Жінка-УКРАЇНКА

Вона зателефонувала, а потім приїхала. З Києва. Чим неабияк здивувала мене.

– І треба ж було вам вибиратися в таку далеку дорогу? – сказав я після знайомства. – Невже у столиці нема нікого, хто довів би до норми вашу дисертацію?

– Не хочу, щоб хтось із моїх знайомих про це дізнався... – чомусь прошепотіла Зоя, хоча в затишному зальчику надставного кафе ми пили каву тільки вдвох.

– А взагалі, навіщо вона вам, ота докторська?

– Розумієте, – ще стишила голос співбесідниця, – чоловік мене зраджує. Із своєю референткою. І цей романчик у них триває вже кілька років. Бачила я її: хрестоматійний зразок дівулі для таких потреб – ноги від вух ростуть, очі, мов у сови, варґата, ну й, звісно, білявка. І за кордон із нею їздить, не кажучи вже, що тут вони постійно разом. Дім для мого чоловіка – тільки щоб переночувати. Та й тут ми спимо в різних спальнях.

– То розлучіться з ним, – наївно порадив я. – Он скільки людей розбігаються в різні боки.

– Не можу...

– Чому?

– Він дає мені гроші. По суті, на все, що я забажаю.

– Але ж ви, Зою Ігорівно, кандидат наук, викладаєте в університеті...

– Того, що я там заробляю, мені не вистачило б на тиждень. А хабарів од студентів принципово не беру. Коли ж захищу докторську, матиму значно вищу платню. Та й додаткові підробітки: аспіранти, відгуки, рецензії і т. д. Тоді зможу сказати своєму “милому чорнобривому”, точніше, осоружному й рудому, що знаю про його стосунки з референткою і надалі проживу без нього. Стану незалежною. А тим часом, поки він не обмежує мене в грошах, прошу вас за ту плату, яку ви назвете, допомогти мені з докторською дисертацію.

Я мовчки роздумував.

– Власним розумом я, – продовжила пані Зоя. – такого великого словоблуддя, щоб понад триста сторінок займало, не сотворю. Ні, щось наліплю, але то буде саме “щось”, а не дисертація. Виходів два: або платити шалені “бабки” і купувати готову роботу, разом із зауваженнями рецензентів і “моїми” відповідями, або наймати когось, хто переписав би іншими словами оте моє “щось”. З логікою у мене все в порядку, цитат із книжок, журналів та інтернету я настягаю, навіть прилаштую їх одна за одною в більш-менш цілісний текст, щоби послідовно розкривали тему, але... Упіймають. Піймають, що списано.

Ви ж знаєте: є мудра комп’ютерна програма, котра плагіат ловить. А без такої перевірки до захисту дисертації не допускають. Раніше, коли мені татусь, хай спочиває з Богом, кандидатську купував, такого не було. А тепер хочеш-не-хочеш – мусиш.

Ось така ситуація. То як, погоджуєтеся?

Із грошима в мене було сутужно, тож я кивнув головою на знак згоди. Киянка ще раз наголосила, що головне – переставляти у списаних текстах, котрі вона надсилатиме мені, слова так, щоб кожних п’ять із них не повторювалися в такому порядку, як вони стоять у первісному варіанті. Саме це “ловить” комп’ютер.

Що й казати, попотіти мені довелося кілька місяців. Здавалося вже, що не я перекручував речення, а якийсь дідько викручував мені мізки. Але шкірка була варта вичинки: Зоя Ігорівна платила таки щедро. Я нарешті зміг оновити свій гардероб і навіть дещо придбати до квартири.

...Через три роки ми із Зоєю Ігорівною зустрілися на симпозіумі в Києві. Її годі було впізнати: впевнена хода, розпрямлені плечі, гордо піднята голова з пишною зачіскою, модні окуляри. Стримано привітавшись зі мною в холі, пройшла у конференц-зал. Я тільки й устиг запитати:

– У вас усе гаразд?

Вона, всміхнувшись, показала праву руку. Масивної обручки на пальцеві, яка привернула мою увагу при нашому знайомству, не було...

Богдан Мельничук
м. Тернопіль