Жінка-УКРАЇНКА

Про книгу Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука» (Київ: Фенікс, 2011), висунуту на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка 2016 р.

Воістину, людство має дивну здатність – за дрібними дощами продивлятися й шторми, навіть якщо шторми ті довгождано сонячні. Особливо ж ця «сонячна сліпота» розповсюджена чомусь у мистецтві… Коли ж говоримо про літературу, на думку спадає одне-єдине слово – «епідемія». Тисячу разів  був правий Петро Сорока, коли у своїх денниках «Застиглий вогонь» ще 2006 року писав:

Переконуюсь, що сьогодні високодуховна і високохудожня література твориться більше у «глибинці», ніж у столиці чи інших мегаполісах, і якщо комусь суджено пережити наш час і правдиво відобразити його, то тільки письменникам з провінції. Вони не засвічені, їх книги не виходять великими тиражами, може, більшість з написаного ними, залягає в шухляди, або в кращому випадку появляється друком незначним тиражем, але вони творять справжню літературу…

Сказано ємко, чітко, суворо. Усі те знають, усі те бачать, а більшість письменників іще й відчувають цю «сувору правду життя» на власній шкурі.

У статті Олександра Хоменка «Поезія Міста, печер і вогню» («Літературна Україна» №45, від 26. 11. 2015 р.) , присвяченій книзі Павла Вольвача «У Києві», мені трапився вираз «непрохідно-не-київське Запоріжжя».  Не знаю, можливо, саме це примусило відкласти всі свої справи, навіть написання нового роману, аби підтримати Павлового земляка,  іншого висуванця на премію ім. Т.Г. Шевченка, Олега Гончаренка з Мелітополя. Надто вже не хочеться мені, щоб ота тенденція продовжувалася і надалі. Тим більше, що і книга «Катрени оголошених картин» і її автор, вважаю, гідні пошанування такою нагородою України. 

Дійсно ж, самотність «периферійного» письменника (особливо поета) вжахаюча. Незреалізованісь космічно-вжахаюча. Безпросвітність його поступу взагалі легше залишити без епітетів. А якщо на все те накладається іще й наш український потяг до «кумівства», байдужість (а  й – ворожість!) влади, матеріальна незахищеність (визнаємо – злиденність!) і… власна скромність автора? Тоді усі оці чинники врешті зливаються у такий собі «коктейль Молотова» – напалм, який випалює, нищить наші важливі, головні і потрібні життєво суспільству Золоті Огроми до порожнин хаосу, до «пуст єгипетських». Дивлячись на усе те, дивуєшся нашій нерозважливості, і хочеться крикнути услід за Ейнштейном: «Чи я збожеволів, чи світ з’їхав з глузду?!» Але, щоправда, дивуєшся іще й тому наскільки живучий та впертий у правоті своєї мети Одухотворений Українець, наскільки стійкий він та наскільки незламний. І приступає питання: «Чи ж надовго ще вистачить його душі?!»

Ознайомимося з творчою біографією поета:

Олег Миколайович Гончаренко.

Народився 5 серпня 1959 року в м. Теміртау, Крагандинська область, Казахстан.

Член Національної Спілки письменників України з 1993 року.

Член Національної Спілки журналістів з 2014 року.

Автор книг: «Крони дитинства» 1988р., м. Дніпропетровськ видавництво «Промінь»; «Петрогліфи» 1991 р., м. Дніпропетровськ, видавництво «Січ»; «Тяжіння сонця» 1992 р., м. Мелітополь, Мелітопольська міська друкарня; «Мрія і любов» 1996 р., м. Мелітополь, Мелітопольська міська друкарня; «Світ очей моїх» 2003 р., м. Мелітополь, видавництво ТОВ «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні»; «Фантастичне купуасу» 2003 р., м. Мелітополь, видавництво «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні»; «Шесть часов вечера после весны», м. Тель-Авів, Ізраїль, видання літературного об’єднання «Порыв»; «Дорога крізь хату» 2004 р., м. Запоріжжя, видавництво «Запорізький металург»; «Серцебуття» 2005 р., м. Запоріжжя, видавництво «Запорізький металург»; «Храм голосів» 2005 р., м. Мелітополь, видавництво «Видавництво Мелітополь»; «Собор одкровень» 2006 р., м. Мелітополь, видавництво «Видавництво Мелітополь»; «Зірка Вітанія» 2006 р., м. Мелітополь, видавництво «Видавництво Мелітополь»; «Наголоси і наголоси» 2007р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Напроти пам’яті» 2008 р., м. Запоріжжя, видавництво «Запорізький металург»; «Крилогія Вічної Гордії» 2009 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Контражур натхнення» 2010 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Мелітопольська паралель» 2011р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Український порідник» 2011 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Столиця черешнева столиця» 2011 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Катрени оголошених картин» 2011 р., м. Київ, видавництво «Фенікс», «За Емінеску… до себе» 2012 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс», «Медовий блюз» 2012 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Молитва за любов» 2013 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Астрофізми вічної гончарні» 2013 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Буремні буриме свободи» 2014 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс»; «Віщий зблиск табуна» 2015 р., м. Мелітополь, видавництво «Люкс».

Укладач (у співавторстві із Зайдлер Н. В.) хрестоматії літератури рідного краю «Літературний світовид Мелітопольщини», 2009 р., м. Мелітополь, видавництво ТОВ «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні».

Лауреат Запорізької обласної премії ім. М. Андросова за 1989 рік («Крони дитинства»).

Лауреат заохочувальної премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця» за 1992 рік («Петрогліфи»).

Лауреат міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого за 2006 рік («Храм голосів»).

Лауреат премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку за 2008 рік («Храм голосів», «Собор одкровень»).

Лауреат Полтавської єпархіальної премії імені преподобного Паїсія Величковського УПЦ  КП за 2012 рік в номінації «Література. Мистецтво. Наука».

Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких за 2013 рік («Катрени оголошених картин»).

Лауреат літературно-мистецької премії імені Василя Юхимовича за 2014 рік (триптих «Мелітопольська паралель», «Столиця черешнева столиця», «Медовий блюз»).

Лауреат VI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» за 2015 рік («Український порідник»).

Лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (Чернігів) за 2015 рік («Буремні буриме свободи»).

Лауреат міжнародної премії ім. Пантелеймона Куліша за 2016 рік (за книги останніх років).

Вражає, чи не правда? А між тим, хліб свій насущний поет здобуває простим робітником (слюсарем, ливарником, оператором котельні), а нині і взагалі, через проблеми зі здоров’ям та відсутністю у місті іншої роботи, аж охоронником у санепідемстанції… Людина просто робить свою Богом дану справу – відпрацьовує свій Божий Дар, ночами, бо іншого часу для того і нема. І робить це навідліг душі і серця.

За прикладами того, принаймні мені, і ходити далеко не треба. Та й не тільки мені. Професор А. Мартинюк у своїй рецензійній статті на книгу «Катрени оголошених картин»  «Гармонія музики. Суголосся душ.» («Літературна Україна» №28 від 26. 06. 2016 р.) пише:

«Ось нині на очужілій мелітопольщині, від якої начебто і чекати українству давно вже було нічого, з книжкою поета Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин» по суті народився новий жанр світової літератури, геніальний приклад поліфонії мистецтв, який, гадаю, при достойній рецензійній, інформаційній підтримці, здатний був би розштормити, роздмухати, оживити і увесь гуманітарний космос сучасності. П’ятсот озвучених асоціативними віршами картин! Та згадується мені інше, не менш вагоме і новаторське явище – книжка того ж автора «Крилогія Вічної Гордії», жагуча трилогія, рецепт регенерації українства, яка складалася з книг поезії «Храм голосів» (повернення до себе), «Собор одкровень» (пошук і віднайдення віри) та роману-теодицеї «Зірка Вітанія» (пошук і віднайдення Материка української сутності). А все те було зцементовано поетичною драмою «мазепіани»… А там же ще подавався у «Соборі одкровень» прекрасний поетичний переклад усього «Євангелія»! По суті у тій книзі українцям нарешті показувався шлях до виходу з проклятого лабіринту небуття, пройдений і вистражданий самим автором (!), і книгою тією народ наш мав би наснажитись певністю власної Божої обраності…»

І, що ж? Альманах українців Європи «Зерна», видавництво «Зерна» та ще кілька  закордонних українських організацій за «Храм голосів» дають міжнародну літературну премію імені Богдана-Нестора Лепкого, Український вільний університет у Нью-Йорку за «Храм голосів» та «Собор одкровень» нагороджує поета премією фундації україністики імені Воляників-Швабінських, а в Україні робився вигляд ніби нічого й не сталося, знову гасився зневагою сонячний шторм –  відверталися, намагаючись замовчати, відтіснити в забуття, позбутися… Чи й дійсно – зорі з криниці видніші?!»

Втім, зрештою, за «Собор одкровень» поета, як бачимо з біографії, нагородив Київський патріархат УПЦ премією преподобного Паїсія Величковського. І ТО ВЖЕ ДОСЯГНЕННЯ. А нині збірка ця переживає, за допомогою мелітопольських греко-католиків, уже третє перевидання.

До всього сказаного, мабуть, доречно буде згадати рядки зі статті нашої Берегині, Ліни Костенко «Геній в умовах заблокованої культури»:

…Всесвітньо невідомий український геній. Він знає, куди йому йти. Але він віками підрубаний під корінь. Завжди у наших лісах блукає та невидима сокира. Вона обрубує комунікації зі світом. Вона залишає гіллячки тільки в один бік і щепить до них свої райські яблучка...... І це навіть не замкнутість. Це заблокованість…

Такої блокади – соціумної, культурологічної, мовної,  особистісної та навіть географічної (!), в якій нині замкнуто Олега Гончаренка, не побажаєш і ворогам ненависним. Господь один лише і відає, як вдається йому не спалити душу, не зректися свого месіанства. Мабуть, смертно важко те, бо ось уже і в «Катренах…» читаємо:

Я важко йшов, коли стояли всі ви,
наказ чекаючи, колонами-поротно.
Тепер стою ось благородно сивий –
ваш пращур праведний і син багрянородний.
Натомлений, удягнений у свиту,
знайомі символи пригадую та ноти.
Я з безмірів приніс вам світло світу,
аби ви не губилися в темнотах.
Але аговкну – всі жахаються щоразу,
хоч намагаюсь догукатись поіменно…

Звучить страшно. Втім, знаходимо у цій книзі вірші і набагато сумніші…

Тож, гадаю, невимовно поталанило нам, що маємо на у більшості своїй «ватному» південному сході такого Поета – здатного, завдяки своїм козацьким генам, стояти в змагу до останнього подиху, і до останнього подиху того стояти за наше.

Тут знову процитую уривок зі статті Анатолія Мартинюка:

«Щасливі ми і тим, що Поет цей не боїться ставити перед собою величні, глобальні вселенсько завдання: поети здебільшого – «спринтери», і «стаєрські», а в даному випадку – «марафонські» дистанції, здатні осилити з них одиниці. Олегу Гончаренку це дано, і при тому, важливо, що впродовж усього «забігу» він не втрачає первинного пориву, не дає збитися навіть диханню, навпаки ніби набуваючи з наближенням до фінішу енергетики переможця. Ось останні рядки з останнього вірша доробку:

Дивись: реальності такі величні обсяги!
А ти течеш в сентенції і станси
та грієш камінь у душі за обшлагом.
Теши гігантів з глиб на грані протестантства!
Хай меч ізнов рідніє на раменах,
додаючи і гордості, й снаги.
Мети не маєш? То іди сюди, до мене:
тут мрії вже шукають береги!

Пророчі вірші у пророчій книзі. І як багато поет готовий брати на себе – аж до відповідальності за чужу долю, за путь істинний, за віру правильну…»

Мене особисто вражає також і здатність поета передбачати майбутнє. Ось, наприклад вірш, написаний на картину «Сліди, залишені віками», мабуть же, років п’ять чи шість тому:

Як не спалити душу до останку
в цім дикім смерчі вогняних завій?
Вже хамовиті, знавіснілі «янкі»
нахабно топчуть рідний Південь твій.
І як же (як?!) не похитнутися у вірі,
коли і місця не лишилося тобі?!
Розгромлені, пішли у невідь «сірі».
Озлоблені, явились «голубі».
Родимці, хто подбає і про вашу
«маленьку» правду – невтолимий біль?
На папертях, сп’янілі од реваншу,
горлають зайди хтозна і звідкіль…
Усе в історії повторюється знову.
Не вип’єш чашу гіркоти до дна!
Одна у нас із ворогами мова,
одна земля й, здається, смерть одна…
На волі ми, а начебто – у пастці.
Вже й сил нема противитись біді!
Взаємо-звинувачують в поразці
на «хазах тайних» одне одного вожді.
Чого достатньо – це ілюмінації
(така прикмета свята дурнів і маруд)…
Чи й за сто літ в єдину вічну націю
орду цю жорна часу перетруть?

Книга ця об’єднує Живопис і Поезію та захід і схід України.

А ще ця книга підтверджує й те, що навіть славнозвісна проблема «батьки і діти», не є актуальною, якщо не рветься головна сув’язь – любов до рідної землі, до народу свого. Гончаренку – 52 роки. Марчукові – 75 років. Наче – син і батько… А де ви бачите дисонанс душ?!

Марчук митець столичний, іменитий, всесвітньовідомий. Гончаренко, хоча й видав уже до цього більш, ніж двадцять книжок поезії, прози, публіцистики, гадаю, саме через своє провінційне мешкання, досі ніби залишався й на периферії літературного процесу. Та все-таки настає віща мить, і Бог зводить двох потрібних одне одному творців прекрасного, аби створили вони цю Біблію Митецтв.

Саме тому у передмові до книги Іван Марчук пише:

…Я сприймаю його, як свого земляка і довірника в усьому і скрізь: у моїй тернопільській Москалівці, біля кожної української хати в чарах Місяця і Сонця, в моїх занебесних мріях, що виходять з берегів і ніяк не можуть вийти. Зрештою я чую Олега в «Голосі моєї душі». Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням здивувати. Інколи ми міняємося місцями: я скрипка – він скрипаль, він скрипка – я скрипаль. Важливо – музика. Гармонія музики. Суголосся душ…

А Олег, підкреслюючи їхню духовну єдність, у вірші «Верби над водою» відгукується:

Іще українців чека
тут кожна вербичка старенька!
Діждались уже Марчука…
Діждались уже Гончаренка…

Вертаємось в тихі краї ми,
на котрі плин часу не діє, –
допоки ще є Україна,
ще буде і Вербна Неділя.

І віриться, що таки буде! Як це знаменно, як мудро! Виявляється, існування і тривалість Свята залежить тільки від нас самих, від нашого ставлення до буття, від нашого бажання бути, від нашої здатності об’єднуватися заради прекрасного, заради майбутнього!

Грань спорідненості душ митців, навіть змістовно, інколи стирається у віршах так, що годі часом і намагатися зрозуміти – про кого з них бринить слово.

Оскар Уайльд, пригадується, говорив:

«Мистецтво – найвиразніша форма індивідуалізму, з усіх відомих світові…»

Нині двоє Українців довели, що це не так і що варто повірити іншим мудрим британцям!

Френсіс Бекон:

«Хто не використовує нових засобів, має чекати нових бід…»

Ендрю Лоу:

«Ви не повинні хотіти робити щось, ви маєте просто робити це…»

І хоча, здавалось би, зовсім уже й непотрібно експерементувати Марчукові, якого чекають з нетерпінням скрізь і всюди, але ж, дивіться, відгукується Майстер на три вірші всього (!), присланих іншим Майстром у звичайному поштовому конверті разом з лаконічним листом, і доленосний проект відбувається. Що це? Те, що маємо визначити чуттям майбутнього, відповідальністю за майбутнє!

Той самий Марчук, сам про себе в інтерв’ю  (альманах «Курінь» № 10, м. Тернопіль, 2010 р.) говорить:

…Я фантастично пунктуальний і до нестями несправедливий. Через це не можу гарно жити…

Даруй нам, Господи, усім такої «несправедливості»!

Олег Гончаренко же, відчуваючи фатумність (а може, в якійсь мірі й фатальність) цього єднання пише:

Ти знов «ніхто», «нізвідки» і «ніде»
(вже не Іван, проте, і не Олег ще)…
Ти відчуваєш – поки сонце не зійде,
тобі не стане веселіше й легше.

Велика провина суспільства в тому, що такі думки взагалі з’являються по такій роботі! Мабуть, давно вже варто було би нам гуртом замислитися, як і що маємо зробити, аби сонце над нашими геніями зійшло якомога скоріше…

Книга то подвигає злітати од щастя буття саме тим, ким ти є – Українцем Пресвітлим, то примушує падати підраненим, захлинаючись нестерпним болем, від нереалізованості, неосутненості свого величного космічного кредо:

Нарешті! Таки засвітали знамена!
Таки спромоглися і ми на війну!
І я біля сонця! І кінь біля мене!
Воскресну! Постану! Майну!
А думалось вам, що ми жити не годні,
що слава і честь, і борня – не для нас?!
Ми світові ікла покажем сьогодні:
сьогодні День Гніву якраз.
Ви думали, що нас навіки розбито,
що нас роздирає старшинська вражда?
Дивіться – ми вільно йдемо проти світу:
у нас і немає вождя!..

А в іншому вірші поет пише:

Скільки лишилося із тих, що фронт тримали?
Проте і ворог перед нами здох:
ми люто «партизанили помалу»,
бо кожен сам собі тут – батько, цар і бог.
І досі ще «нам спокій тільки сниться»,
хоч кожен вже не фронт, а схрон трима…
Можливо ми й малі на шахівниці,
та пішаків упертіших нема!..

Тут я все-таки повернуся до першої цитати і поверну вам її кінцівку:

… Ми втратили все – і святе, й сокровенне, / тому нас не візьмеш мечем і вогнем!/ Один біля сонця… І кінь біля мене…/ І «ми» – лише я із конем…

Так! Трагічність само-протистояння Українця всесвітнім навалам фатальна. Героїзм, упертість та живучість його – величні, а для України – доленосні. Проте кожній людині, здатній мислити, уже й зрозуміло, що пора (пора!) об’єднувати наші кержацькі схрони в єдиний, міцний, боєздатний фронт проти армади техногенної та культурологічної глобалізації, котра, як магма на Помпею, повзе на світ, огнем випалюючи усе автентичне, усе ексклюзивне, усе геніальне. І тут нема нам ніякої надії на «вождів», яким та глобалізація елементарно вигідна, бо дає можливість надприбутків. Тут наперед виходить Мистецтво – краса, яка врятує світ, поети, що мають ставати вождями, художники всевидящі, музиканти-від-Бога.

Поет упевнений, що майбутнє наше – величне! І, здається, протягом усієї астральної розмови з Читачем підводить нас до думки:

Зберіться, щоб наснажити світи
живою й молодильною росою:
потоптаною зайдами Красою –
я знаю – ви стомилися іти.
Хай з вас ніхто душі не прималя.
Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,
там, де ярами не ковтає Храми
сухотна і посушлива земля,
де не всотало поле кривду крові.
Звільнившись од зимових лютих мук,
надійте марева найменшій із онук,
своїй священній годувальниці – корові –
вклонившись аж до вимені її.
Сонця насійте (чи хоч соняхи…) по межах.
Озвучте дзвони на руїнних вежах,
і повернуться, може, в мову солов’ї,
і ви оновитеся – рідні та первинні.
А щоби істину і суть було вам видно,
там гість предивний потримає Вічне Світло –
Ісус Христос, воскреслий в Україні.
Просяє те, що і не вискажеш словами,
на предковічнім лану вівтарі.
Ще вам позаздрять і поклоняться царі,
як смерди, підглядаючи за вами.

Один раз звернувшись до англійської філософії, логічно, мабуть, було би й продовжити… Згадаємо тут Арнольда Метью:

«Культура відбувається на любові до довершеності, культура це пізнання довершеності…»

А чи не здається тепер вам, що довершеності і неможливо добитися самотою, самотужки, замкнувшись лише у власному жанрі, зациклившись на своїй заблокованій геніальності?

Сучасне мистецтво давно тяжіє до полі-місткості: кіно, телевізія та комп’ютеризація уже привчили людину сьогодення до ускладненості, розмаїтості та абстрактності сприйняття всього і вся. Більше того, на мій погляд, це відкриває величезні можливості для виховання в так званих «громадянах»  сталевого осердя справжніх Громадян.

Хочете приклад? Будь ласка! Спеціально зайшла якось на велелюдний двомовний  портал «ХайВей» у Інтернеті, на сторінку О. Гончаренка, де він ще кілька років тому оприлюднив кілька своїх віршів і картин Івана Марчука, аби побачити відгуки читачів. Пропустимо тут дещо передбачувані коментарі ще рідних Українців, які не втратили чуття материнської мови, – подамо кілька відгуків наших «полонених братів», які, може, й відчуваючи біль за своє непевне тут-буття, на жаль здебільшого ховалися за псевдо.

Ось, що пише Скіф (Донецьк):

Широко получилось и как-то таинственно – точно ночь в степи… Богато звучит ваш украинский, Олег. Полно, легко, без спотыканий и пауз… Как переплетаются звуки и движения, рождая танец стиха, медленный и грустный!

Гай Ворон (Київ):

Нестандартно, я сказал бы даже «поэзия подсознания»… Строки «струни, як бруд, між долонь протечуть» просто так в голове не «вымутить» со скуки. Здесь душа… Нет – Душа!

 Олександр Рак (Макіївка):

Автор мастерски, красиво реализовал избранную идею. Язык и стиль вне сомнений. Ритм выдержан, образность и рифма на высоте. Есть чему улыбнуться и есть над чем задуматься. Если и остальные произведения такого же уровня, спасибо Скифу: по его рекомендации я открыл для себя хорошего поэта.

І все те наче підсумовує Галина Возна (Миколаїв):

Да уж, вот за это я люблю поэтов!

Обнадійливо звучить, чи не так? Думаю, люди ці навряд чи нині в рядах «сепаратистів»…

Якщо Альфред Теннісон був правий, говорячи «Я – частина того, що я колись і десь бачив», є надія на те, що немало душ іще врятуються для України саме цим доробком.

Так, Гончаренко і Марчук, в якійсь мірі «у складчину», створюють нам ілюзію досконалості світу. Але ж пригадаймо тут і слова Артура Кестлера: «Нема нічого сумнішого за смерть ілюзії». І дійсно, хіба ж буття людини – це не логічний ряд: «ілюзія – мрія – дія – яв»? Ступимо на хвильку у чарівний пост-модерн Гончаренка:

…втома
що збила з ніг
так підступно
тим самим
дала мені можливість
нарешті
озирнутися навкруги
і навіть не відчути
а явно побачити
силу-силенну
довколишньої краси
і зробити висновок:
саме відсутність прекрасного
причина наших поразок…

Тож слава «утопіям», бо вони гранують надію, вказують шляхи виходу з блокади, проявляють світло (і світ!) в кінці тунелів!

Чому ж учить нас ця книга?

Легше сказати, чому не учить і на які питання не відповідає. Тому й переоцінити її потрібність, сучасність та своєчасність важко.

А знаєте ви, який тираж у «Катренів»? Аж 300 примірників! Гордий Іван Степанович Марчук, що взявся був за її видання, не став шукати спонсорів, а вклав своїх 12 тисяч гривень. От і маємо те, що маємо…

Поміж тим, на «Катрени оголошених картин» уже донині написано більше двадцяти (!) рецензійних статей та відгуків, наукових робіт і навіть схвальних «реплік», і все те від Криму до Тернополя, від Луганська і Донецька аж… до Польщі та Ізраїлю.  І книга ця вже поцінована Всеукраїнською премією імені братів Богдана та Левка Лепких (Тернопіль). Нехай спробують похвалитися такими результатами і володарі кількатисячних накладів.

Образливо, звичайно, все те. Мабуть, мала би про видання таких книжок турбуватися держава. А може, зараз видавництво «Фенікс» скористається можливістю для власної реклами, та й видасть хоч невеличкий додатковий комерційний наклад? Чесно кажучи, я й сама, зацікавившись та звернувшись до автора, книги уже не отримала: за чотири роки вона просто розлетілася світом. Слава Богу, поет власними силами зробив досить пристойний – з картинами, музикою, начиткою і текстами віршів – відео-варіант «Катренів», а якась добра душа з-поміж шанувальників виклала його у Інтернет (для цікавих даю посилання:  http://www.ex.ua/77284651 ). 

Ще до виходу «Катренів» серйозні добірки з книги дали різні українські часописи: львівський журнал «Дзвін» (№9, 2010 р.), дніпропетровський журнал «Бористен» (№7, 2010 р.), запорізький журнал «Хортиця» (№6, 2010 р.), чернігівський журнал «Літературний Чернігів» (№3, 2011 р.), газета «Мелітополь літературний» (№2, 2011 р.). Перший канал Українського радіо присвятив їм передачу «Літературні читання» (28.07. 2011 р.), яку веде відомий поет Павло Вольвач. Символічно й те, що в першому ж номері за 2012 рік аж по цілій сторінці віддали під вірші з цієї книги газети «Літературна Україна» та «Україна козацька» (Донецьк). Нині до того додалися публікації катренів ще й в альманасі «Курінь» (Тернопіль), альманасі «Весна-2012» (Канів), альманасі «Оберег» (Хмельницький), антології «Таврические строфы» (Мелітополь – Бат-Ям, Ізраїль)…

Знаю, готуються добірки ще в кількох українських часописах та газетах.

Може, цього разу таки не втратимо, не зневажимо для себе золотого і потрібного? Якби ж іще знайшовся добрий спонсор (а може, й відгукнулася держава?), щоб видати і вірші, і картини під однією палітуркою, соліднішим тиражем… Чомусь віриться, що так воно і буде!

Не втримаюсь і подам тут кілька цитат з рецензій, що вже виходили на книгу «Катрени оголошених картин».

Тамара Струпко, «Мічені теренами» («Урядовий кур’єр» від 10. 04. 2012 р.):

…Серед дев’яти проілюстрованих циклів з особливою проникливістю зазвучав «Голос моєї душі» – найграндіозніший у Марчуковій творчості. Поет витлумачує наповнену символами і драматизмом, пройняту пантеїстичним духом першовитоків народної свідомості творчість геніального митця і так, разом, всією міццю генетичної пам’яті вони спокутують свою щиру любов до України…

Сергій Лащенко, «Галицьке диво, огранене в Приазов’ї»  («Кримська світлиця» від 13. 07. 2012 р.):

…Філософське осмислення творчості галичанина Марчука степовиком, мешканцем Приазов’я Олегом Гончаренком є неабияким (визначальним) фактом української культури. Чи було щось подібне у світі, сказати не беруся, але навіть коли й було, то Олег Гончаренко зробив свою справу настільки професійно і філігранно, що ним можна пишатися…

Ігор Фарина, «Бентежне слово душу осява» («Літературний Тернопіль» №1, 2013 р.):

…Свого часу Іван Марчук зізнався, що не всі розуміють по­рухи його пензля, хоча це він вважає закономірним А Олег Гончаренко говорить, що у нього ніколи не виникало проблем із розумінням полотен Івана Марчука. Що за цим? Суголосся душ, які не можуть жити без пошуків? Напевно, що так. Не буде перебіль­шенням сказати, що саме це допомогло створити книгу, де в єдиній пов'язі традиція і модерн. А ще – тайна асоціації, без якої не уявляють себе художник і поет!..

Олена Даниліна, «Дивилися очі услід» («Хортиця» №3 від 2012 р.):

…Хочеться вірити, що книга ця – не на день, не на рік – на віки, бо вдумливий читач знайде у ній і гімн Красі й Коханню, і замилування рідною природою й історією, й роздуми над долею митця й долею народу, й філософську глибину, й соковите українське Слово, й  Гармонію мистецьких  і людських душ…

Олександр Покидько, «Вірші про пензлики, зарошені в зірниці» («Літературний Чернігів», 2013 р.):

…Прочитавши книгу, роблю  висновок: «Катрени оголошених картин» – це неповторно талановите взаємодоповнення образотворчого мистецтва мистецтвом поезії, бо вірші слово-образом розкривають такі грані картин, які можливо іноді постають досить-таки несподівано й для самого автора художніх полотен. Недарма ж один із митців прирівняв творчих людей до виразників волі Всевишнього, хоча, здебільшого, ціною великих особистих зусиль… Але, водночас,  вірші Олега Гончаренка звучать абсолютно самодостатньо, і найголовнішою ознакою того є те, що вони потребують роздумів читача і самозаглиблення. «Катрени оголошених картин» – це провідник у своєрідне світобачення неординарного, таємничого, почасти містичного світу, в якому живуть своїм вічним життям персонажі художника й поета…

Жаль, що обсяг статті не дозволяє цитувати далі. Але й з того, що  вже наведено, гадаю, читач може і має зрозуміти, що книга «Катрени оголошених картин – насправді, ЯВИЩЕ в сучасній українській літературі.

Насамкінець хочу іще сказати кілька слів про автора цієї книги. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач. Робітник із золотими руками. Вільний журналіст. А ще – патріот і волонтер. Уже кілька разів побував у АТО і навіть презентував у 37 окремому батальйоні перевидану спеціально для солдат свою книгу «Український порідник». Не обійшлося без його допомоги і на Чонгарі…  Як волонтер, нагороджений почесними грамотами військових частин сектору-«М», а також мелітопольських міської та районної адміністрацій. А ще він – хороша людина і вірний друг.

Отже, підсумовую: книга «Катрени оголошених картин» та її автор безперечно достойні пошанування Державною Премією імені Тараса Григоровича Шевченка.

Тому й закінчити це звернення до тих, хто ось нині відкриватиме для читання асоціативну марчукіану Олега Гончаренка і хто судитиме її в Комісії з присудження цієї високої нагороди, хочеться все-таки, не холодними висловами «високочолих мудреців Альбіону», а палким рідним словом Ліни Костенко:

…Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста…

ЛЮБОВ Гонтарук,
член НСПУ