Стеф'юк Іванна

Вечір пісні та поезії «Лірика золотого листопаду»

%d0%bf%d0%be%d0%b4%d1%96%d1%8fДата: 10 Листопада 2016 (Четвер) 
Час початку: 18:00 
Вартість: Вхід вільний


Місто: Київ 
Місце: Центральна районна Бібліотека
ім. Ф.М. Достоєвського 
Адреса: вул. Освіти, 14а


10 листопада музично-поетичний квартет поетів Тетяни Череп-ПероганичЛілії Батюк-Нечипоренко (Київ), Іванни Стеф'юк (Чернівці), та поетеси, композитора, виконавиці пісень Юлії Качули (Крим-Польща) зігріє всіх бажаючих теплом і щирістю українського слова й пісні в Центральній районній бібліотеці ім. Ф. М. Достоєвського. З нами буде добре! І нам з вами, шановне панство, теж!!! :-) Чекаємо! Вхід вільний.

Центральна районна Бібліотека ім. Ф.М. Достоєвського, вул. Освіти, 14а

Подія у Facebook: http://facebook.com/events/319357008435260/

«Розстрілом українських кобзарів усе не закінчилося», - лірник Олександр Тріус розповів про таємну мову кобзарів, плекання традицій та фільм "Поводир"

Кобзар, лірник Олександр Тріус – один з небагатьох в нашій країні, хто володіє кобзарськими традиціями і працює над збереженням їх самобутності. Уродженець міста Ромни, прийняв посвяту у братчики Київського кобзарського цеху, мандрує Україною і поширює автентичну музичну традицію XVI-XIX століття. Володіє грою на лірі, старосвітській бандурі та кобзі. Брав участь у зйомках фільму «Поводир». До Чернівців 30 жовтня прибув уперше.

У розмові кобзар зізнався: ще дуже багато потрібно працювати, аби втримати кобзарське мистецтво на тому рівні, на якому воно було багато століть тому.

- Чим забезпечується безперервність традиції? Адже скільки поколінь має передавати пісню в оригіналі, якщо їй – 200 чи 300 років…

«Їх ловити не треба…»

Помітила давно, що у Чернівцях може статися що завгодно, в хорошому сенсі цієї фрази. Люди, які ніби матеріалізувалися з якогось казкового оповідання – їх зустрічаю настільки часто, що і розповідати знайомим якось незручно: «Так не буває, в тебе надто багата фантазія», - можуть сказати. Тому про моїх «чудо-людей», з якими познайомила доля, я розповідаю лише «своїм» - тим, з ким можна поговорити про містику, чудеса чи просто незвичайності. Але одного разу сталося подвійне чудо: мені абсолютно точно матеріалізувався герой новели «Хитра ягода» (написаної ще три роки тому і опублікованої), і мене в той момент сфотографували. Тобто, я отримала світлину того чудо-моменту, який досі перший зринає в пам’яті у відповідь на запитання: «А чи віриш ти у чудо?».

«Золота Пектораль» – всеукраїнська літературно-мистецька корпорація

14550899_1108524882570063_1244935791_o«Золота Пектораль» – всеукраїнська літературно-мистецька корпорація, що існує у чотирьох  форматах: журнал «Золота Пектораль» (із додатковими виданнями для друку літературних дебютів «Сонячне гроно» та «Золота Пектораль-плюс»), сайт http://zolotapektoral.te.ua, де рівномірно розвинений власне новинний формат і блок літературно-критичних розвідок та публікацій; а також видавництво «Золота Пектораль»  та однойменна громадська організація. Заснована «Золота Пектораль» Володимиром Погорецьким та Євгеном Бараном у 2007 році.

Отже, всеукраїнський літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал, електронний новинний ресурс і цілий літературний рух, який об’єднує жителів Тернополя та Івано-Франківська, Львова, Луцька, Донбасу і Чернівців, Києва та Рівного… Представлений одночасно у різних форматах, він, природно, не залишає байдужою аудиторію, у якої виникають питання до редакції, часто – організаційного характеру. На прохання читачів ми оприлюднюємо відповіді засновника мистецького руху – Володимира Погорецького – на найпоширеніші запитання читачів.

– Як надрукуватися в «Золотій Пекторалі», чи є вимоги до текстів і їх обсягу?

– Перш за все, мова текстів: «Золота Пектораль» – україномовне видання. Авторські тексти не обмежуються тематично чи стилістично, для друку відбираємо тексти тільки через оцінку художнього рівня тексту. Якщо твір великий за обсягом – роман чи поема, скажімо – редакція залишає за собою право публікувати фрагмент з твору або його частини в різних номерах видання. До друку надсилається твір або добірка творів, коротка творча біографія автора, фото та контактні дані. Надсилання текстів на адресу редакції – ще не гарантія, що вони будуть опубліковані – нами здійснюється відбір літературних творів, отже, розуміємо, що з поданих на розгляд текстів до журналу увійдуть тільки найкращі.

– Які ще формати має «Золота Пектораль», окрім самого друкованого (паперового) видання?

– Перший – то сам журнал «Золота Пектораль». Також започатковано видання додатку «Золота Пектораль-плюс», де публікуємо нові імена українського літературного простору та альманах «Сонячне гроно» – де вміщене вибране з кращих літературних дебютів, молоде слово. Інший наш напрям – офіційний сайт «Золотої Пекторалі», його веб-адреса http://zolotapektoral.te.ua/ – це новинний ресурс, де, окрім найновіших подієвих матеріалів з культурного життя країни знайдете фото- та відео репортажі, анонси мистецьких подій, місцеві новини Чотківщини (пам’ятаємо, що виходить журнал саме в Чорткові, хоч і має загальноукраїнський статус) і, найголовніше, незабаром постане перед читачами оновлений архів номерів (сьогодні над ним працюють комп’ютерники), відкривши який, ви можете ознайомитися з журналом і при потребі, завантажити електронну версію.

Відгуки про творчість Володимира Германова

Анна Багряна, письменниця, драматург, перекладач:

Десь свого часу читала, що нонконформісти  не тільки мають своє особливе світосприйняття, а й свою волю для того, щоб не просто щось РОБИТИ, а щоб робити те, що вважають гідним, в ім'я того, що їм дороге. Чому про це зараз веду мову? А тому, що оповідання талановитого сучасного українського прозаїка Володимира Германова, на які випадково натрапила на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», наштовхнули мене на ці думки. Його творчість сміливо можна віднести саме до нонконформістського напрямку в літературі.

Іванна Стеф'юк. На хітанці (роман)

1

5cf9d8005c_750cropЦей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

«За руку з гостем» Іванна Стеф‘юк

13453207_1024346830987869_1016006111_oВ звичайний весняний день, коли на вулиці не дуже ще тепло, а на душі тим більше, (бо скоро сесія) познайомилась я з чудовою людиною, що зробила мій настрій і зарядила мене величезною дозою щирості та спокою.  Знайомтесь і ви – Іванна Стеф‘юк: письменниця, літературознавець, журналістка, аспірантка кафедри української літератури філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Знайшли собі затишний столик в куточку університетської їдальні і за чашкою кави, яку любимо обоє, і провадимо розмову,  якою я поділюся з вами:

О.Т. Іванно, розкажіть, будь ласка, мені і нашим читачам трохи про себе і те, чим займаєтесь. Насамперед, хотілося би почути про літературну творчість.

«А ми кажемо – журавлі…»

12966281_979556322133587_876379921_nЛюди незламної вдачі – ними багата українська земля, і це одночасно є славою і докором.

Славою, бо пройшовши усі випробування, такі люди не озлоблюються, а знову вірять у істину і пропагують її. А докором – бо найгіршими випробуваннями сильній людині часто стає сучасне їй суспільство. Уродженець тернопільського Росохача Степан Сапеляк (український письменник, літературознавець, правозахисник) кращі роки свого життя провів ув'язненим лише за те, що звинувачувався у піднятті українського стяга ще в далеких 70-х. Влада розцінила це як спротив державному устою і негайно здійснила обшук вдома у Степана. Старенька мама Ганна як сьогодні пригадує: «Прийшли до нас у дім, були в цивільному. Питали за сина і питали, чи не маємо схованої зброї чи книг. За зброю відказала зразу, що ми таким не займаємося, а книги маємо, і то багато, але чого би ми їх ховати мали», - щиро не розуміла звинувачень жінка... Згодом вона мужньо витерпить усе – і арешт сина, і його заслання (де провідувала його і просила Бога, щоби Степан живим лишився)... Її любові вистачило на те, аби дочекатися свого Степана, хоч як було важко.

Найвища письменницька майстерність – це коли читач впізнає стиль улюбленого автора, а той у кожній своїй книзі перевтілюється

12969394_979554762133743_812074237_nПевно, саме за таким внутрішнім переконанням пише Сергій Пантюк, якого по праву вважають одним із найпотужніших українських авторів. Чернівчанам за один день пощастило тричі – вранці Сергій Пантюк презентував книги на філологічному факультеті ЧНУ, відтак не менш яскрава презентація у Чернівецькій обласній бібліотеці для дітей, згодом – завершальний поетичний захід у Literatur Café Chernowitz. Організатори зустрічі – проект «ЧеТВер», «Чернівці.ТВ», КМЦ «Українська книга».

Перша з презентацій, яка відбувалася у Чернівецькому національному університеті, завершилася абсолютними оваціями, захоплені філологи аплодували стоячи. Свіжа, глибока і гранично щира поезія не залишила байдужим нікого у аудиторії. Серед новинок, які Сергій Пантюк презентував студентам – поетична клепсидра «Оченята кольору антрациту / Поранений херувим», яку письменник присвятив коханій дружині Єлизаветі Стрий.

Як задаватимуться пріоритети видавничої промоції, - думки експертів

Днями у столиці відбувся ІІ Конгрес «Промоція літератури в Україні», головною метою якого стали пошуки та обговорення проблемних питань у сфері менеджменту та промоції літератури.

Одне з питань, яке стало наріжним каменем обговорення – становище української книги на європейському та світовому ринку і перспективи діяльності новоствореного Інституту книги (Київ).

Іванна Стеф'юк. На хітанці

Розділ І

1.

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 

Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», — подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.

Історія одного вірша

Цей вірш потрапив до мене з передісторією.  Його автор – Василь Шафранюк, доцент Буковинського державного медичного університету, який любов до українського і рідного часто висловлює у віршованому слові. Його вірші знаходили чи не найвдячнішого читача в особі його близького друга, також викладача, Василя Гордія, який зачитував віршовані рядки перед  своїми студентами. Дуже багато його занять розпочиналися саме так – аби вихованці Чернівецького індустріального коледжу (де викладав Василь Гордій)  добре зналися не лише на ремеслі, але і на душі людській. Адже ще ніхто не розгадав, що керує людиною, яка вирішила сісти і викласти свою душу на папір – то одна з найбільших таємниць.  Того травневого дня Василь Шафранюк, написавши нового вірша «До України», мав намір неодмінно поділитися ним з Василем Гордієм.  … Але друга і земляка  раптово не стало. Близькі не могли до кінця повірити, що їх батько (дядько, дідусь, друг), який так добре знався на українських звичаях, вчив рідних моралі та побожності і тішив усіх добрим гумором – уже  в іншому світі. 13 червня виповнюється сорок днів, як не стало Василя Гордія.

Об'єднати вміст