І треба ж було мені так вляпатися?! Хоча в тому більше винна Катька, моя сусідка. То вона мені нарадила, коли я збиралася до санаторію, сказати там, що не маю чоловіка. Був – і загув. Вигнала, бо пиячив. Тобто розлучена.
Мідяки не потрібні
Вчимось не зважати
ніколи на гроші,
Як є – дуже добре,
нема – обійдемось і так.
Бракне на таксі –
понесем свою ношу:
Моя галичанка,
а з нею і я, волиняк.
А чи день, а чи ніч –
наші руки назустріч,
Наче птиці летять,
і цей лет не спинить...
Одне одного ми вже тепер
не відпустим, –
Так нам серце велить,
так нам розум велить.Приспів:
Обніму я тебе,
Приголуб ти мене,
І нехай так зупиниться час...
Долею люблені,
Щастям пошлюблені –
Все це, кохана, про нас.
Ти і дівчинка, і зіронька, і сонечко, –
Так шепочу тобі, рідна, я щовечора,
Ощасливила мою ти долю-доленьку,
І тепер коханням ми удвох заклечані.Приспів:
Розкошуємо у ласці, як у морі,
Одне одного не раним навіть словом,
День при дні цвіте наш сад, наш сад любові,
Навіть сни нам сняться спільні – кольорові.
Вона зателефонувала, а потім приїхала. З Києва. Чим неабияк здивувала мене.
– І треба ж було вам вибиратися в таку далеку дорогу? – сказав я після знайомства. – Невже у столиці нема нікого, хто довів би до норми вашу дисертацію?
– Не хочу, щоб хтось із моїх знайомих про це дізнався... – чомусь прошепотіла Зоя, хоча в затишному зальчику надставного кафе ми пили каву тільки вдвох.
– А взагалі, навіщо вона вам, ота докторська?
Літа – у вирій з журавлями,
Вкриває скроні сивина,
Та завжди птахом поміж нами
Любов бентежна, як весна.
Немов молитву спозарання,
Шепочу вкотре ці слова:
«Ваша Пресвітлосте, Дамо,
Сонячна жінко моя...»Вони між нами вже роками,
Весела днина чи сумна,
І не страшні їм розставання,
Бо гріє їх любов свята.
Немов молитву про кохання,
Шепочу вкотре ці слова:
«Ваша Пресвітлосте, Дамо,
Сонячна Жінко моя...»