Жінка-УКРАЇНКА

І треба ж було мені так вляпатися?! Хоча в тому більше винна Катька, моя сусідка. То вона мені нарадила, коли я збиралася до санаторію, сказати там, що не маю чоловіка. Був – і загув. Вигнала, бо пиячив. Тобто розлучена.

Колись, шептала мені на кухні Катька, почула вона розмову двох підтоптаних ловеласів. Вони теж, як і я, підліковувати болячки збирались. А заодно й свою хіть задовольняти, бо дружини, значить, їм набридли. Проїлись, як капусняк. Отож ті хлопи радилися, на яких бабів у санаторії западати. І дійшли до висновку, що тільки – на заміжніх. “Чого б це? ” – здивувалась я тоді. А Катька передала мені те, що почула від шукачів амурних пригод. Мовляв, із розлученою чи вдовою заводити романчик небезпечно, бо вона може мати, вигідний для себе розрахунок. Повірить у любов, а потім приїде. власну долю влаштувати. Пояснюй тоді дружині, що то за одна з претензіями на її законного чоловіка! Котрий удома – тихіше води, нижче трави, а там, виявляється, розгулявся. Ще й наобіцяв хтозна-що, бо аж сюди претендентка на спільне ліжко приперлася. Чи ще й завагітніє, втративши від бурхливого кохання голову, отака спрагла за ласкою й обнадієна.

А для тієї, котра має чоловіка і не збирається з ним поривати, гульнути поміж лікувальними процедурами – то задля спортивного азарту. Щоби форму не втратити. Досвідом сексуальним збагатитись. А потім сказати, що в журналі вичитала. Чи відомстити чоловікові за його походеньки, бо шило з мішка врешті-решт вилізло. От такі жінки безпечні для тимчасових романів, жодних наслідків після гарцювання на санаторних ліжках.

– Тож тобі, – підсумувала Катька, виглянувши перед тим у вітальню, чи мій Дмитро не почує, – найдоцільніше буде казати, що ти – розлучена. Вдова – то гріх, можна, не дай, Боже, накаркати, а розлучена – доречно. А ще як обмовишся, що поперла геть свого бухарика, то ніхто й не подумає клинці до тебе підбивати. Боятимуться...

Так я й зробила. Видала ту леґенду сусідам по палаті у санаторії. Та кільком із тих самців, які кидали на мене хтиві погляди. Допомогло! Вмить од натяків вилікувалися. Після першої ж словесної процедури. Навіть обминати мене почали.  Мабуть, страхувалися, щоб “ота, котра чоловіка з дому вигнала”, себто я, не кинулась їх заарканювати. Кілька днів спокою мала. А потім принесло на мою пофарбовану голову отого сміливця з Донецька. Для Сергія Антоновича, так його звати, логіка ловеласів, яку мені Катька виклала, була невідомою. Чи його десь у шахті привалило. Він, почувши мою, білими нитками шиту, історію про вигнаного чоловіка, тільки втішився:

– Как мнє повезло! Всю жизнь мєчтал на западєнкє женітса...

А йому років під п’ятдесят. І  черевце, і лисина.

– Та гляньте на себе в дзеркало, – кажу залицяльникові. – Яка вже женячка, коли, наче в тому анекдоті: гарбузик виріс, а хвостик, либонь, уже всох...

Сергій Антонович розчервонівся, почав руками розмахувати, загудів, як травневий хрущ:

– Да, я хотєл іменно западєнку! Поетому і берьог сєбя всє еті годи. Я єщьо... – і запнувся, слово шукаючи. Врешті видряпав із-під залишків волосся: – Ето... нєрастрачений.

Донецький «парубок», мабуть, таки щиро закохавсь у мене, бо такої уваги, як від нього, я не мала навіть від свого чоловіка, двадцять років тому. Коли він, тоді третьокурсник політехнічного, почав упадати за мною – ледь опіреною першокурсницею. Компліментів санаторний женишок за два тижні, що мусила зустрічатися з ним і в їдальні, й на процедурах, і перед кабінетами лікарів, наговорив більше, ніж мій Дмитро за все життя. Та й подарунками балував, а я не дуже відмовлялася. «Возьмітє, Аллочка, очень вас прошу, всю жизнь мєчтал такой женщінє, как ви, даріть…» От і брала, не хотіла мрію новоспеченого кавалера вбивати.

Ні, ви не подумайте… В усьому іншому – як скеля. Неприступна та міцна. Вистояла перед натиском вітрів, бур, хвиль. «Оце можна, а оце – вже ні. Слова шрамів на вухах не залишають, а руки про собі тримайте, пане Сергію. В нас, західняків, так не заведено, щоби відразу руками лапати. Кажете, не відразу? То для вас не відразу, а для мене відразу. І натяки облиште, бо для мене відлік часу для чогось серйозного після місяця починається…»

Отак і гралась, як кішка з мишею. Була переконана в тому, що на цьому все й закінчиться. Навіть не попрощалася, коли від’їжджала зі санаторію. Навіщо якусь надію давати?

І раптом – дзвінок у двері. Перед порогом він, донецький претендент на руку. З-за букета знайоме червоненьке обличчя виглядає. І голос такий самий улесливий:

– Здрастуйтє, Аллочка! Я всьо-такі разискал вас… Прішлось в канцеляріі санаторія ваш адрєс покупать…

Я подумки чортихнулась. Але до квартири впустила. Щоб сусіди не побачили. А в голові ніби  джмелі гудуть: гарячково виходу шукаю. Ось-ось мій Дмитро з ринку прийде, ниньки він залишився доторговувати в нашій халабуді, бо я вже задубіла від холоду. А мій чоловік удвічі вищий од залицяльника. І ваги набрав після того, як перестав боксом серйозно займатися. Не інакше як швидку доведеться викликати…

А непроханий гість тим часом:

– У вас, Аллочка, так уютно… Я всю жизнь о таком мєчтал. Правду говорят, что на Западє женщіни – атлічниє хозяйкі…

І хустинкою піт із лисини витирає.

У моїй голові одне: «Оце вляпалась! От Катька нарадила. Стривай-стривай… Катька поверхом вище мешкає. В її квартирі також затишно. Ще краще, як у мене, бо дітей нема, не смітять, не перекидають нічого. На вроду Катька не гірша від мене. Личко збережене. Теж невисока. Формами така сама пишна. І за віком ми ровесниці. Тільки й різниці між нами, що Катька – розлучена. Є вихід!»

– Тримайте міцніше букета, – кажу до кавалера. – І шапку свою дорогу знову одягніть.

– Зачєм, Аллочка? – розгублено він.

– Зараз на шостий поверх піднімемося…

– А моя мєчта о западєнкє? – простогнав.

– Збудеться ваша мрія, збудеться.

…Через місяць Катька запросила нас із Дмитром на весілля. Щасливішого чоловіка, як Сергій Антонович, я не бачила. А потім вони з моїм Дмитром потоваришували. Сподіваюся, новий мешканець Тернополя не розкаже про наші з ним перемовини у санаторії. А те, що, приходячи в гості з дружиною, впізнає на мені деякі свої подарунки – не біда. Ніщо так не зближує друзів, як таємниці.

Розповідь Алли записав
Богдан Мельничук
м. Тернопіль.