Дата: 10 Листопада 2016 (Четвер)
Час початку: 18:00
Вартість: Вхід вільний
Місто: Київ
Місце: Центральна районна Бібліотека
ім. Ф.М. Достоєвського
Адреса: вул. Освіти, 14а
10 листопада музично-поетичний квартет поетів Тетяни Череп-Пероганич, Лілії Батюк-Нечипоренко (Київ), Іванни Стеф'юк (Чернівці), та поетеси, композитора, виконавиці пісень Юлії Качули (Крим-Польща) зігріє всіх бажаючих теплом і щирістю українського слова й пісні в Центральній районній бібліотеці ім. Ф. М. Достоєвського. З нами буде добре! І нам з вами, шановне панство, теж!!! :-) Чекаємо! Вхід вільний.
Центральна районна Бібліотека ім. Ф.М. Достоєвського, вул. Освіти, 14а
Подія у Facebook: http://facebook.com/events/319357008435260/
Кобзар, лірник Олександр Тріус – один з небагатьох в нашій країні, хто володіє кобзарськими традиціями і працює над збереженням їх самобутності. Уродженець міста Ромни, прийняв посвяту у братчики Київського кобзарського цеху, мандрує Україною і поширює автентичну музичну традицію XVI-XIX століття. Володіє грою на лірі, старосвітській бандурі та кобзі. Брав участь у зйомках фільму «Поводир». До Чернівців 30 жовтня прибув уперше.
У розмові кобзар зізнався: ще дуже багато потрібно працювати, аби втримати кобзарське мистецтво на тому рівні, на якому воно було багато століть тому.
- Чим забезпечується безперервність традиції? Адже скільки поколінь має передавати пісню в оригіналі, якщо їй – 200 чи 300 років…
Помітила давно, що у Чернівцях може статися що завгодно, в хорошому сенсі цієї фрази. Люди, які ніби матеріалізувалися з якогось казкового оповідання – їх зустрічаю настільки часто, що і розповідати знайомим якось незручно: «Так не буває, в тебе надто багата фантазія», - можуть сказати. Тому про моїх «чудо-людей», з якими познайомила доля, я розповідаю лише «своїм» - тим, з ким можна поговорити про містику, чудеса чи просто незвичайності. Але одного разу сталося подвійне чудо: мені абсолютно точно матеріалізувався герой новели «Хитра ягода» (написаної ще три роки тому і опублікованої), і мене в той момент сфотографували. Тобто, я отримала світлину того чудо-моменту, який досі перший зринає в пам’яті у відповідь на запитання: «А чи віриш ти у чудо?».
«Золота Пектораль» – всеукраїнська літературно-мистецька корпорація, що існує у чотирьох форматах: журнал «Золота Пектораль» (із додатковими виданнями для друку літературних дебютів «Сонячне гроно» та «Золота Пектораль-плюс»), сайт http://zolotapektoral.te.ua, де рівномірно розвинений власне новинний формат і блок літературно-критичних розвідок та публікацій; а також видавництво «Золота Пектораль» та однойменна громадська організація. Заснована «Золота Пектораль» Володимиром Погорецьким та Євгеном Бараном у 2007 році.
Отже, всеукраїнський літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал, електронний новинний ресурс і цілий літературний рух, який об’єднує жителів Тернополя та Івано-Франківська, Львова, Луцька, Донбасу і Чернівців, Києва та Рівного… Представлений одночасно у різних форматах, він, природно, не залишає байдужою аудиторію, у якої виникають питання до редакції, часто – організаційного характеру. На прохання читачів ми оприлюднюємо відповіді засновника мистецького руху – Володимира Погорецького – на найпоширеніші запитання читачів.
– Як надрукуватися в «Золотій Пекторалі», чи є вимоги до текстів і їх обсягу?
– Перш за все, мова текстів: «Золота Пектораль» – україномовне видання. Авторські тексти не обмежуються тематично чи стилістично, для друку відбираємо тексти тільки через оцінку художнього рівня тексту. Якщо твір великий за обсягом – роман чи поема, скажімо – редакція залишає за собою право публікувати фрагмент з твору або його частини в різних номерах видання. До друку надсилається твір або добірка творів, коротка творча біографія автора, фото та контактні дані. Надсилання текстів на адресу редакції – ще не гарантія, що вони будуть опубліковані – нами здійснюється відбір літературних творів, отже, розуміємо, що з поданих на розгляд текстів до журналу увійдуть тільки найкращі.
– Які ще формати має «Золота Пектораль», окрім самого друкованого (паперового) видання?
– Перший – то сам журнал «Золота Пектораль». Також започатковано видання додатку «Золота Пектораль-плюс», де публікуємо нові імена українського літературного простору та альманах «Сонячне гроно» – де вміщене вибране з кращих літературних дебютів, молоде слово. Інший наш напрям – офіційний сайт «Золотої Пекторалі», його веб-адреса http://zolotapektoral.te.ua/ – це новинний ресурс, де, окрім найновіших подієвих матеріалів з культурного життя країни знайдете фото- та відео репортажі, анонси мистецьких подій, місцеві новини Чотківщини (пам’ятаємо, що виходить журнал саме в Чорткові, хоч і має загальноукраїнський статус) і, найголовніше, незабаром постане перед читачами оновлений архів номерів (сьогодні над ним працюють комп’ютерники), відкривши який, ви можете ознайомитися з журналом і при потребі, завантажити електронну версію.
Анна Багряна, письменниця, драматург, перекладач:
Десь свого часу читала, що нонконформісти не тільки мають своє особливе світосприйняття, а й свою волю для того, щоб не просто щось РОБИТИ, а щоб робити те, що вважають гідним, в ім'я того, що їм дороге. Чому про це зараз веду мову? А тому, що оповідання талановитого сучасного українського прозаїка Володимира Германова, на які випадково натрапила на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», наштовхнули мене на ці думки. Його творчість сміливо можна віднести саме до нонконформістського напрямку в літературі.
1
Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих.
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.
В звичайний весняний день, коли на вулиці не дуже ще тепло, а на душі тим більше, (бо скоро сесія) познайомилась я з чудовою людиною, що зробила мій настрій і зарядила мене величезною дозою щирості та спокою. Знайомтесь і ви – Іванна Стеф‘юк: письменниця, літературознавець, журналістка, аспірантка кафедри української літератури філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Знайшли собі затишний столик в куточку університетської їдальні і за чашкою кави, яку любимо обоє, і провадимо розмову, якою я поділюся з вами:
О.Т. Іванно, розкажіть, будь ласка, мені і нашим читачам трохи про себе і те, чим займаєтесь. Насамперед, хотілося би почути про літературну творчість.
Люди незламної вдачі – ними багата українська земля, і це одночасно є славою і докором.
Славою, бо пройшовши усі випробування, такі люди не озлоблюються, а знову вірять у істину і пропагують її. А докором – бо найгіршими випробуваннями сильній людині часто стає сучасне їй суспільство. Уродженець тернопільського Росохача Степан Сапеляк (український письменник, літературознавець, правозахисник) кращі роки свого життя провів ув'язненим лише за те, що звинувачувався у піднятті українського стяга ще в далеких 70-х. Влада розцінила це як спротив державному устою і негайно здійснила обшук вдома у Степана. Старенька мама Ганна як сьогодні пригадує: «Прийшли до нас у дім, були в цивільному. Питали за сина і питали, чи не маємо схованої зброї чи книг. За зброю відказала зразу, що ми таким не займаємося, а книги маємо, і то багато, але чого би ми їх ховати мали», - щиро не розуміла звинувачень жінка... Згодом вона мужньо витерпить усе – і арешт сина, і його заслання (де провідувала його і просила Бога, щоби Степан живим лишився)... Її любові вистачило на те, аби дочекатися свого Степана, хоч як було важко.
Певно, саме за таким внутрішнім переконанням пише Сергій Пантюк, якого по праву вважають одним із найпотужніших українських авторів. Чернівчанам за один день пощастило тричі – вранці Сергій Пантюк презентував книги на філологічному факультеті ЧНУ, відтак не менш яскрава презентація у Чернівецькій обласній бібліотеці для дітей, згодом – завершальний поетичний захід у Literatur Café Chernowitz. Організатори зустрічі – проект «ЧеТВер», «Чернівці.ТВ», КМЦ «Українська книга».
Перша з презентацій, яка відбувалася у Чернівецькому національному університеті, завершилася абсолютними оваціями, захоплені філологи аплодували стоячи. Свіжа, глибока і гранично щира поезія не залишила байдужим нікого у аудиторії. Серед новинок, які Сергій Пантюк презентував студентам – поетична клепсидра «Оченята кольору антрациту / Поранений херувим», яку письменник присвятив коханій дружині Єлизаветі Стрий.
Днями у столиці відбувся ІІ Конгрес «Промоція літератури в Україні», головною метою якого стали пошуки та обговорення проблемних питань у сфері менеджменту та промоції літератури.
Одне з питань, яке стало наріжним каменем обговорення – становище української книги на європейському та світовому ринку і перспективи діяльності новоствореного Інституту книги (Київ).
Розділ І
1.
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.
Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», — подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.
Цей вірш потрапив до мене з передісторією. Його автор – Василь Шафранюк, доцент Буковинського державного медичного університету, який любов до українського і рідного часто висловлює у віршованому слові. Його вірші знаходили чи не найвдячнішого читача в особі його близького друга, також викладача, Василя Гордія, який зачитував віршовані рядки перед своїми студентами. Дуже багато його занять розпочиналися саме так – аби вихованці Чернівецького індустріального коледжу (де викладав Василь Гордій) добре зналися не лише на ремеслі, але і на душі людській. Адже ще ніхто не розгадав, що керує людиною, яка вирішила сісти і викласти свою душу на папір – то одна з найбільших таємниць. Того травневого дня Василь Шафранюк, написавши нового вірша «До України», мав намір неодмінно поділитися ним з Василем Гордієм. … Але друга і земляка раптово не стало. Близькі не могли до кінця повірити, що їх батько (дядько, дідусь, друг), який так добре знався на українських звичаях, вчив рідних моралі та побожності і тішив усіх добрим гумором – уже в іншому світі. 13 червня виповнюється сорок днів, як не стало Василя Гордія.