Жінка-УКРАЇНКА

Кобзар, лірник Олександр Тріус – один з небагатьох в нашій країні, хто володіє кобзарськими традиціями і працює над збереженням їх самобутності. Уродженець міста Ромни, прийняв посвяту у братчики Київського кобзарського цеху, мандрує Україною і поширює автентичну музичну традицію XVI-XIX століття. Володіє грою на лірі, старосвітській бандурі та кобзі. Брав участь у зйомках фільму «Поводир». До Чернівців 30 жовтня прибув уперше.

У розмові кобзар зізнався: ще дуже багато потрібно працювати, аби втримати кобзарське мистецтво на тому рівні, на якому воно було багато століть тому.

- Чим забезпечується безперервність традиції? Адже скільки поколінь має передавати пісню в оригіналі, якщо їй – 200 чи 300 років…

- В кобзарстві справді є свої таємниці, і таємницями вони залишаться. Ми їх ніколи не розкриємо, адже безперервність традиції забезпечується саме тою герметичністю, навіть певною сакральністю. Є спеціальна таємна мова кобзарів – лебійська. Вона вживається зараз вкрай рідко, але ми працюємо над тим, аби братчики між собою говорили цією мовою. Для чого вона виникла? З міркувань безпеки. Кобзар, як правило, людина незряча. Тож коли говорили про щось таємне чи заборонене – кобзар не може побачити, чи його підслуховують. Єдиний вихід – створити таку мову, професійне арго, яку крім них ніхто не розуміє.

Зараз у Інтернеті є навіть лебійські словники, там можна до 1000 лексем знайти. Але в нашій мові все залежить від поєднання слів – якщо ви завчите окремі мовні одиниці – вас ніхто не зрозуміє.

В кобзарській традиції до гри на інструменті ніколи не допускалася жінка. Вона могла співати акапельно, бути стіхівничим, або ж співати під супровід гри кобзаря-чоловіка, але музичного інструменту вона до рук ніколи не брала. Це святий простір – як у церкві, де жінка не має права зайти за вівтар.

- З історії кобзарства знаємо і про бойові мистецтва, зокрема техніку «костурець» - хотілося би дізнатися, як незрячий кобзар міг опанувати тактику боротьби з супротивником і як він визначав, де супротивник? 

- Це може відчути лише незряча людина. Ось я, наприклад – я незрячим не народився, я втратив зір у армії. Але як тільки я поністю осліп, я став чути тишу. Спочатку це була адаптація: я вчив, скільки кроків від стільця до кінця кімнати чи з кімнати до хвіртки. Але потім я став відчувати, коли переді мною щось є – людина, стіна, автівка.. Це відчувається. Я навчився чути тишу і темряву, бо зору у мене фактично не має – відчуваю лише, коли день, а коли – ніч. Тож сліпий кобзар чисто на відчутті знав, що перед ним – людина, яка хоче пограбувати чи напасти, і саме для цього були потрібні ці бойові мистецтва. Їх ми також зараз відроджуємо.

- У вашому репертуарі – кількасолітні пісні, деякими з них від стародавніх кобзарів заслуховувався сам Шевченко на ринку. Які саме пісні є «вашими», становлять особливий інтерес?

- Я виконую старовинні пісні і дуже ревно ставлюся до традиції. Чим пісня давніша і природніша для нашої музичної культури – тим вона цікавіша мені. В основному в моєму репертуарі пісні XVI-XIX століття. Кобзарі мають на меті зберегти українську музичну культуру без нашарувань часу. Канти, псальми, пісні на слова Г.Сковороди та давні українські пісні у записах Ф.Колесси, Димуцького – це те, що є надруковано, зафіксовано. Але не завжди пісня збережена повністю – іноді є лише фрагменти. І тоді наші братчики їздять по селах і рядок за рядком чи не всією Україною збирають докупи твір.

- Фільм «Поводир», у якому ви знімалися, ставить центральною таку болючу для української історії тему, як розстріл кобзарів під час сумнозвісного з’їзду у Харкові. А що було далі?

- Розстрілом українських кобзарів усе не закінчилося. Так, їх вбили спеціально, адже кобзарі надзвичайно мужньо і стійко несли власне українське, цього не потрібно було радянському режимові. І вони поширювали заборонену інформацію, це була потужна сила – українське кобзарство. Але треба розуміти, що старі кобзарі мали учнів. Розстріляли одного – на його місце прийшло два-три нових братчики. І радянська машина вже не знала, що з цим робити. Пішли на хитрість, здійснили підміну нашого мистецтва як такого. Запровадили курси академічної бандури. А що таке академічна бандура? Це гібрид своєрідний, ніби арфа, що приєднана до деки, це абсолютно не український традиційний інструмент. І репертуар – європейська класика, суцільне запозичення. В українській культурі були бандуристи, але вони грали на старосвітській бандурі, академічна ж – цілком радянське дітище. І таким чином ніби гра на бандурі і є, ніби їй навіть на курсах навчають, а фактично – насадили чужі традиції, змішавши їх перед тим. Українське кобзарство витіснили підміною, штучною підробкою.

Наше завдання – відроджувати те, що суто наше. Ми з братчиками їдемо Україною не тільки виступати, але і слухати людей. Іноді наші українці самі не знають, які унікальні речі у їх родині виконуються. «Так бабуся навчила», - кажуть. А то – стародавня пісня, якій кілька століть.. Кобзарі працюють саме на відродження українського….

Розмовляла Іванна Стеф'юк