Жінка-УКРАЇНКА

Творчість і життя Ауезхана Кодара, дійсно, ніяк по-іншому, без застосування визначального епітету «феномен», означити відносно топосу сучасності неможливо. Прозаїк, поет, перекладач, драматург, літературознавець, юрист, енциклопедист... Озираючись назад, подумки читаючи написані ним рядки прози, публіцистики, поезії, чуючи серцем сказані ним колись-то слова, оцінюючи справи його і творіння, знову і знову пригадую я сказане Хайдеггером, неначе в передчутті появи саме такого Героя Нашого Часу, саме такого – нарешті рішучо-позитивного персонажа Божественної Комедії: Людина – носій вісті, яку їй вручає відкриття двоїстості... Що радісніше радість, то чистіше жура, яка в ній дрімає. Чим глибше жура, тим окличніше радість, у ній прихована. Жура і радість переливаються одна в одну».

Тож писати про цю талановиту, мудру людину мені одночасно і легко, і неймовірно важко. Легко, бо взагалі-то долі наші дивовижно схожі. Важко, бо ми так і не змогли зустрітися в реальності, хоча майже щоденно переписувалися під час роботи над перекладами його творів, та й просто багато спілкувалися по-людськи, завдяки теперішнім можливостям Інтернету. 

Між нами усього рік вікової різниці, і нема жодної різниці за місцем народження: перше небо, побачене мною у цьому житті, теж було казахським – небом славного міста Теміртау. Так само, як і Ауезханові, мені, уже по поверненні батьківської родини в Україну, шестирічним, довелося більше ніж на півтора року зовсім не добровільно пірнути в море чужої мови та ментальності. І мені так само, як і Аузханові, «посприяли» в тому хвороба та лікарні. До речі, саме у такому віці, пригадується мені з прочитаного колись, відбирали колись завойовники дітей у батьків в яничари...

Проте отут проявляється деяка відмінність між нами... Якщо Кодар на перших порах сприйняв те, що відбувалося з ним у якомусь сенсі навіть, як дар Божий – можливість пізнати те, що досі було сховане від нього безмежними небокраями Великого Степу та «неакадемічністю» казахської мови, то зі мною події розвивалися з точністю до навпаки. Українцеві ж і в принципі нема, та ніколи й не було потреби переінакшуватися заради пізнання принаймні європейських досягнень людства точно! Тому я, як прокляли мене тоді – «маленький хохлюк», отримавши сповна зневаги та збиткування від уже адаптованих до неволі дітей та вже асимільованих у зраду рідного вихователів, пролив у бійках, захищаючи свою особистість, немало чужої і своєї крові, отримав усі можливі покарання і, хоч також швидкісно осягнув російську мову, проте вперся у своїй українськості назавжди. Мої ж однокласники потому, пройшовши цю духовну вівісекцію, уже в другому класі української (ще тоді...) школи, під пильним наглядом та ласкавим пресингом підготованих «рідною партією» вчителів, сьогодні частенько, зрікаючись правди та пращурів, патякають назомбовані їм тими імперськими пропагандистами нісенітниці про якийсь «єдиний народ», якусь «спільну історію», якесь «православне месіанство». А мої перевесники з сусідніх Донеччини та Луганщини і зовсім готові рвати (та уже й рвуть!) неньку-Україну на окровки. 

Гадаю, тут не слід фарисействувати, гратися в дипломатичність та толерантність – слід чесно, відкрито визначати і називати винуватців та призвідців тих трагедій, які навалилися останнім часом на нашу землю. Корені того всього – в нашому дитячому минулому… Проте мало що змінилося й дотепер. Підтримувані владою та імперською доктриною росіяни в більшості своїй  відмовлялися й відмовляються вчити мову корінних народів, навіть довгий час мешкаючи на землі цих народів. Їм легше, прикриваючись фальшивим інтернаціоналізмом, кроїти свідомість «нацменів», що їх оточують… Кроїти до крові братської. В Україні чорна справа їхня полегшується ще й близькістю мов, релігії та ментальності, бо все те зрештою тут же було й запозичене, перекручене та сфальсифіковане на догоду ідеї «тисячолітньої Росії».

Так, на відміну від українця, казаха практично неможливо до кінця обрусити. Але й з казаха можна зробити манкурта чи мамелюка, що буде стояти за чуже, хоча й відчуватиме себе зневаженим у прісно-відомому «руськом мірє». При тому і українець, і казах з розтоптаним «Я», та, ба, навіть їхні діти та онуки, навряд чи взагалі колись відчують себе повноцінними людьми, пливучи вздовж берегів ріки буття, не маючи істинно свого берега – тверді власної сутності.
І тисячу разів мав рацію Ауезхан Кодар, коли казав, що людина докорінно змінює своє світобачення, коли подається в ойкумену іншої мови, бо починає відгукуватися розумом та душею на зовсім інші символи, духовні віхи та дороговкази. Так, при множинному збільшенні вербальних та пізнавальних можливостей, в такому випадку відбувається ще й духовне травмування та ментальне таврування… 

Лише одиниці з найбільш сильних, зрештою виявляються здатними виробити імунітет проти цієї пекельній інфекції… Слава Богові, таку здатність було даровано і мені.

А окрім того, «завдяки» теперішній глобалізації, пересічний Індивідуум, взагалі втрачає своє багатовікове ego, як представник тієї чи іншої національної спільноти , нині скрізь і всюди.

Лише одиниці можуть піднятися над злом, поставити навіть власний біль на службу своєму народові. Слава Всевишньому, саме таким був і Кодар.

Саме тому  Аузхан усе-таки неодноразово ніби аж підкреслював двоїстість своєї сутності. Він навіть наполягав на ній, неначе первинно наділяючи  цей факт вселенського фатуму якоюсь фундаментальністю і навіть зримою основоположністю свого щоденного фізичного буття: «…А що стосується моєї екзистенційної ситуації – вона відома: я можу виголошувати скільки завгодно розумні промови, але я ходжу на милицях, і цього не приховаєш. Це на телеекрані мене видно до поясу, тому більшості глядачів я здаюся таким собі билинним богатирем. Але варто мені вийти зі студії, як кожний виступ, кожен східець стає для мене проблемою…»

Приблизно те ж самісіньке він писав і про свою ефемерну гуманітарну сутність:

Як може бути добре моїй душі,
Перекроєній росіянами та казахами?
Хай домом мені стане божевілля,
Що стоїть на трамвайній колії…

Знаючи цю больову точку письменника, багато хто з інтерв’юерів спеціально ще й намагалися ятрити рану, постійно задаючи те ж саме питання в тій чи іншій інтерпретації:  – У Вашому вірші «Двомовність» є такі рядки: «Навіщо мені долі дар страшний – / У двох світах страждати повсякчасно?!» Чи можна вважати це описом вашого світовідчуття?

Нічого гріха таїти, інколи Кодар дещо підігрував своїм візаві, углибаючи у довгі філософські теоретизації, але… усе те продовжувалося лише до тих пір, поки він не відчував проявлення Межі. Сприймаючи, розуміючи і приймаючи божественну дволикість Януса, як можливу складову засобів виживання людини (тим більш учорашнього «совка»), він терпіти не міг міщанської дріб’язкової двозначності навіть стосовно свого фізичного стану: «…Я хоч і ходив на милицях, не відчував себе інвалідом. Мало того, коли мене так називали чи обзивали, я скаженів і сам міг кого завгодно інвалідом зробити».

Простіше кажучи, він також з дитинства готовий був протистояти навіть явності, відвойовуючи своє божественне «Я». У таких випадках одразу ж проявлявся домінуючий у ньому батир – той, кого він у своїй повісті «Поріг неповернення» зобразив, як виключно цільного правдолюба Айхана (Костилянича). І боєць цей у Ауезханові не просто «відсвічував» – він завжди був напоготові, готовий навіть зубами битися за своє – за можливість бути Людиною, Казахом, Творцем. І, як тільки ці три визначальних якості накладаються на суть та сутність Ауезхана Кодара, розумієш, що без заголовної літери говорити про нього, як про Явище чи навіть, як про Диво, неможливо: масштаби побутових підходів чи банального сприйняття у даному випадку не годяться. 

«На небі – Аллах, на своїй землі – казах!»  – це мудре прислів’я подарував мені в одному з листів саме він. Можливо, це й звучить страшнувато, або навіть богохульно, щодо мене, як християнина, проте я однозначно назавжди сприйняв і підтримав такий розподіл обов’язків межи людиною та Господом. В принципі, мабуть, це і є – проста і зрозуміла усім Національна Ідея, та сама, якої, може, так не вистачає нам, українцям, легким на підйом в революціях та в поривах до степової, махновської, ніким і нічим нерегламентованої волі.  

Далі мені, мабуть, варто усе-таки знову покластися на авторитет Хайдеггера: «…Обивательська думка визначає тінь лише, як нестачу світла, або взагалі – як його заперечення. Насправді ж, одначе, тінь – це явне, хоча й незриме свідоцтво потаємного сяяння».

Отож, залишаючись начебто в тіні самого себе, на перший погляд поверженого та понівеченого лихою долею, Кодар усе-таки ніколи не переставав сяяти і світити! Завжди, усюди, до днів останніх денця! В одній зі статей, присвячених йому та його творчості, читаємо: «… В радянські часи його назвали б казахським Островським, Маресьєвим, а у Франції – другим Тулуз Лотреком. Критики люблять подібні порівняння. Але наш герой у всьому хоче бути лише самим собою. Величезна сила волі, доброта та життєрадісність, що проявляються в його неповторному, запальному сміхові, вроджений гумор та гострий розум – ось головні людські якості Ауезхана». ("Навігатор", 24 квітня, 2001 р.)

Дволикість? Що ж, певною мірою вона притаманна нам усім. В решті решт, ми, дійсно, за Шекспіром, обираємо собі ролі та машкари, щоб хоч якось полегшити та урізноманітнити своє кредо свідків Бога у цій тривожній і тремкій Явності. У кожного народу є свої Ходжа Насреддин, Тіль Улейншпігель, Оллє Лукойле, Козак Мамай – еталонні ліричні герої-пересмішники. Їх люблять, з них сміються, ними стають у важку хвилину…

Колись читав я, що індійські селяни, ідучи у джунглі, прив’язували собі на потилицю маску, що імітувала людське обличчя. Виявляється, більшість хижаків, навіть тигри, бояться бою «віч-на-віч» і нападають лише підло, лише зі спини, лише із засідки. Тобто маленька хитрість часто рятує життя. А хіба тамтешні джунглі більш жорстокі, ніж наші – кам’яні та залізобетонні?

Мені здається, що ось таку захисну другу сутність-маску для себе знайшов і Ауезхан Кодар. Повернемося до його повісті «Поріг неповернення»:

«…Увагу Агзамова привернуло щось схоже на бюст, але якогось аж надто дивного вигляду. Підійшовши ближче, він побачив гидку плюгаву голову, над котрою все-таки там і сям стирчало волосся, але якимись-то рваними віхтями – над чолом невеликий чуб, а над потилицею дві стягнуті у вузол коси, обличчя ж із розкосими очима та покривленими у зловісній посмішці вустами вражало гримасою самовдоволення – мовляв, знай наших, ми таке можемо зачудотворити, що вам і не снилося!

– Це Тазша-бала, – перервав вражене мовчання Агзамова Такен. – Памятаєте, персонаж казахських казок? З виду – простак, плюгавий, вошивий, недолугий такий собі вічний підпасок, а насправді – хитрий пройдоха, а якщо копнути ще глибше, – то великий розумник. Казахські батири, повертаючись із далеких подорожей, зазвичай проникали до свого аулу саме у вигляді такого злидаря-поганця, аби не викликати ні в кого зайвих підозр, – адже таких, гнаних і упосліджених, завжди тинялося чимало. Йому навіть присвячено окрему казку «Сорок побрехеньок», де він у змаганні по брехні перемагає дочку хана і тріумфально одружується з нею. Якщо чесно, я дуже поважаю цього неборака. Доля до нього несправедлива, немилосердна, ніхто навіть не вважає його за людину, але в ньому стільки людської самоповаги, спраги до життя та розуму, що він пошиває у дурні навіть можновладців, примушуючи їх визнати те, хто насправді у цьому житті і розумніший, і талановитіший. Ви знаєте, як би не ставилися до нього довколишні, як би не намагалися піднести чи принизити, справжній талант залишається нескореним і невичерпним, бо йому нічого і непотрібно, окрім упевненості в собі. Звичайно, йому не завадили би і визнання, і почесті, і матеріальні блага… Але хто ж їх йому дасть, запротореному за край ойкумени, зневаженому за те, що він не такий, як усі? Ні, ще й гноблять так, нібито він сам і винен у тому, що йому не дають заробити, не дають відбутися, не дають бути рівним серед рівних, не визнають  його видатних заслуг! Мені здається, що це кореневий образ для казахів, це архетип таланту, приреченого на забуття, а часто і на прокляття у темному, неосвіченому середовищі, котре дбає лише про задоволення своїх первісних інстинктів. В уявленні казахів усі великі люди, включно з Абаєм, Чоканом, і Магометом – недолугі, бо дозволяють собі вийти за межі звичного. Я не знаю іншого такого народу, який займався б систематичним відстрілом своїх найдостойніших людей – надії нації. Як може така нація вирости і відбутися? Ніхто нас не загальмовує, окрім нас самих! Те, що для інших народів – виняток, для нас – правило! І, тим не менш, найдивніше те, що народ живе, нехай – як Тазша-бала, але він несе свій хрест і тому заслуговує на повагу! Та й не тільки поваги достойний він, але і вищого його прояву – хварни! Вам, мабуть, знайоме це поняття?..»

Отже, – Тазша-бала? Що ж, це не найгірша личина для прориву «інколи крізь ворожі караули».  І не виродок начебто… І не блазень… І не Іван-дурень… Тут головне – щоби гра не стала буттям, а маска – обличчям: адже пожартувати, покуражитися, полицедійствувати  Кодар любив. Втім, розмивання особистості йому точно не загрожувало: постійний біль душевний та біль фізичний – хороший блок проти пристосуванства.

Можливо, саме на постійній присутності болю і постав той парадокс, що, нібито й ратуючи за двоїстість людської особистості, сам Кодар ніколи не був дволиким? Йому якось вдавалося бути двоєдиним! При чому те скрізь – в житті, в літературі, в філософії. При чому те – незалежно від сценаріїв, які підкидували йому життя та доля.

І не потрібна йому була ніяка «хварна», аби бути по-справжньому щасливим своєю непереможною вільністю одвічного кочівника, своєю надійною мудрістю бувалого дервіша, своїм незмінним просто-побутом Людини, яку люблять рідні. 
Востаннє у цій статті дам слово «улюбленцеві» Ауезхана – Мартіну Хайдеггерові: «Ніхто не здатен одним стрибком вистрибнути з кола панівних уявлень. Одного лише власного зусилля для того не достатньо».

Слава Богу, очевидно, приймаючи важкі рішення чи виходячи на бій з кимось або з чимось, Кодар, схоже, більше прислухався до голосу своєї кипучої азійської крові, ніж до викладок навіть визнаних ним же самим «сенсеїв»... Неначе відповідаючи тому ж Хайдеггерові, якось він сказав: «Дружба – це святе, це найголовніше поняття в моєму житті. Здатність дружити компенсувала мені відсутність ніг. Їх мені заміняли друзі, що підхоплювали мене на плечі і доправляли на будь-який поверх. Користуючись можливістю, хочу подякувати своїм шкільним та університетським друзям. Без їхньої допомоги та співчуття я навряд чи дожив би до сьогоднішніх днів. Адже й дружити зі мною було непросто. Я завжди був йоршистим, незручним, упертим. І як мене терпіли? Сам дивуюся».

Чоловіча скромність. Добре лукавство. Вже так, як міг дружити Ауезхан, те вміють лише одиниці. Нашій з ним дружбі було визначено строк невеликий – його заледве вистачило на переклад мною в українську іпостась повісті «Поріг неповернення». Але ж справжньому багато часу і потрібно: його вистачило Кодарові, що сам знемагав від болю, на найголовніше – він ще встиг підтримати мене, розгубленого та (по-чесному...) наляканого інсультом, що раптом стався зі мною, вселяючи віру в свої сили, надію на майбутнє... Він сам був золотим прикладом того, що життя, боротьба, перемога можливі за будь-яких умов, поки людина не здається на поталу обставин.

Дякую тобі, Друже Мій!

Ще хотілось би сказати, що, нібито й визнаючи ще одну якість своєї «подвійності» – визначаючи себе, як письменника-білінгва, Ауезхан Кодар усе-таки частенько жалівся на деяку антагонічність казахської та російської мов. Наприклад при перекладі жирау йому довелося подавати російською мовою, окрім поетичного російськомовного варіанту, ще й дослівний «підрядник» прозою, бо переклади звучали нерідно, по-чужому, по-чужинському... Коли ж він познайомився зі звучанням казахської поезії українською мовою то, пам’ятаю, написав мені: «Це дивовижно! Справжнісінькі синхронність та співзвучність! Уперше, Друже, зустрічаю інородця (тоді він ще не відав про мою «казахстанську складову» – місце народження), що так глибоко і легко вник би в чужу культуру та менталітет. Упевнююся, що казахам і варто дружити лише з українцями!»

Час... Його вистачило і мені ще для переспіву «Міс Нуль» та «Ліросонетів» Ауезхана, але не вистачило на головне – на подвиг своєчасного зрозуміння ближнього. Тож, при всій дивовижній схожості наших доль, інтрига творча та загадка особистості Кодара, навіть для мене, усе-таки існують.

Він легко переграв мене наостанку – просто запитав у переддень зникнення: «Хто ти, Олеже?»

«Я – Українець, з душею матусиних молдавських кодрів і очима, повними казахського неба», – напівжартома відповів я йому.

«Це славно...» – відгукнувся він і замовк, як виявилося, назавжди.

Я не встиг запитати його навзаєм: «Хто ти, Ауезхане?»

Можливо, те й на краще... Гадаю, Казахстан ще зрозуміє всю велич зробленого та подвигнутого Кодаром заради нього. Ми ще побачимо «нагороди імені...», ми ще будемо жити в «роки імені...» Головне, хотілося б, щоб не пішла геть, не продала би, не зрадила би його Пам’ять, ставши черговою Манькою-обманкою (хай навіть і такою, що пропхалася в секретарки до Бога і захопила вже скіпетр вселенської влади).

Вірю, що того не станеться.

Тому не втримаюся і дам тут переклад вірша доньки Ауезхана, Айман Кодар. Навряд чи скажеш сильніше, проникливіше… Щасливий батько, у котрого наступником – власна дитина!

ПОСВЯТА ТАТКОВІ

Видихну і, нарешті, все зможу забути,
лише справжньої суті лишивши висі.
Тату, вам за звитягами було б й не зрозуміти
дивовижі, що кояться в моєму лісі.

Лісовик зник. Клен лиш ахами-охами
 і зорелистом ранить Всесвіт смути.
Тут лечу, розуміючи, що –  закохана
і що… тих, хто пішов, уже не повернути.

Проте я шурхочу ще, я знову шумлю –
я копичу в скарб золото і пісок.
Я, пірнувши у сенс, й вас у Вічність в’явлю,
мов сирена. Ідіть же на мій голосок.

Запах лісу осіннього – запах див.
День, вдихай його жадібно, серцем сприйми!
Цей парфум – то є мій ефемерний тил –
літо, в котрому клен мрій чекає зими.

Скоро холоду перлам і втратиться лік…
Татку, й кров, може, згусне, й не стане мети,
та, як вуст ваших доторк, на квіті повік
буде сніг тихо танути… тихо текти…

Ауезхан Кодар. Те, що зробила ця Людина для свого народу, народові цьому ще належить осмислити неспішно і основно.

А у мене тепер є привід мислити, згадувати, оцінювати все, вся, всіх і... вірити у добрі феномени.

Олег Гончаренко,
член Національної спілки письменників України