Жінка-УКРАЇНКА

Українська письменниця, літературознавець, перекладач, журналістка, доктор наук із соціальних комунікацій, професор Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Тетяна Дзюба стала нещодавно лауреатом Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна», який щороку визначає Міжнародна Академія рейтингових технологій і соціології. Пані Тетяну нагороджено медаллю «Трудова Слава», з чим ми її і вітаємо!

Тетяна Дзюба – член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, а також закордонних академій і спілок. Автор численних поетичних та літературознавчих творів. Її поезія перекладена багатьма іноземними мовами. Вона – лауреат премій імені Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших всеукраїнських і зарубіжних нагород.

(Олег Гончаренко. «Астрофізми Вічної Гончарні», в-во «Люкс», Мелітополь, 2016 р.)

Збірка відомого українського поета Олега Гончаренка «Астрофізми  Вічної  Гончарні» – книга дивна… Я би сказав навіть – дивовижна. Дивна і дивовижна за задумом, за ідеєю написання, за способом втілення цієї ідеї в життя. Погодьмося, сучасна література, в якійсь мірі, є продуктом сучасного поспіху буття. Легкість і швидкість (при наявності коштів, звичайно) переходу текстів з іпостасі рукопису в іпостась книги, визначена сучасними технологіями, привчила і авторів, і читачів мало звертати увагу на таку цінну рису справжньої творчості, як естетизм.  Від «Астрофізмів» же віє навіть не естетизмом, а якоюсь вистражданою аристократичністю. В авторській передмові Олега Гончаренка читаємо: «… Гончарний Круг буття продовжував крутитися, руки аж злітали над роботою, серце аж співало…» А ще далі: «Отак поволі ставав я Гончарем. А глеків ставало все більше».

Про книжку Олега Гончаренка «Я прощу вас — живіть!» (2016)

Підзаголовок цієї книжки — «Роман-щоденник, хроніки славного міста Світайгорода та прилеглої провінції Трої» — наштовхує на цікаві роздуми про її жанр. Я не можу назвати жодного роману, виконаного в жанрі щоденника. Є чимало творів, у яких щоденник героя використовується як художній прийом. Далеко можна не ходити, а вказати на класику: «Щоденник Печоріна» в романі М. Лермонтова «Герой нашого часу». Але ж усі розуміють штучну природу цього прийому.

Тетяна і Сергій Дзюби. «Вірші 60-ма мовами світу» у 4-х томах. – Канада, Торонто: Новий Світ, 2015.

Знічев’я блукаючи якось каналами нашої телевізії, «боковим зором» начебто встиг помітити я одне зі звичайних і звичних нині «шоу-про все», в якому двоє велемудрих нікчем розпатякували «про королів і про капусту». І хоча слухав краєм вуха буквально кілька секунд, але один меседж з того патякання врізався в пам'ять надовго, примусивши визнати існування проблеми, як такої, а отже, може, й підсвідомо шукати шляхів її подолання. Звучало це приблизно так: «Українець, Україна, українські історія, культура, література визначально нецікаві світові…» І хоча можна було би відповісти собі і тому мудрагелеві, що принаймні щодо історії це – зовсім не так, бо деякі ближні навіть крадуть її, наміряючи на себе, проте, озираючись у Всесвіт, бачу, що багато в чому (наприклад, стосовно літератури) ті двоє «однакових з лиця» таки мають рацію.

Про книгу Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука» (Київ: Фенікс, 2011), висунуту на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка 2016 р.

Воістину, людство має дивну здатність – за дрібними дощами продивлятися й шторми, навіть якщо шторми ті довгождано сонячні. Особливо ж ця «сонячна сліпота» розповсюджена чомусь у мистецтві… Коли ж говоримо про літературу, на думку спадає одне-єдине слово – «епідемія». Тисячу разів  був правий Петро Сорока, коли у своїх денниках «Застиглий вогонь» ще 2006 року писав: