
із ворсу своїх килимів
слідища бруднючі
***
Культивуєш в мені
вороняче око провини
за хвилини пісні
в аритмії сердець щербатих.
Вчися косу клепати,
бо хто, як не ти повинен
врожай збирати
***
Ти червоним вином
із відтінками спогадів-спецій,
де ваніль, кардамон
ще гірчать
в недосяжних глибинах,
добираєшся спрагло
до того в самісіньке серце,
хто не тямить у винах…
***
Нам до ранку навпомацки,
може, якихось півкварти
переброджених проблисків
рішення – МИ, або ТІНЬ,
та в глухому провулку
шукати, напевно, не варто
ліхтаревих прозрінь…
***
А мисливець давно уже звик,
що нітрішки не лякана жертва –
перша мчить на приглушений рик,
хоч і хватка благально не мертва,
і безладно розкидана зброя –
тихих слів вистигаючий гейзер…
Я сама розстібну тобі пояс
… Обпікає вуста Бетельгейзе